– А до чого тут Андрій? – не зрозумів Федір.

Дійсно, якщо Марія хоче найнятися на роботу у «Маслосоюз», то навряд чи у неї є на це хоч якісь шанси. Там потребують не розніжених львівських пань, а досвідчених фахівців. До останніх Марія Білецька, чи то пак Макуха, аж ніяк не відносилась.

– Мій Павло згинув через то, що був в ОУН, – повідомила вона.

Федір вирячив очі. Чого-чого, а такого почути з вуст сусідки він аж ніяк не сподівався. Марія зрозуміла його вираз по-своєму.

– Ти упевнена? – засумнівався він.

– Так. Я навіть до того почала про щось подібне здогадуватись, особливо коли Павло лишив свій «Сельроб», а комісар поліції мені підтвердив, що мій чоловік був націоналістом.

– А до чого тут Андрій? – повторив Федір.

– Я думаю, що він тоже є в ОУН.

– Андрій? – здивувався Мороз.

Нічого собі! Жіноча логіка, виявляється, незбагненна штука! Підійти до члена ОУН, гадаючи, що він і далі залишається поліцейським, щоб той поговорив з людиною, яка до Організації жодного стосунку не має! Принаймні Федору про те невідомо.

– Звідки ти взяла, що мій шваґро в ОУН? – перепитав Мороз.

– Я так думаю! Андрій воював за Україну, був шандаром. Куда йому діватись? Певно, що в ОУН!

Федір уважно подивився на Марію і подумав, що її припущення мають під собою ґрунт.

– То нащо тобі Андрій?

– Мого Павла вбили, бо він був в ОУН! То най вони платять мені за него пенсію. Як я маю жити? – відказала Марія.

Напевне, вираз обличчя здивованого почутим Федора сказав замість нього все, бо Марія, не дочекавшись відповіді, запально продовжила:

– Ну чого ти так сьи дивиш? Через них я стала вдовою, то най вони мені і платять! Як мені жити?

– Почекай, Маріє! – зупинив її Федір. – Я всьо то розумію, але чого ти вирішила, що Андрій є тим, як його, ОУН? Ти так думаєш. А якщо він тут ні до чого?

– Та як же?..

– Почекай! Я певно поговору з шваґром, але давай зараз поговоримо ми з тобою. Щоб щось казати Андрієві, я маю знати, що казати. Коли твій чоловік вступив до націоналістів?

– Та я навіть не знала про то! – відказала заспокоєна Марія.

Їй вже здалося, що справа вирішена і до того ж на її користь.

– Мені про то сказав комісар поліції. І сказав, що коли мій Павло був у забороненій в Польщі партії, то й на пенсію я не маю права. Ну, як мені жити?

– А ти не помічала, що твій чоловік став не таким, як був?

– Як кожна жінка, певно, що помітила.

– Коли то було?

– Коли Павло привів до нас додому тата. Вони якраз були на Талергофському з’їзді; було вже пізно татові їхати додому, то він у нас і переночував. Тоди якраз тато був такий радісний, що я його таким давно не виділа.

– Через з’їзд?

– Та ти що! Певно, що нє! Татові передали письмо від нашого Степка.

Федір напружився. Лист! Він пам’ятав той день, коли отримав листа від свого колишнього командира Осипа Букшованого. Розуміючи, що просто так радянська розвідка не буде ризикувати, підставляючи свого агента через пересічного послання сина, що вибрав радянський рай, до батька, який залишився на цьому березі Збруча, тодішній крайовий комендант Української військової Організації Юліан Головінський розпорядився перевірити лист. На превелике розчарування, нічого виявити не вдалося, тому листа й віддали адресатові. Тепер же виявилося, що, напевне, даремно.

– А що було в письмі? – байдуже запитав Федір.

– Та нічого такого, щоб через то Павло змінив «хлібну» роботу! – відказала Марія.

– Де воно зараз, те письмо?

– Вдома. Тато з мамою перечитують його чи не кожної неділі.

Рішення прийшло одразу.

– Маріє, ти можеш принести мені того письма?

– Нащо?

– Якщо ти кажеш, що після него твій Павло став зовсім іншим, тоди справа в самому письмі? Я прочитаю його ще раз і, може, знайду щось таке, чого ви не зауважили.

– І ти поговориш з Андрієм?

