– Так, я все це пам'ятаю. – Замріяно всміхнулася Блакитна Сніжинка. – Я часто бувала Крапелькою Води й разом з іншими сестричками допомагала відважним морякам знайти правильний шлях. Цікаво, що вони не брали карти із собою в океан. Вивчивши їх вдома, уже сподівалися тільки на Любов і допомогу Неба та Великої Води, а також на свою пам'ять.

– А знаєш, Льюіс, – твердо сказав Девід. – І ми хочемо допомагати вам у створенні такого музею! Адже у нас дідусь – моряк. Він дуже розумний і добрий. Ми всі разом об'єднаємо зусилля для досягнення! Адже це саме той випадок, коли необхідно загальне зусилля, я так розумію?

– Так, – ми просто чудово із цим питанням розібралися! – Зрадів Гермес. – а поки тимчасово прощаємося з Льюісом і Маршаловими островами. Рушаймо далі!

Зеленкувата сяюча Хмаринка зупинилася на дивовижно гарній площі прямо біля входу до Трамвая. Він був напрочуд симпатичний – увесь прикрашений повітряними кулями, квітами, дуже затишний і старовинний. Всередині на широкій дерев'яній лаві сиділи Червоний Кенгуру, Ему, декілька черепах і їжаків.

– О! У нас новорічні гості! – Приязно посміхнувся Ему. – Заходьте до нас! Ми якраз відправляємося у святкову нічну подорож по місту, ви вчасно встигли! Давайте знайомитися!

Коли все назвали свої імена, Гермес пояснив, що довго гостювати немає можливості, і тому важливо побачити найголовніше!

– Супер! –вигукнув Ему. – Ви потрапили в точку. Ви в Мельбурні, культурній столиці Австралії. Мельбурн так і називають: "дивовижне місто".

– Що це значить? – Здивувалася Соня.

– Це значить, що тут усе дивовижне. – Розважливо пояснив Червоний Кенгуру. – От, наприклад, ми з Ему – щитоутримувачі, і це дивовижно.

– Щито… хто? – розгублено перепитав Маленький Червоний Крабик.

– Ну, розумієш, в Австралії є герб, а на гербі щит, а ми з Ему стоїмо й тримаємо цей щит. – Терпляче пояснив Червоний Кенгуру. – Така честь нам за те, що кенгуру і Ему живуть тільки на цьому континенті. І от, ми постійно тримаємо щит і цим зайняті, а сьогодні подвійне свято, і у нас маленький вихідний. Трамвай запросив нас на святкову прогулянку, він теж місцевий, йому вже виповнилося сто років, і він теж знаменитість.

– А яке друге свято, крім Нового року? І чому Трамвай знаменитість? – Запитала Пташка Ківі, ледь схиливши свою милу голівку.

– Така маленька, а задаєш такі розумні питання! – Задоволено похвалив Пташку Ківі Червоний Кенгуру. – Розумієш, саме 1 січня 1901 року була проголошена незалежність Австралії як окремої країни. А трамвайна мережа в нашому місті – найбільша у світі й дуже знаменита. У нас є навіть трамваї-ресторани! А ми вирішили прогулятися з нашим другом, звичайним Трамвайчиком, щоб зручніше було співати і грати!

– Співати і грати! – Зачаровано повторила Желі. – Це мої улюблені заняття!

– І на чому ж ви тут граєте? – Оглянувся довкіл Маленький Червоний Крабик.

– Дивися! – Ему дістав з-за сидіння довгу яскраво розписану трубу. – Це диджериду, головний музичний інструмент Австралії. У нього є більш десяти різних назв – різні народи називають його по-різному. Але суть завжди одна: це довга труба довжиною від одного метра до трьох, в яку можна дуже захоплююче дудіти!

– А як його придумали? – Діловито запитав Девід, оглядаючи диджериду.

– О, це було дуже, дуже давно! – мрійливо відповів Ему, піднявши очі до неба. – Вирішальну роль у цьому зіграли терміти!

– Терміти? Але це ж такі білі мурахи, наскільки я знаю. При чому вони до музики? – здивувалася Соня.

– Все просто. – Авторитетно заявив Червоний Кенгуру. – Терміти виїдають серцевину евкаліпта. Виходить порожня трубка. У прадавні часи люди помітили: якщо подудіти в неї, звук виходить дуже гарний. Тоді ще придумали зробити мундштук, це така насадка із бджолиного воску. Багато століть вдосконалювася спеціальна техніка гри. Щоб грати на диджериду, треба навчитися безперервного подиху, коли вдих поєднується з видихом.

