– Що не можеш? – не зрозумів Сергеєв. – Ти відмовляєшся допомогти нам виявляти ворогів народу?

– Ні, я не про те! Цього більше не хочу!

– Ах цього! – протягнув Сергеєв. – То я тобі противний!

– Ні, але в мене є чоловік…

– Чоловік? А ти правильно сказала: є чоловік. А чому він у тебе є, ти не питала себе?

– Що ви хочете цим сказати? – не зрозуміла Майя.

– Ти ж хочеш, щоб твого націоналіста залишили у спокої?! – чи то запитав, чи ствердив Сергеєв.

– Чому націоналіста? – поцікавилася Майя, надіваючи спідницю.

На що куратор усміхнувся:

– А ти ніколи не запитувала себе, чого це твого Степана досі не арештували?

Запитання змусило Майю закам’яніти.

– Він чесний більшовик! – спробувала заперечити вона.

– Усі так кажуть! Ми арештували майже всіх западенців, що приїхали до Радянської України. Вони всі виявилися ворожими агентами. Де вони зараз? Ти щось чула про Соловки? Отам вони всі і є! Всі, крім твого Степана. І тільки для нього зробили виняток! Тебе не цікавить, чому йому така честь?

Майя мовчала.

– Так я тобі скажу! Він буде спокійно жити і працювати у своєму видаві доти, доки ти будеш чемною і виконуватимеш все, що ми скажемо, – безжально говорив Сергеєв. – Якщо ти так любиш свого западенця, то будеш чемною і слухняною. А то буде твій Степан працювати не у головному видавництві Радянської України, а десь за полярним кругом видавати газету «Сонце сходить і заходить»! Ти зрозуміла?

Майя опустила голову, ховаючи свій сором, але все ж кивнула нею.

– Чемна! – похвалив її Сергеєв. – І не переживай так! Ніхто про нас не буде знати. Я не збираюся з ніким тебе ділити. А твій чоловік навіть не буде про нас знати! Адже тобі не хочеться, щоб він дивився на тебе, як на повію!

Цього Майї хотілося менше за все.

– От і добре! А зараз сідай за стіл і опиши все, що ти бачила нині, – наказав Сергеєв. – І нічого не приховуй! Чує моє серце, що цей Вашуленко не той, за кого себе видає. Так, і не одягайся сильно! Я хочу ще! Дай мені десять хвилин. За цей час ти встигнеш написати…

Майя Білецька повернулася додому, коли ще не стемніло. Степана не було. Видно, він прийде пізно, сповна використавши шанс на додатковий вихідний. Майя роздягнулася й знесилено впала у ліжко. Зараз їй хотілося лише одного: кудись провалитися, у глибоку-глибоку безодню, щоб не бачити нікого – ні противного начальника зміни Власа Коробльова, ні куратора Сергеєва, ні навіть… Степана. Жінці здавалося, що чоловік уже здогадується про її подвійне, а тепер уже й потрійне життя, і колись настане момент, і їй доведеться розповісти Степанові все. Чи пробачить він її? Чи зрозуміє, що причиною, через що вона згодилася на це все, було лише бажання огородити його від жахливої долі?

Чи просто назве її повією, як говорив Сергеєв?

Тут Майя чи не уперше подумала, що не знає його імені.

Після того як молодь не послухалась і таки здійснила, здавалось би, неможливе вбивство Броніслава Перацького, для Організації Українських Націоналістів настали важкі часи. Ситуація виглядала так, що ОУН була, але на західноукраїнських землях її… вже не існувало. Упродовж декількох днів до атентату і після нього польська кримінальна поліція заарештувала практично усе керівництво Крайового Проводу, включаючи усіх причетних до нашумілого вбивства. Дивним чином безпосередній виконавець атентату – Григорій Мацейко – зумів не те, що вижити, хоч у це мало хто вірив, але й спокійно, без пригод, добратися спочатку до Любліна на конспіративну квартиру, затим до Львова, а вже потім через чехословацький кордон опинитися у безпеці.

Іншим пощастило менше.

Крайовий Провід на західних землях був найвідповідальнішою і водночас найнебезпечнішою ділянкою в організації ОУН. Люди там надовго просто не затримувалися: від часу створення ОУН – а це від лютого 1929 року – на посаді Крайового Провідника змінилося семеро чоловік, причому двох з них – Юліана Головінського та Степана Охрімовича – вбили поляки. Але ще ніколи поліція не арештовувала одразу всіх!

Якби не вбивство польського міністра, несподіваний арешт Степана Бандери напередодні варшавської акції закінчився так, як закінчувалися усі попередні: через день-два його випустили б, щоправда, без обов’язкових у таких випадках вибачень. Зрештою, нічого проти Бандери у поліції не було – так, звичайна профілактика перед важливою зустріччю воєвод. Так би і сталося, але громом серед ясного неба стала звістка з Варшави: український націоналіст стріляв у міністра внутрішніх справ Броніслава Перацького, який того ж дня помер. Тут у поліції згадали про дивний документ, який надійшов від того-таки Перацького. Не відомо, що хотів сказати цим жестом міністр, приславши на воєводства повідомлення, що на нього ОУН готує замах. В усякому разі жодних вказівок, що робити з цим документом, місцева поліція не отримала. Складалося враження, що сам міністр Перацький не вірить у можливість такого розвитку подій. Коли ж Степана Бандеру вже хотіли випускати, вчасно для поліції (і, відповідно, невчасно для Крайового Провідника) надійшла звістка з Варшави. Тоді львівська поліція, нарешті, згадала про попередження.

Якщо хтось в ОУН сподівався, що поліції нічого не відомо про їхню організацію, то, напевне, був би розчарований, дізнавшись, що та знала про них все. Дивно, але розпорядження поки що не чіпати оунівців виходило від самого Перацького – міністр внутрішніх справ цим жестом сподівався спонукати непримиренних українців до співпраці. Нарада із воєводами, запланована на п’ятнадцяте червня, була першим пунктом цього плану.

Смерть Броніслава Перацького остаточно перекреслила ці плани, як і знищила ті маленькі паростки довіри, які ще були у місцевої поліції. Тепер же доля заарештованих оунівців була незавидною.

Упродовж тижня після вбивства усі, хто так чи інакше виявився причетний до нього, опинилися у тюрмах – від Львова до Варшави та Данциґа. Для цього десь на півночі у білоруських лісах у мало кому відомому містечку Береза-Картузька колишні казарми російського Сто п’ятдесят першого П’ятигорського піхотного полку спішно перебудовувалися для прийому перших противників правлячого режиму. Хоч із самого початку у Варшаві було вирішено, що перебування у таборі не повинно тривати більше двох місяців, його перший комендант, інспектор познанської поліції Ян Греффнер, вирішив не звертати увагу на такі дрібниці. В’язнів, яким «пощастило» першими переступити ворота ізоляційного табору, зустріли голі стіни колишніх казарм, де не було навіть звичайних нар – про них адміністрація вирішила подумати пізніше.

Серед цих «піонерів» був і Роман Шухевич. Його арештували через три дні після вбивства Перацького – строк досить малий, щоб втекти кудись далеко, але водночас достатній, щоб замести всі сліди. Оскільки проти нього поліція не мала достатніх доказів причетності до вбивства міністра, Шухевича відправили до нововідкритого концтабору, адже туди саме відправляли таких, які були «без достатніх доказів вини». Дивно, але саме це і врятувало Романа Шухевича від того, що він не зайняв місце поруч із усіма іншими: на суді він виступав лише як свідок.

Такий стан на землях Галичини – найважливішому напрямку роботи – не міг не непокоїти Головний Провід ОУН, тому наприкінці літа Євген Коновалець зібрав своїх людей. За вікном досить ошатного будинку у Швейцарських Альпах відкривався чудовий вид на недалекі гори. Десь там, значно південніше, уже у Франції, височів величний Монблан, але звідси його не було видно, як і не було бажання говорити про щось інше, ніж те, що і привело їх сюди.

Євген Коновалець вирішив провести збір не в самій Женеві, де за ними можна було спокійно спостерігати, а вибрав невеличке містечко на самому французькому кордоні. Тут, у курортній місцевості, можна було водночас загубитися серед численних відпочивальників і мати більше шансів виявити, коли за тобою слідкують.

Пансіонат, де зібралися найближчі соратники, примикав до самої гори, що була природною межею містечка з півдня; а на півночі лежала Женева, звідки і приїхав Євген Коновалець. Інші учасники зібрання прибули окремо.