Я дуже зрадів, коли взнав, що наша Марійка вийшла заміж за Павла. Певно, що він не Василь Мороз, який тільки і хоче заробити грошей, щоб потім гнобити бідних. Прошу, тату, передайте сей конверт і лист Марійці з Павлом. Най і вони почитають його!

На тому буду кінчати свою листову розмову. Сподіваюся, що скоро ми поженемо всіх експлуататорів і знову зможу вас побачити.

Остап підвів очі.

– Ну і що тут вам не ясно? – здивувався він. – А Василь Мороз то…

– Мій брат, – сказав Федір. – Але я не про те. Дивно, що людина, котрій цей лист власне не призначався – той самий Павло – лише прочитав його і йому одразу стали ненависними світлі ідеї москвофільства, він покинув роботу у «Сельробі» і через одну нашу людину став членом ОУН.

Остап підозріло подивився на Федора, потім перевів погляд на дивного листа, хоч нічого дивного у ньому він не прочитав, але у цей момент саме закипіла вода у чайнику. Остап розілляв окріп у філіжанки з чаєм, поставив перед гостем цукерницю.

– Так не буває! – впевнено сказав він.

– Звичайно, не буває, але, тим не менше, це так.

– Тоді чому ви прийшли до мене? Якщо у листі щось зашифровано, то це до шифрувальників. Я хімік.

– Я знаю, то й прийшов до тебе. Правда, раніше його перевіряв Федір Яцура.

– То що мені робити після нього? – здивувався Косач.

– Перевір, що ховає цей лист! Ну не може така людина, як Павло Макуха, просто так кинути роботу, яка годувала і його, і його жінку, що приїхала з села і требувала дуже багато!

– А ви не пробували запитати самого Павла Макуху? Якщо б не захотів, то можна помогти йому.

– Пізно! За вироком трибуналу він був вбитий півроку тому.

– Чому?

– Макуха був причетний до смерті крайового провідника.

– Головінського? – здивувався Остап.

– Угу.

– А ви вмієте заінтригувати! Чекайте!

Косач сховався за дверима кімнати, прикривши за собою двері. Федір зовсім не здивувався і не вбачав у цьому якоїсь недовіри до себе. В Організації кожен займався своєю справою і цікавитися, що робить хтось інший, могло означати будь-що, у тому числі і підозру у чомусь крамольному.

Він встиг випити гербату (без цукру, звик ще на фронті, бо, траплялося, що цього продукту й не бувало в окопах), роздивився на завидний порядок на кухні (її господар, видно, був зациклений не просто на порядку, але ідеальному порядку), аж тут двері знову відчинилися.

– Зробив? – поцікавився Федір.

Остап кивнув головою.

– Так швидко?

Косач взяв філіжанку з недопитою гербатою, випив до кінця.

– Я зрозумів, що у листі нічого цікавого для мене бути не може, – сказав він. – Бо навіть, якби й було, то я у цьому безсилий. Але одна фраза мене зацікавила.

Остап поклав лист перед Федором і показав мізинцем на потрібний рядок.

«Прошу, тату, передайте сей конверт і лист Марійці з Павлом».

– Ну і що? Чому тебе зацікавив цей рядок? – запитав Федір.

– Я розумію бажання сина, щоб його листа прочитала сестра з зятем, але навіщо наголошувати на тому, щоб передавати конверт?

Мороз підозріло подивився на Остапа, затим перевів погляд на конверт.

– Що ти дізнався?

Остап усміхнувся.

– Достатньо простої праски, щоб вивідати всі таємниці, – сказав він. – Хоч конверт і старий…

– Шість років, – підказав Федір.

– Мені все ж вдалося прочитати зсередини.

– Прочитати? Що?

Замість відповіді Остап Косач підійшов до плити, потримав над нею конверт, подивився на отриманий результат, швидко подав Морозу. Той вчитався у ледь помітний блідий напис.

«Центр – Гесеру! Зробіть все можливе, щоб вступити в ряди УВО».

Він здивовано підвів очі.

– Хто такий Гессер? – запитав він.

– У міфології народів Азії син неба і бог війни. Я цікавився цим, то й трохи знаю, – пояснив Остап.

Федір знову подивився на напис, але той вже зник, неначе його і не було зовсім.