Червоний Кенгуру розповідав дуже натхненно, від захвату постукуючи хвостиком по сидінню. Було видно, що він дуже, дуже любить грати! Потім, опустивши очі, він запитав трохи зніяковіло:

– Втім, може, ви хочете послухати наші пісні? У нас з Ему творчий дует. Я граю на диджериду, а Ему за допомогою свого природного надувного мішка на шиї видає звуки – він може бумкати, рохкати і свистіти.

– Звичайно! Так, дуже хочемо! – Навперебій запевнили мандрівники артистів.

– Дуже просимо. – Із граціозною жіночністю додала Желі. Її мудра некваплива мова славно прикрасила бесіду, Трамвай і все сяюче святковими вогнями місто.

Тим часом Трамвай уже їхав вулицями. Він як справжній старожил посміхався старим друзям – деревам, вітринам, переходам… Червоний Кенгуру почав свою гру на диджериду, і Ему дуже серйозно і натхненно вів свою партію, видаючи бумкання й рохкання в належному місці! Це була дивовижна подія – у дивовижному місті дивовижні друзі співали свою дивовижну пісню Любові. Ось яка це пісня:

У космічних світах є невелика

і дуже гарна Блакитна Планета.

Так, адже це наша Земля!

А на Землі є багато води.

Так, адже це наші океани!

А серед океанів є чудесний материк.

Так, адже це наша Австралія!

Її раніше називали

Невідома Південна Земля.

А тепер вона стала відомою та улюбленою.

Так, адже вона наша улюблена земля!

І на цій землі є найпівденніше місто на всій Планеті.

Так, адже це наш Мельбурн!

А в місті є старі друзі.

Так, адже це Кенгуру й Ему, щитоутримувачі,

і старий Трамвай, і диджериду, і морські їжаки.

Так, ще тепер є у нас нові друзі,

які прибули з інших країн у зеленій сяючій Хмаринці.

І тепер нові друзі вже стали старими друзями,

тому що дружба є завжди.

У кожному новому подиху диджериду

Звучить океан Дружби і Любові,

і його краплинок вистачить на всіх, так!

Ця Пісня лилася так натхненно, її звуки піднімалися так високо, прямо до зірок, і було ясно, що увесь світ прислухається до нової Пісні, щоб знову і знову повторювати її!

На очах у Соні з`явилася сльозинка:

– Ми завжди будемо вас пам'ятати!

Ему розчулене закашлявся:

– Е-е, ну ось, кашляю після бумкання. Ну, плакати навіщо? Приїздіть хоч коли завгодно!. Ми до вас у гості навряд чи зможемо вибратися, нам треба щит тримати, ми особи службові. Ось вам на згадку листочки Золотої Акації. Вона у нас теж символом служить. Тому Золотий і Зелений кольори – це кольори Австралії. Тільки побачите золото і зелень – знайте, ми поруч із вами! І Ему вручив кожному з нових друзів маленький листок Золотої Акації. Коли мандрівники знову опинилися у своїй Хмаринці, Гермес звернувся до всіх з такими словами:

– Мої дорогі, ми з вами чудово подорожуємо, і в нас усе славно виходить. Прошу вас запам'ятати: крім загальних правил ввічливості, у кожній країні, у кожного народу й навіть у кожному селищі можуть бути свої правила. Щоб усе було добре, гостям слід вивчати звичаї тих місць, куди вони прямують. Наступна наша зупинка – Соломонові острови, і тут є особливо важливе правило: на все треба запитати дозвіл.

– И навіть на те, щоб увійти, наприклад, у селище? – Уточнив Девід.

– Обов'язково. – Підтвердив Гермес. – И навіть на те, щоб зірвати квітку або банан. Людям на Соломонових островах довелося багато воювати, боротися за незалежність, і тому склалися строгі вимоги до прибульців.

– Зрозуміло. – Погодився Маленький Червоний Крабик. – Порядок має бути в усьому. Наприклад, у мене вдома є суворе правило для всіх – берегти крабів під час їхньої подорожі до моря і назад. І це правильне правило! Так, а чому острови називаються Соломонові?

– У давні часи був такий знаменитий і мудрий цар, по імені Соломон. – Відповів Гермес. – Він збудував дуже гарний, дуже величний храм. За легендами, золото для храму царю привозили із загадкової країни Офір. Коли європейські мореплавці відкрили ці острови, вони сподівалися, що це і є країна Офір. Тому й назвали острови на честь царя Соломона.