МІШЕЛЬ (показує): І долганів…
ВЕРОНІК: Коли відчуваєш, що лізе нагору, треба одразу бігти до туалету!
МІШЕЛЬ: І Фудзіту[7]…
ВЕРОНІК (обприскує все): Гидота яка!
МІШЕЛЬ: Коли зайшла мова про сантехніку для туалетів, я ледве стримався.
ВЕРОНІК: О, ти гідно тримався!
МІШЕЛЬ: Добре ж я йому відказав, еге ж?
ВЕРОНІК: Дуже дотепно. Особливо про комірного.
МІШЕЛЬ: Бридкий тип! Як він її називає?
ВЕРОНІК: Цуциком.
МІШЕЛЬ: А й справді, цуциком!
ВЕРОНІК: Подумай лише: цуцик! (Вони сміються.)
АЛЕН (повертається з феном): Еге ж, я називаю її цуциком.
ВЕРОНІК: О… Даруйте, це ми так, по-доброму кепкуємо… Це ж найлегше — покепкувати з прізвиськ, які даємо близьким! Гей, Мішелю, а ми як одне одного кличемо? Ще кумедніше, правда ж?
АЛЕН: Фен вам потрібний?
ВЕРОНІК: Дякую.
МІШЕЛЬ: Дякую. (Вихоплює фен із рук Алена.) Ми одне одного називаємо дарджилінґ, як чай. Здається, це значно кумедніше за цуценятко!
Мішель вмикає фен і починає сушити книжки.
Веронік пригладжує вологі сторінки.
МІШЕЛЬ: Тисни, тисни дужче!
ВЕРОНІК (перекрикуючи шум фена): Як вона, бідолашна? Їй краще?
АЛЕН: Краще.
ВЕРОНІК: Я неправильно відреагувала, мені дуже соромно.
АЛЕН: Та нічого.
ВЕРОНІК: Накинулася на неї зі своїм каталогом — досі не можу прийти до тями.
МІШЕЛЬ: Перегорни сторінку. Та тримай, тримай же її!
АЛЕН: Так можна й подерти.
ВЕРОНІК: А й справді… Годі, Мішелю, воно вже сухе. Часом так прив’язуєшся до речей, навіть і не знаєш, чому.
Мішель закриває каталог, і вони вдвох ставлять на нього стос книжок.
Мішель сушить Фудзіту, долганів та інші альбоми.
МІШЕЛЬ: Ну ось! Чиста робота! А звідки таке прізвисько — цуцик?
АЛЕН: Із пісні Паоло Конте[8] — ва-ва-ва…
МІШЕЛЬ: О, то я її знаю! (Наспівує.) А наш дарджилінґ — це змінене англійське darling. З’явилося після весільної подорожі до Індії. Дурне, еге ж?
ВЕРОНІК: Не треба було мені туди їхати!
МІШЕЛЬ: Не відволікайся, дарджилінґ.
ВЕРОНІК: Що?.. (Повертається Аннет.) О, Аннет! Я так хвилювалась… Вам краще?
АННЕТ: Здається що так.
АЛЕН: Якщо ти не впевнена, тримайся подалі від столика.
АННЕТ: Рушник я поклала до ванни — не знала, куди його подіти.
ВЕРОНІК: Правильно зробили.
АННЕТ: Бачу, ви все вичистили. Мені дуже шкода.
МІШЕЛЬ: Усе гаразд. Уже все владналося.
ВЕРОНІК: Аннет, даруйте, що не приділила вам достатньо уваги. Кинулася відразу до свого Кокошки…
АННЕТ: О, не турбуйтесь!
ВЕРОНІК: Я повелася неправильно.
АННЕТ: Ну що ви… (Після ніякової паузи.) Я тут подумала собі, поки була у ванній…
ВЕРОНІК: Що подумали?
АННЕТ: Мабуть, ми поквапилися з… Я хочу сказати…
МІШЕЛЬ: Кажіть, Аннет, ми вас слухаємо!
АННЕТ: Образа — це також агресія.
МІШЕЛЬ: Звісна річ.
ВЕРОНІК: Не обов’язково, любий.
МІШЕЛЬ: Авжеж, люба, не обов’язково.
АННЕТ: Фердінанд ніколи раніше не поводився жорстоко. На це має бути причина.
АЛЕН: Ще б пак — його ж назвали стукачем!.. (Вібрує його мобільний.) Даруйте… (Жестами вибачається перед Аннет і відходить убік.) Слухаю… Тільки якщо не буде заяви від жодної з жертв. Жодних постраждалих. Ви не повинні брати сторону постраждалих!.. Заперечуйте все, а в разі потреби атакуємо газету… Проект нашого комюніке ваш надішлють факсом… (Кладе слухавку.) Якби стукачем назвали мене, я точно образився б.
МІШЕЛЬ: А раптом це правда.
АЛЕН: Що ви сказали, даруйте?
МІШЕЛЬ: А що, як він мав на це підстави?
АННЕТ: На вашу думку, мій син — стукач?
МІШЕЛЬ: Ну що ви, я ж пожартував!
АННЕТ: Якщо продовжити жарт, то ваш син не кращий!
МІШЕЛЬ: Це ж як, поясніть?
АННЕТ: Бо він виказав Фердінанда!
МІШЕЛЬ: Але тільки тому, що ми дуже наполягали на цьому!
ВЕРОНІК: Мішелю, це аж ніяк не стосується теми розмови.
АННЕТ: Яка різниця! Наполягали чи ні — він його виказав.
АЛЕН: Аннет, годі.
АННЕТ: Чому?! (До Мішеля:) То ви досі вважаєте мого сина стукачем?
МІШЕЛЬ: Нічого такого я не вважаю…
АННЕТ: Якщо не вважаєте, то й не кажіть! Нащо ці образливі натяки?
ВЕРОНІК: Аннет, заспокоймося. Ми з Мішелем намагаємося виявити поступливість і поміркованість…
АННЕТ: Еге ж, поміркованість…
ВЕРОНІК: О, то ви з цим не згодні? Цікаво почути, чому?
АННЕТ: Бо ваша поміркованість надто поверхова.
АЛЕН: Цуцику, мені справді вже час іти…
АННЕТ: Давай, боягузе, йди.
АЛЕН: Аннет, я можу втратити найбільшого клієнта, а ці ігри у відповідальних батьків…
ВЕРОНІК: Мій син утратив два зуби. Обидва різці.
АЛЕН: Авжеж, ми вже про це чули!
ВЕРОНІК: І один з них — назавжди!
АЛЕН: Але ж не всі зуби він утратив! А нові ми йому вставимо! Ще кращі. Йому ж не мозок вибили, врешті-решт!
АННЕТ: Наша помилка в тому, що ми не дошукуємося причини.
