ВЕРОНІК: Причина тут ні до чого. Одинадцятирічний хлопчик ударив. Кийком.
АЛЕН: Еге ж, озброївшись кийком…
МІШЕЛЬ: Ми прибрали це слово з заяви.
АЛЕН: Лише тому, що ми наполягли.
МІШЕЛЬ: Але ми не сперечалися.
АЛЕН: Це слово ніби навмисне заперечує помилку, неумисність, зрештою, дитячий вік.
ВЕРОНІК: Не впевнена, що мені подобається цей тон.
АЛЕН: Ми від самого початку мало розуміли одне одного.
ВЕРОНІК: Пане, я вважаю огидним дорікання в тому, що вже було визнано помилкою. Слово «озброївшись» вам не підійшло — гаразд, ми його замінили. Однак, якщо придивитися до точного визначення цього слова, то воно не було аж таким недоречним.
АННЕТ: Фердінанда образили, і він відреагував. Якщо хтось нападе на мене, я захищатимусь — особливо якщо їх буде ціла ватага.
МІШЕЛЬ: Ти диви, виблювала — і посміливішала!
АННЕТ: О, це було дуже грубо!
МІШЕЛЬ: Панове, ми ж усі готові до співпраці! Я в цьому переконаний! Нащо ці сварки і докори?!
ВЕРОНІК: Годі, Мішелю! Досить тягнути час. Якщо вже ми такі «поверхові», то геть цю кляту поміркованість!
МІШЕЛЬ: Ні, ні! На цей шлях я ставати відмовляюся!
АЛЕН: На який шлях?
МІШЕЛЬ: На жалюгідний шлях, до якого нас підштовхнули ці двоє маленьких негідників! Ось!
АЛЕН: Боюся, Веро не поділяє вашої позиції.
ВЕРОНІК: Не Веро, а Веронік!
АЛЕН: О, даруйте!
ВЕРОНІК: Що ж, тепер Брюно став негідником. Бідолашний! Це вже занадто!
АЛЕН: Слухайте, мені вже справді час іти.
АННЕТ: І мені теж.
ВЕРОНІК: Та йдіть собі вже, я вже втратила будь-яку надію!
Дзвонить телефон у квартирі.
МІШЕЛЬ: Слухаю?.. А, мамо… Ні, у нас друзі, але кажи… Так, роби все, що тобі кажуть… Стривай — ти приймаєш «Антрил»?! Зачекай, мамо, не клади слухавку… (До Алена:) Ота ваша гидота зветься «Антрилом», еге ж? її прописали моїй мамі!..
АЛЕН: «Антрил» прописують тисячам хворих.
МІШЕЛЬ: Так, негайно припини пити цей препарат! Чуєш, мамо?.. Негайно ж!.. Це не обговорюється. Поясню потім… А докторові Пероло скажеш, що я заборонив… Червоні? Чому червоні?.. Щоб тебе бачили?! Повна дурня!.. Слухай, я передзвоню тобі. Цілую, мамо! Я передзвоню! (Кладе слухавку.) Вона взяла у прокаті червоні костури, щоби не потрапити під вантажівку. Ніби в її стані можна валандатися вночі по шосе! Від тиску їй прописали «Антрил».
АЛЕН: Якщо вона його приймає і ні на що не скаржиться, то я використаю її як свідка… Хіба я був не в шалику? А, онде він!
МІШЕЛЬ: Знаєте, я не в захваті від вашого цинізму! Якщо в моєї мами буде хоч найменший з описаних вами симптомів, ви побачите, що я з вами зроблю!
АЛЕН: Дія препарату в будь-якому разі спостерігатиметься.
МІШЕЛЬ: Подивимося!
АННЕТ: До побачення…
ВЕРОНІК: Ну і навіщо поводитися ґречно? Щирість — це вияв ідіотизму, вона лише послаблює і роззброює нас…
АЛЕН: Так, Аннет, ходімо вже звідси! Досить із нас на сьогодні всіх цих замовлянь!
МІШЕЛЬ: Еге ж, ідіть. Проте я вам скажу таке: від самого початку нашого знайомства у мене склалося враження, що Фердінанд живе у надто поблажливих умовах…
АННЕТ: Коли ви вбили нещасного хом’яка…
МІШЕЛЬ: Що?! Вбив?!
АННЕТ: Авжеж, убили.
МІШЕЛЬ: Я вбив хом’яка?!
АННЕТ: Ви намагаєтеся накинути провину нам, розмахуєте своїми чеснотами, мов прапором, хоча самі — звичайнісінький убивця!
МІШЕЛЬ: Але я не вбивав хом’яка!
АННЕТ: Ви вчинили ще гірше. Залишили перелякану тваринку посеред ворожого світу. Напевно, його зжер якийсь собака або пацюк!
ВЕРОНІК: Правда! Правда!
МІШЕЛЬ: Що значить «правда»?!
ВЕРОНІК: Бо вона має рацію. А що ти хотів?! З тваринкою напевно сталося щось жахливе.
МІШЕЛЬ: Я гадав, що хом’як зрадіє, опинившись на волі. Скоріше за все, він кинувся до найближчої канави, сп’янівши від радощів!
ВЕРОНІК: Навряд.
АННЕТ: І ви залишили його.
МІШЕЛЬ: Я не можу доторкатися до цих істот! Чорт, Веро, ти ж знаєш — не можу!
ВЕРОНІК: Він боїться гризунів.
МІШЕЛЬ: Так, боюся! А ще мене відлякують рептилії — з усім, що повзає по землі, у мене не складаються стосунки!
АЛЕН (до Веронік): А чому ви не забрали хом’яка додому?
ВЕРОНІК: Але ж я нічого не знала! Наступного ранку Мішель сказав мені й дітям, що хом’як утік. Я спустилась одразу ж — одразу ж! — обійшла весь квартал, зазирнула до льоху…
МІШЕЛЬ: Це ж огидно, що мене примощують на лаву підсудних через цю історію з хом’яком, яку ти, Веронік, вирішила розповісти! Це особиста справа, яка стосується тільки нас і ніяк не пов’язана з ситуацією! Назвати мене вбивцею! Це неприпустимо! У моєму ж власному домі!
ВЕРОНІК: А до чого тут дім?
МІШЕЛЬ: У домі, двері якого я широко розчинив, зробивши крок до примирення, людям, які мали би бути вдячними мені за це!
АЛЕН: Дуже зворушливо — ви самі винагороджуєте себе оплесками.
АННЕТ: Невже вас не мучить сумління?
МІШЕЛЬ: Яке сумління?! Мені завжди була огидна ця тварина. І я радий, що її більше немає.
ВЕРОНІК: Мішелю, це ж смішно.
МІШЕЛЬ: Смішно?! Що смішно? Ти що, здуріла?! Їхній синуля відгамселив Брюно, а мені дорікають якимсь хом’яком?!
ВЕРОНІК: Але ти не можеш заперечувати, що погано повівся з хом’яком.
МІШЕЛЬ: Та плювати я хотів на хом’яка!
ВЕРОНІК: Що ж ти зранку на доньку не наплював?!
МІШЕЛЬ: Хай тільки повернеться! Я не дозволю, щоби дев’ятирічне дівча вказувало мені, як поводитися!
АЛЕН: Отут я з ним згодний на сто відсотків!
ВЕРОНІК: Просто жах…
МІШЕЛЬ: Годі, Веронік, годі! Досі я підтримував обидві сторони, проте ще трохи — і перейду на їхню.