– Можливо, саме тому цей напис і не помітили раніше, – сказав Косач. – Він дуже швидко зникає.

Федір Мороз підвівся, засунув листа у зловісний конверт, сховав назад у кишеню.

– Що ви на це скажете? – поцікавився Остап, спостерігаючи за діями старшого товариша.

Федір зітхнув.

– Скажу лише одне: ми поспішили зі стратою Павла Макухи, – мовив він.

Мороз попрощався із господарем і покинув його помешкання. Його дорога лежала до Андрія Мельника.

З погляду жінки, ця поїздка до Варшави для Ольги Мороз була невдалою. Кожного разу, коли вона приїжджала у нове місто – чи то у справах, чи на відпочинок, – обов’язково виділяла якийсь день, щоб походити магазинами. Займаючи не надто високу посаду секретарки, Ольга попри свою невелику зарплату у подібних поїздках мала можливість більше розпоряджатися своїм часом. Зазвичай подібні поїздки завжди закінчувалися новими обновами чи звичайними подарунками чоловічій частині сім’ї – на радість синові Гордію та сувору мовчанку чоловіка Федора, який, тим не менше, залюбки носив придбане Ольгою.

Цього разу поїздка до столиці не вдалася. Разом з головою допомогового комітету Кирилом Федурою вони прибули до Варшави у той самий день, коли туди на зустріч з віце-міністром з’їхалися воєводи з усієї Польщі, тому голові довелося почекати, коли поважні пани вирішать свої проблеми (а це не більше не менше мало принести перелом у ставленні «пілсудчиків» до української меншості). До того ж усі урядові установи були залучені до належного прийому високого німецького гостя: до Варшави прибував потяг з міністром пропаганди Третього Рейху Йозефом Геббельсом. Не встиг Федура висловити все, що думає про ситуацію, у яку вони потрапили, причому не добираючи слів і в присутності Ольги, як наступного дня, перед самим засіданням воєвод, громом серед ясного неба Варшавою прокотилася новина: на вулиці Фоскаль український націоналіст стріляв у міністра Броніслава Перацького, який помер у шпиталі через якусь годину.

Звичайно, ні про які справи, заради яких вони і прибули до Варшави, поки що говорити не приходилося. Таким чином Ольга отримала багато вільного часу, але у столиці оголосили траур, тому жадані магазини позачиняли, позбавивши можливості щось придбати. Але й залишатися у готельному номері також було несила. Ольга вирішила пройтися містом, природно, уникаючи його центральних вулиць. Хоч труни з тілом Перацького у столиці вже не було (він хотів бути похований у Новому Санчі, де свого часу вчився у тамтешній першій гімназії), центр міста досі нагадував розтривожений вулик, де кожен був експертом, істиною в останній інстанції, упевнений у своїй правоті і переконаний, що думка інших не варта навіть того, щоб її почути.

На велике розчарування Ольги, навіть вулиці не у центрі Варшави (але й не настільки далеко від нього, щоб почуватися у безпеці) вона не могла назвати безлюдними, а численні кав’ярні також були переповнені. Розуміючи, що довго так на ногах вона не витримає, Ользі захотілося хоч на декілька хвилин присісти. На її біду, всі столики на тротуарі були зайняті. Вона пройшла декілька кав’ярень у надії знайти вільне місце, але даремно. Раптом її погляд зупинився на чоловікові, що самотньо сидів за столиком у самому кінці огородженого тротуару. Ольга вирішила скористатися цією нагодою і поспішила до незнайомця.

– Czy mogę usiąść obok pana?[1] – запитала вона.

Чоловік підвів голову. Він був приблизно її віку, вже лисий, але з приємним лицем і з правильними рисами.

– Oczywiście! Będę szczęśliwy![2] – відповів він, підводячись.

Чоловік почекав, коли Ольга сяде навпроти, лиш потім опустився у крісло. Відкривши сумочку і шукаючи там паляруш, навіть не підводячи очей, Ольга відчула, що незнайомець пильно розглядає її. Жінці це було неприємно, хоч вона і знала, який інтерес викликає у чоловіків. Вона вже хотіла сказати щось жорстке і неприємне незнайомцю, як почула притишене: