– Схоже, це палац із нефриту. Такі палаци кращі майстри виготовляли в прадавні часи для імператорських цвіркунів. Ці палаци прикрашали золотом, дорогоцінним камінням. Ми з вами зараз в історичному музеї. Але десь повинен бути й господар палацу?

– Звичайно. Якщо повинен, то я тут є. – Із цими словами з палацу вийшов Золотий Цвіркун.

– Дозвольте відрекомендуватися: моє ім'я Золотий Цвіркун Каліграф. Я радий вітати гостей. І звичайно ж, ви хочете довідатися найголовніше про нашу країну? І звичайно ж, у вас мало часу?

Наші мандрівники трішки зніяковіли, адже господар палацу так легко прочитав їхні наміри! Але тут Соня згадала шкільний урок з етики, коли вони вчили правила звертання до старших. Це їй дуже допомогло. Вона взяла два мандарини і, шанобливо схиливши голівку, зробила крок уперед зі словами:

– Шановний Золотий Цвіркун Каліграф! Дозвольте поздоровити вас із наступаючим Новим роком і побажати Вам і Вашим близьким щастя, радості і добра!

– Дякую, мила дівчинко! Це так зворушливо! Уже багато сотень років я не отримував новорічних мандаринів. – У голосі Золотого Цвіркуна Каліграфа зазвучали особливо ніжні ноти. – Мої милі гості, можете називати мене просто майстер Лі. У нашій країні з давніх часів цвіркуни бувають співочі та бойові. Отож, перед вами – справжній Імператорський Співочий Цвіркун. Тому, звичайно, мені хочеться співати для вас у цю ніч чудес.

– О, дякуємо Вам, шановний Майстре Лі! – Схвильовано висловила загальний настрій Желі.

Хазяїн палацу жестом запросив гостей присісти на стародавні позолочені дивани, а сам виступив уперед, ледь прикрив очі і заспівав високим голосом, одночасно допомагаючи собі ритмічними клацанням лапок:

– О моя Шовкова Країна, моя Серединна Країна, укрита тонкими блакитними й білими шовками Небес!

– О моя Піднебесна, умита прозорими найчистішими струмками і ріками, що течуть із гір у запашні долини!

– О моя Благословенна, яка зберігає скарби великих і корисних знань!

– О моя Охоронниця чотирьох Скарбів Знань,

Ти завжди піднімаєш до Небес Туш і Камінь, Пензлі і Папір… Тут Майстер Лі замовк, глибоко замислившись про щось своє. Мовчали і гості, розуміючи, що так буде правильно. За якусь мить він продовжив:

– Мабуть, з мого боку буде чемно перейти на звичайну розповідь, щоб вам усе стало зрозумілішим. У моїй країні з прадавніх часів цінуються знання і, відповідно, способи їх передачі наступним поколінням. Тому зображення письмових знаків – ієрогліфів – вважається і зараз мистецтвом. Каліграфія – мистецтво зображення ієрогліфів – цінується нарівні з живописом і поезією.

Оповідач глибоко вдихнув повітря і продовжив:

– Коли закінчилася моя кар'єра Співочого Цвіркуна в імператорському палаці і я став музейним експонатом, у мене з'явилося багато вільного часу. І тепер я займаюся каліграфією так давно і ретельно, що навіть отримав почесний титул Каліграф. Це мистецтво створювалося протягом тисячоліть. Були різні способи видобутку графіту, виробництва туші – тобто, чорнила, якщо говорити зрозуміліше. Чим дрібніший порошок, з якого зроблена туш, тим кращий блиск малюнка. А блиск цінувався за всіх часів!. Щоб зберігати туш, був потрібен камінь у вигляді чаші. Були майстри з виготовлення таких каменів з отворами всередині, куди і наливали туш. Також і виробництво різних пензлів є цілою наукою. Та й папір був винайдений у нашій країні. Все це – цілі області культурних знань. Тепер ви будете знати, що чотири скарби знань у китайській культурі – це і є туш, камінь для туші, пензлі та папір! Я дуже радий, що люди в різних країнах пишуть книги, знімають фільми про історію та культуру Китаю, адже знань так багато, вони такі сяючі й теплі, що гріють все людство!

Немов на підтвердження слів Майстра Лі, освітилася світлом галерея залів музею: чотири школи китайської вишивки, історія винаходу пороху, герої казок і міфів…

– Як це все чудово! – висловила загальну думку Соня. – Ми дуже вдячні Вам, Майстре Лі. З вами так цікаво! А можна запитати, чому поруч із вашим палацом росте так багато півоній?

