‒ І навіщо ти це робиш? – Пролунав голос Дена.

‒ А ти як думаєш? – Вона докірливо подивилася на брата, ‒ Мені потрібні відповіді, і я збираюся їх відшукати.

Він мовчки сів перебирати іншу купу книг, Сіт вирішила не відставати. Ніхто не стежив за часом, здавалося, що пройшла ціла вічність, як раптом Сіт закричала:

‒ Знайшла! Тут щось дуже цікаве. ‒ Всі втупилися на неї втомленим поглядом, ‒ Це схоже на щоденник, якогось Кріса Роджерса, і судячи з його стану, він дуже старий.

Тая з Деном кинулися до щоденника. На першій сторінці красувалася напис; «Крістофер Роджерс».

«Для майбутніх поколінь». Друзі переглянулися. ‒ Читай Ден, ‒ тихо промовила Тая. Він акуратно взяв щоденник у руки, зробив глибокий вдих і почав читати вголос.

«Я був звичайною людиною, жив простим життям, мої батьки загинули, коли я був немовлям, я не знав їх, і все життя мене ростила тітонька. Будучи дорослим, я знайшов гарну роботу, жив в тому будинку, в якому і виріс, все було буденно, але я був радий такому життю. Але одного разу, один випадок перевернув все догори дном.

Вечір був похмурим, на вулиці було мокро і брудно, була пізня осінь і теплі дні підійшли до свого кінця, через непогоду я носив з собою парасольку, і повірте, це важливо запам'ятати. Я повертався пізно вночі з роботи, коли почув страшний шепіт поряд з собою, я озирнувся, але поруч нікого не було. Я пішов вперед і там, на задньому дворі моєї сусідки було дивне чорне світіння, немов туман повільно поширювався по землі, огортаючи будинок. Я не був боягузливим, і вирішив підійти ближче, у мене було незрозуміле дивне відчуття, немов ця чорнота волала до мене.

Я вже був поруч з будинком, коли почув крик, повний болю і відчаю, кричала сусідка. Не роздумуючи, я вбіг у будинок і жахнувся, щось страшне тримало в руках те, що залишилося від неї, вона була немов спустошена, воно кинуло її тіло, і рушило до мене. Я ніколи не відчував такого жаху, я побіг програючи в голові план дій, але що я міг проти цього.

Я довго біг у невідомому напрямку, але я відчував, воно поряд, і в одну мить я усвідомив, що загнаний в кут. Воно наближалося, мені не було куди бігти, і єдине, що було у мене в руках – це парасолька, я стиснув її міцно в руках, в надії, що це хоч якось мені допоможе.

Воно наближалося, я відчував неймовірний жах від його виду, його образ з тих пір надовго застряг в моїй голові. Високий людиноподібний сірий силует, але в ньому не було нічого людського, у нього не було обличчя, тільки якась подоба очей, а точніше порожні чорні очниці, створювалося відчуття, що ти дивишся прямо в безодню. Воно мало чотири довгі руки з величезними кігтями, схожими на леза, а з голови стирчало величезна безліч дивних шипів. Воно дуже дивно пересувалося, немов парило в чорному тумані, і все навколо нього закутувалося темрявою, воно немов поглинало світло, залишаючи за собою лиш порожнечу. Наступала неймовірна тиша і темрява, створювалося відчуття, що світ навколо просто перестав існувати, залишилися тільки я і ця істота.

Воно було поруч, у один момент мій світ звалився, мене охопив страх і я приготувався до смерті. Але раптом сталося щось незвичайне, на моїй руці з’явилися невідомі мені символи, вони почали висвітлювати все навколо приємним золотавим світлом. Парасолька в моїй руці також покрилась цим світлом, я відчув неймовірну силу і спокій, наступної миті у моїй руці на місці парасольки був меч, я не розумів що відбувається, моє тіло не слухало розум, і я кинувся на цю істоту.

Меч з легкістю пройшов крізь істоту, воно видало незрозумілий звук, схожий на крик, це був несамовитий звук, воно вкрилося золотим сяйвом, і немов розсипалося на маленькі частинки.

Коли я прийшов в себе, поруч було порожньо, я навіть подумав, що це був моторошний сон, якби не меч в руці. Я побрів додому, намагаючись усвідомити, що тільки що сталося. Зайшовши в будинок, я побачив незнайомих людей в бузкових мантіях, які закривали майже повністю обличчя, один з них відкинув мантію і заговорив.

‒ Небійся, ми не заподіємо тобі шкоди. Ми твої союзники.

Я був настільки втомлений, і вражений подією. Я просто не міг вимовити й слова, і він продовжував говорити.

‒ Те, з чим ти тільки що зіткнувся – це чірокі, так ми називаємо монстрів з вимірювання тіней, вони часто прориваються в інші світи, розриваючи кордон світів. Якщо їм вдається сильно пошкодити кордон, то неймовірна армія різних істот тіней вриваються і руйнують все на своєму шляху. Ми вартові кордону світів, ми захищаємо вимірювання від їх вторгнення.

‒ У вас це погано виходить. – Вирвалося у мене.

‒ Я розумію, тобі довелося сьогодні нелегко, і ти нічого не знаєш про це, але ці істоти проникають у вимірювання різними шляхами, і ми не завжди встигаємо цьому запобігти, але наше завдання зупинити їх, і ми ведемо полювання на цих істот. І сьогодні ми не очікували такого результату, ми давно не зустрічали необізнаного такого віку, який не знав би про свої магічні сили.

‒ Я що? – Це все, що я зміг тоді вимовити, занадто багато відбулося сьогодні, і все більше це скидалося на маячню.

‒ Твій меч, ‒ спокійно продовжив незнайомець, ‒ адже він допоміг тобі сьогодні? Звідки, по-твоєму, він з'явився у самий потрібний час, рятуючи твоє життя? Твоя магічна сила проявилася, захищаючи тебе, це твій дар. Ти зміг змінити структуру предмета, і створити магічний меч, яким знищів чірокі. Якщо ти підеш з нами, то зможеш дізнатися все про виміри і різних чірокі, про мешканців інших світів, оволодіти і контролювати свої магічні здібності, зможеш захистити себе і своїх близьких, зможеш захистити всі світи.

Але у мене більше нікого не було, тітонька покинула мене кілька років тому, тепер я був самотній, присвячуючи весь свій час роботі, і в той час я подумав, що мені нема чого втрачати, і я зважився. Я довірився цим людям, і вирушив з ними, мені потрібні були відповіді.

Ми пройшли через портал, і з’явилися у неймовірному місці, яке важко описати, його потрібно побачити, але спрямовували ми в академію. Це було величезна старовинна будівля, більше схожа на замок, у якому було все необхідне для життя, а головне – для навчання магічним мистецтвам. Там я познайомився з багатьма прекрасними тагатами (це визначення істот з різних світів, так іменували і мене) і там була величезна бібліотека, в якій я дуже часто проводив час, і згодом в академії зустрів свою майбутню дружину.

Коли я тільки прийшов туди, мене коротко ознайомили з історією світів і тим, як все влаштовано в академії, і сказали, що через місяць відбудеться випробування на визначення здібностей – ТІАБ.

За цей час я встиг обзавестися друзями, спілкувався з багатьма вартовими, дізнавався все про світи, про вартових, і про те, через що багато з них пройшли, і що чекає мене в майбутньому. Вперше за все своє життя я був не самотній.

І через місяць теорії всіх новачків зібрали у величезному круглому залі, посеред якого було накреслене алхімічне коло. В залі зібралися всі бажаючі, поспостерігати за ритуалом. Глава академії вийшла в центр залу і проголосила промову, в кінці вона оголосила, що кожен з нас повинен увійти в коло, яке покаже чистоту наших намірів. При входженні в коло у тагат загоряється аура кольору магічною сили, якщо ж аура загориться рожевим, то тагат повинен залишити академію, у нього буде стерта пам'ять, тому що помисли його не чисті або у нього є тьма в душі, яка може схилити його до зла. Якщо ж при вході в коло не з’явилося ніякої аури, то тагат на час залишає академію, тому що у нього ще не пробудилися здібності.

Скажу чесно, мені було страшно, я не знав, як все обернеться для мене, і я був дуже радий, що я не був першим хто увійшов у коло. Багато тагат заходили в коло, і я спостерігав викид сильної аури різних кольорів, це було захоплююче видовище. Там були й володарі кількох видів магії відразу, але, нажаль і були ті, хто залишив академію назавжди.