– Оля?

Вона застигла, вдивляючись в обличчя незнайомця. Хоча чому незнайомця? Жінка могла заприсягтися, що десь його бачила.

– Оля Горбань?

– Ви мене знаєте? – обережно поцікавилася вона.

Чоловік усміхнувся. Цього було достатньо, щоб Ольга упізнала його. Неймовірно, але це був Левко Вовк.

– Левку? Це ти?

А Левко знову підвівся, узяв Олину руку і підніс до губ.

– Яка несподівана зустріч! – сказав він.

Обережно озирнувся, чи не підслуховує хто, потім тихо сказав:

– Давай говорити польською. Після цих подій у кожному українцеві поляки бачать людину з бомбою.

Вони не бачилися з того пам’ятного листопада вісімнадцятого року, коли спочатку захопили, а потім декілька днів утримували будівлю головної пошти Львова. Після того, як поляки підпалили частину будівлі, вістун Ольга Горбань надихалася диму і її відправили до шпиталю (тоді санітарні машини ще їздили). Відтоді Левко Вовк більше не бачив свого вістуна. Звичайно, він знав про неї дещо із листів батька, як, власне, про нього було відомо і Морозам.

– Як ти тут? – не вірила своїм очам Ольга. – Ти ж мав бути у Відні?

Левко знову усміхнувся.

– А зараз все змінилося, Олю! Я дізнався, що виявився не потрібний австрійській науці. Мене звільнили, от і роз’їжджаю Європою.

– Як це?

– Про це потім! Ти маєш вільний час?

– Так. Ми приїхали до Варшави у справах нашого комітету, але нас попросили почекати, поки все не вляжеться, – відповіла Ольга.

– Ну, то і в мене є пару днів!

– Як поживаєш, Левку? – запитала Ольга.

– Та, напевне, добре! – відказав чоловік.

– Напевне? А чому так невпевнено?

– Та, розумієш, мене вигнали з улюбленої роботи, і хоч потім я не дармував, але все ж то було не те, до чого лежала моя душа.

– А дружина? Дочка?

Левко усміхнувся.

– Якби не вони, Олю, то навіть не знаю, як би я все витримав! – признався він. – Коли мене звільнили, то спочатку навіть не знав, де себе подіти. Марійка мене сильно підтримала. А Надя… Дочка то завжди потішка!

Ольга похитала головою.

– Повір на слово: син – також! – сказала вона.

Ольга хотіла іще щось сказати про Гордія, але Левко її випередив:

– Олю, ти коли була у селі?

– У Перетині? Півроку тому, на престольний празник. Ми тоді вибралися з Федором і сином до брата чоловіка. А Федя зараз у селі, разом з Гордієм, – відповіла Ольга. – А нащо ти запитав?

– Та все переживаю за тата! Йому вже під сімдесят!

Ольга усміхнулася.

– Вуйко Василь ще всіх нас переживе! – заспокоїла вона. – Здоров’я у нього – дай, Боже, кожному!

– Але й роки вже не ті!

Видно, слова Ольги дещо заспокоїли Левка, бо він вже не виглядав таким стурбованим, як до того. А Ольга продовжувала:

– А ти б сів на потяг і відвідав батька, якщо вже у Польщі!

– Не можу. Я тут не сам!

Жінка дивно подивилася на Вовка. Той заспішив заспокоїти її.

– Це не те, що ти подумала, – сказав він. – Я супроводжую ерцгерцога Вільгельма Габсбурґа.

– Сюди, до Польщі? – здивувалася Ольга. – Стій-стій, то він знову з тобою?

– Вірніше, я знову з ним, – поправив Левко. – Після того як мене «попросили» з лабораторії, де я пропрацював десять років, мене прихистив мій колишній командир. Ерцгерцог вирішив зайнятися бізнесом, то я й допомагаю йому; радше підтримую морально, але на тому настояв сам ерцгерцог.

– А у Польщі що ви робите? Тоже… бізнес?

– Ерцгерцог приїхав у своє родинне помістя, в Живець. То за Краковом, в Тешинській Сілезії. Там живе його найстарший брат Карл Альбрехт. Після того, як минулого року помер їхній батько, то стосунки між братами поліпшились. А до того… – Левко махнув рукою. – Карл Стефан Габсбурґ поставив собі за мету стати не менше не більше, як королем новоствореної Польщі. То він став поляком навіть більше, аніж його син Вільгельм українцем. Навіть старший син Карл Альбрехт перетворився в Кароля Ольбрахта. А після того як Вільгельм, що став Василем Вишиваним, публічно висловився за самостійність Галичини, батько зрікся його. Але після смерті все змінилося. Брат повівся з Вільгельмом щедро. Хоча їхній батько і зрікся наймолодшого сина, Альбрехт встановив братові регулярну грошову субсидію від родини. Родина має дуже файну броварню, де женуть смачне пиво, то й гроші є. Адвокати Альбрехта докладно вивчили Вільгельмові борги і сплатили їх кредиторам, а їх Вільгельм нахапав досить. Альбрехт також погодився й далі підтримувати Вільгельма. То мій колишній командир і приїжджає час від часу до Живця, щоб не втрачати зв’язку з родиною.