– Ну як же, – трохи здивувався хазяїн. – Адже півонія – це символ країни, наша улюблена квітка. Я добре пам'ятаю, як у садах імператора росли сотні запашних квіток півонії, а кращі майстри вишивки творили картини з півоніями. Один корінець цієї незвичайної рослини коштував великих грошей і вважався коштовним подарунком. І зараз півонія – символ любові, дружби, багатства й усього найкращого.

Є навіть легенда про те, як один шановний, але бідний чоловік по імені Хо-Чі так любив півонії, що виростив цілий сад цих запашних квітів. Та одного разу Чанг-Агов, родич багатого чиновника нудьгував, тож прийшов до Хо-Чі й почав топтати квіти! А коли бідний старий хотів захистити півонії, його забрали у в'язницю. Тоді Чанг –Агов, задоволений своєю безкарністю, покликав приятелів, і вони разом стали топтати півонії. Ними управляла заздрість. Але налетів сильний ураган і розкидав лиходіїв далеко в гори. А теплий ніжний вітерець і цілюща роса оживили квіти. Довідався про це верховний суддя, злякався й відпустив Хо-Чі на волю.

І от до бідного старого в сад спустилася Богиня квітів на рожевій хмарці. Її супроводжували Білі Лелеки й Лазоревий Фенікс. Вона забрала Хо-Чі живим на небо. Так перемогла справедливість!

– І мені подобається коли є справедливість. – Підтримав розмову Девід. – А наша Бабуся теж дуже любить півонії. До речі, зараз вона малює сонячний промінь на пелюстці білої півонії. І нам треба повернутися, коли Бабуся закінчить малюнок!

– Тоді поспішайте, – сказав Майстер Лі. І додав:

– Прошу прийняти в подарунок мою картину – якраз перед вашою появою я начертав ієрогліфи, що зображають два мандарини. Це моє побажання всім вам сонячного світла, добра і щастя.

Одного разу минулою осені ми гуляли в лісі. Раптом на рукав моєї куртки сіл Богомол. Він був ніжно-зеленого кольору. Я здивувалася, зняла його зі свого одягу, і посадила у траву. Але мені здалося, що він неохоче від мене пішов, і навіть тримався лапками за тканину!

Потім ми сіли в машину і поїхали додому. Раптом я знову побачила Богомола на своїй куртці! Стало зрозуміло, що в нього свої плани.

Вдома я посадила свого гостя на письмовий стіл, налила йому водички в кришечку і поклала кілька травинок. Не хотілося саджати його в клітку або коробку, все-таки це вільний лісовий Богомол!

Так почалася наша дружба. Він поводився незалежно. Іноді зникав на кілька днів. Іноді сидів тихо біля комп'ютера і спостерігав за моєю роботою. Іноді висів на віконній шторі. Мені з ним було дуже добре. Такий чудесний друг, який прийшов за своїм бажанням!

Так минуло місяців два. Потім мій Богомол десь заснув. Він перестав з'являтися. Але я його завжди пам'ятаю і люблю. Також я думаю, що він допомагає мені писати казки для вас. От і зараз я згадала свого друга Богомола і зраділа. Буду писати далі. Сподіваюся, вам подобаються наші історії!

Глава

перша. 19 годин – Таїланд, Лаос, В'єтнам, Суматра і М’янма

Хмаринка стрімко пересувалася вперед, змінюючи відтінки від зеленуватого до блакитного, рожевого, ніжно-сірого.

– Як красиво змінюється наша Хмаринка, – З подивом відзначила Соня.

– Так, це правда. – погодився Гермес, уважно дивлячись вперед. – Ми прямуємо до країн Південно-Східної Азії, де багато різноманітної краси, ось Хмаринка і відповідає на цей простір такими сигналами. Зараз попереду Таїланд. Це країна, яка географічно ніби витягнута уздовж, тому тут різна погода, різні умови, різні традиції. Про це Хмаринка також повідомляє.

– Якщо так багато всього різного, то що поєднує цю країну? – Запитав Девід.

– Певне, любов до волі і незалежності. – Трохи подумавши, відповів Гермес. – Нам важливо знати, що Планета Земля існує давно. У різні часи на одній території держави змінювали одна одну: мінялися назви, кордони, герби, прапори. Але залишалися традиції, що стали спільними вже для декількох країн.