– Поговору, але розумієш, що він мій родич і якщо він до того ніякого відношення не має, то мені буде перед ним невдобно. А якщо в письмі було щось таке, через що Павло став, як ти кажеш, націоналістом, і якщо Андрій тоже є там, то можна щось придумати.

– Я принесу його! – з готовністю сказала Марія.

Вона вже збиралася піти додому, але на мить задумалася.

– Федю, а як там ваш… Василь? – поцікавилася вона.

Запитала і почервоніла.

– Василь? А що з ним може бути? Знов робить на своєму заводі. Заробляє добре. Жінка, дві дочки. Що ще треба?

Марія зітхнула. Вона хотіла ще щось сказати, але в останню мить передумала.

– Я принесу письмо! – лише сказала.

Федір подивився їй услід і намагався зрозуміти, які наслідки буде мати ця несподівана розмова. Він не встиг подумати про це, як побачив, що з лісу виходять четверо бахурів. Це поверталися з чергових пошуків скарбів малі Морози. Федір почекав, коли син з братаничами підійдуть ближче, скрушно похитав головою.

– Ну, коли я не вижу у вас за плечима сумки з золотими талєрами, то скарб ви не здибали, – мовив він. – То є причина приїхати сюди через рік.

Останні слова він сказав Гордію, на що той схвально кивнув головою…

Як Федір і гадав, вдома Ольги ще не було. Вона мала повернутися лише у понеділок. Вони виклали на стіл приготовлене Ганною, порозкладали, щоб не зіпсувалося і не заважало безпечно ходити. Завтра була неділя, де зазвичай всією сім’єю йшли до церкви, але цього разу Федір вирішив змінити плани. Хоч подібні справи в неділю не робляться, він не хотів, щоб про це знала Ольга.

Тому тільки благословилося на новий день, Федір Мороз сів на перший трамвай і поїхав до будинку, відомому у Львові небагатьом. Федір до таких належав.

Тут жив черговий «головний хемік» Проводу на західноукраїнських землях Остап Косач. Після того, як поліція заарештувала спочатку Федора Яцуру, котрий відповідав за усі теракти із застосуванням бомб, а слідом за ним і його наступника Зиновія Книша, Організація лишилася без «головного хеміка». Було вирішено при потребі звертатися до перевірених людей, при цьому не наголошуючи на їхній приналежності до ОУН. Остап Косач був саме таким.

Він вчився у місцевому університеті і, за переконанням професорів, мав серйозні зачатки до майбутньої наукової роботи, якщо не загубить свій талант. Приналежність до ОУН аж ніяк не сприяла майбутній науковій діяльності Косача: довго на волі такі люди не затримувалися.

Остап Косач був корінним львів’янином, жив сам, дівчат на квартиру не водив, для цього вистачало інших місць – словом, ідеальний варіант для подібних справ.

Як і сподівався Федір Мороз, Остап був сам і тільки що підвівся з ліжка – холостяцьке життя має свої переваги. Щоправда, до певного часу.

Остап не здивувався такому ранньому візиту Федора, розуміючи, що даремно у таку пору його турбувати не будуть. Він провів нежданого гостя на кухню, поцікавився, що той буде пити.

– Гербату! – сказав Мороз.

Остап поставив чайник з водою на плитку, насипав у філіжанки чорного листя, поставив перед Федором. Остап не став чекати, коли закипить вода. Він сів навпроти Мороза і запитав:

– Що у вас?

Замість відповіді Федір вийняв з кишені затертий конверт.

– Хочу знати, що у цьому листі не так, – сказав він.

Остап Косач недовірливо подивився на конверт, обережно вийняв затертий не менше аркуш паперу, розгорнув його. Став читати.

«Дорогенькі мамо і тату!

Нарешті зміг з оказією дати про себе звістку. Я уявляю собі, що ви там передумали про мене. Не дає про себе чути, може, щось сталось. Але спішу вас заспокоїти: я живий, чого і вам бажаю. Живу я у Києві, працюю на важливій роботі. Ви пам’ятаєте, коли я приїжджав до Перетина, то говорив, як ми всі будем жити при соціалізмі. То все то вже є в Радянській Україні. Люди роблять не на панів, а на себе і я сподіваюсь, що такий час настане і в Галичині. Мушу сказати, що я вже женився. Жінку звуть Майя. Вона є робоча на залізниці. Ми жиємо в гуртожитку, де є багато спільного і ніхто не скаржиться на труднощі. Всі розуміють, що скоро все буде інакше, і коли всюди переможе соціалізм, жити стане ліпше.