– І ти їздиш з ним?

– Ми мали дорогою назад заїхати до Будапешта. Там в ерцгерцога має бути зустріч з якимось новим компаньйоном. А поки він відпочиває у себе у палаці, я приїхав до Варшави. Знаєш (Левко усміхнувся), всюди бував: і в Парижі, і Берліні, а тут вперше! От і приїхав, але, видно, не вгадав з часом!

– То так, ми також невчасно приїхали. Спочатку казали почекати, поки поховають міністра, потім коли мине траур, а там – хто знає! Добре, хоч мої в селі. Ганна Олекси не залишить їх голодними. Та й з пустими руками їх також не випустять.

– Так, з Перетина ще ніхто порожняком не їхав. Пам’ятаю, як ми приїхали з Відня на побивку до тата, то Орина, татова жінка, навіть посварилася з моєю Марією, бо ми не хотіли брати з собою все, що нам приготували. Але, Олю, Львів – то не Відень! Довезуть!

– Не тягне додому? – запитала Ольга.

Левко відповів не одразу. Він важко зітхнув, і Ольга вже хотіла вибачитись за таке, з усього видно, недоречне запитання, але Левко випередив її.

– Колись мій учитель, професор Горбачевський, говорив мені, що поки є можливість, треба старатися бачити батьків, бо потім такої можливості може і не бути. Я так і не зміг побачити маму, бо вона померла у вісімнадцятому. А чи тягне додому?.. Я іноді ставлю собі питання: а де той мій дім? У Перетині? Відні? Я можу назвати ще десять міст, де бував і де не знайшов прихистку. Якщо мені вдасться, то приїду ще раз. Можливо, ще застану тата. Ми ж так по-справжньому і не поговорили з ним! Все було ніколи!

Так вони проговорили досить довго. Кельнер декілька разів приносив цій парі каву з тістечками, а Ольга з Левком все говорили. Здавалося, їм хотілося згадати всі довгі роки, що минули від тих пам’ятних листопадових днів у Львові вісімнадцятого року…

Левко Вовк розповів Ользі не все. І це сталося не через те, що не довіряв їй чи боявся виказати не свою таємницю. Вільгельм, котрий подорожував Європою під іменем Василя Вишиваного, що викликало деякі непорозуміння при перетині кордонів (ерцгерцога Вільгельма Франца фон Габсбурґ-Лотаринзького ще пам’ятали), прибув до брата Альбрехта не просто заради грошей, котрі йому виділили із родинної казни. Рік тому майже одночасно померли їхні батьки. Якщо з батьком у Вільгельма вже років двадцять були геть зіпсовані стосунки, то мати, Марія Терезія Австрійська-Тосканська, завжди цікавилася долею наймолодшого сина, хоч і не сміла перечити своєму чоловікові. Буквально тиждень тому середній брат Лео Карл увійшов у право користування ще одним батьківським володінням у Бествіні, що у тридцяти кілометрах на північ від Живця. Незважаючи на різницю у сім років, Вільгельм та Альбрехт були більш близькими один до одного, аніж із на два роки старшим Лео. Саме рішення старшого брата виділити Вільгельмові його частку прибутку із сімейної броварні і стало визначальним – за інших обставин наймолодший брат так і залишився б обділеним, як це було при батькові.

Карл Альбрехт знайшов Вільгельма, коли той сидів в альтанці їхнього саду. Розпорядившись принести пиво, господар маєтку сів навпроти брата.

– Поговоримо? – запитав він.

– Поговоримо! – згодився Вільгельм.

Напевне, важко було знайти братів із настільки схожими і водночас такими різними долями: вони обидва розглядалися окремими групами політиків як кандидати на корону – Альбрехт польську, а Вільгельм українську; майже одночасно обидва зрозуміли, що їхня мрія стати на чолі королівства є не чим іншим, як звичайною «фата морганою» – красивою, але недосяжною мрією. На відміну від старшого брата, який змирився із статусом простого громадянина Польщі, Вільгельм все ще плекав надії на повернення у велику політику, принаймні, люди, з котрими йому доводилося стикатися, не полишали таких сподівань.