– Живий, товаришу Білецький?

Степан тоді спромігся лише на кивок головою.

– Нічого, не все втрачено! – заспокоїв його Затонський. – Нехай ми програли битву, але не війну! Прийде час, і ми заставимо панів поляків вернути нам все, що вони у нас забрали!

Чи повірив Степан тоді словам Затонського? Напевне, що так. Він щиро вірив, що так і станеться. Вірив… і чекав, але такої жаданої війни все не було. А в довершення три роки тому між СРСР та Польщею був підписаний договір про дружбу, а ще через півроку – договір про ненапад. Це остаточно дезорієнтувало Білецького. Він просто перестав щось розуміти. Йому було невтямки, що ідея світової соціалістичної революції, яку, до слова, Сталін ніколи не підтримував, така популярна одразу після жовтневого перевороту, перестала навіть згадуватись наприкінці двадцятих років. Остаточно вона зникла після того, як з країни був видворений Лев Троцький – натхненник перманентної революції. Згадувати про світову революцію стало небезпечно, оскільки одночасно під цим розумілася людина, ім’я якої в СРСР можна було промовляти тільки у негативному світлі. До того ж Країні Рад, що будувала соціалізм, потрібні були гроші, а їх можна отримати, лише щось продаючи. Тому договори з буржуазними, такими ненависними, країнами здебільшого були договорами про торгівлю. Польща не стала винятком.

Високі партійні та державні діячі одразу пройшли далі, у натовп. Перед ними утворився живий коридор. Несподівано для себе Степан Білецький опинився у першому ряду й міг бачити все і всіх. Повз нього промайнула лиса голова Станіслава Косіора – першого секретаря ЦК. Він йшов, усміхаючись до робітників, що радісно вітали його. Справа від нього крокував невисокого зросту Павло Постишев. Людський коридор був неширокий, тому рукою Постишев навіть зачепив Білецького. Це чомусь навіть придало Степанові упевненості, що й Затонський признає його.

Але Володимир Затонський – у незграбному костюмі й короткій краватці, що вивалилася з-під піджака, – пройшов мимо, ковзнувши поглядом по натовпу, так і не зупинивши його на Білецькому. Розчарований Степан враз знітився, перестав тримати тих, хто стояв за ним, і живий коридор зімкнувся. Благо, що поважні гості вже пройшли.

Побачивши стан товариша, Сергій Вашуленко поклав йому руку на плече.

– Не переживай, друже! – заспокоїв він. – То й не дивно, що він тебе не признав! Ти знаєш, скільки людей проходить через його кабінет? А скільки пройшло за ті роки?

Степан зітхнув. Він подивився на Майю, потім на Сергія.

– Та я й не переживаю! – сказав він. – Певно, що хотілося, щоб мене упізнали, але мені й так добре! А переїде товариш Затонський до Києва, то, може, й згадає колись.

– От і добре! – вигукнув Вашуленко. – А зараз я пропоную піти на пиво!

– А мітинг? – запитала Майя.

– Та там нас і не пустять на площу! Там вже багато людей, які не прийшли сюди, а одразу на Площу Героїв Перекопу. А на «Динамо» нам не можна й поготів! Ми ж не члени ЦК!

Аргументи Сергія Вашуленка виявилися незаперечними.

– То на пиво? Майя?

Жінка заперечливо похитала головою.

– Не хочу я вашого пива! – відказала вона. – Ви ідіть, а я погуляю з подругами.

Степан подивився на дружину.

– Ти справді не хочеш з нами? – перепитав він.

– Справді! Ідіть самі. Я приїду додому потім.

Обличчя Сергія розплилося в усмішці.

– Оце ідеальна дружина! – сказав він. – Степане, ти маєш це цінувати!

– Я то ціную, а от ти досі сам! – відказав Білецький.

– А мені добре! Нема потреби в когось питати дозволу, щоб випити пива!

Так вони розсталися. Високі чини сіли в автомобілі і поїхали у напрямку Площі Героїв Перекопу, частина натовпу рушила за ними, а частина – у тому числі й Білецький з Вашуленком – порозходилися урізнобіч, шукаючи, де б то можна випити й закусити.

Майя залишилася сама. Сергеєва на місці не було, але жінка знала, що робити далі. Недалеко від вокзалу, буквально на сусідній вулиці стояв непримітний будинок. Він нічим не відрізнявся від інших, але Майя знала, що у квартирі, на другому поверсі, її чекають. Жінка ще раз озирнулася, перевіряючи, чи не слідкують за нею, але вже далеко вона запримітила спини Степана та Вашуленка – чоловіки спішили до однієї з численних бочок з пивом, перед якими вже вишикувались чималенькі черги спраглих чоловіків.

Майя перейшла площу у напрямку до потрібної їй вулиці, знайшла будинок, зайшла у пошарпаний під’їзд, піднялася на другий поверх. Двері квартири навіть не були замкненими, але це і не дивно – її тут чекали.

– Чомусь ти запізнилася, товаришко «Кларо»! – замість привітання сказав Сергеєв.

Він сидів на кухні, вірніше, у кімнаті, яка колись була кухнею. Зараз про її справжнє призначення свідчила стара газова плита, вже від’єднана від труб. Взагалі-то ця квартира вже давно була нежитловою і використовувалася для подібних зустрічей.

Сергеєв ось уже три роки є її куратором. Саме йому вона повідомляє підслухані розмови, які стосуються безпеки (так сподівається Майя) її Степана. А те, що він може потрапити під якийсь неправильний вплив, Майя була майже певна.

– Я не могла просто так піти, – виправдовувалася жінка. – Чоловік міг щось запідозрити. До того ж він був не сам!

– Сергій Вашуленко, – підказав Сергеєв.

– Так, і я хотіла б проти нього застерегти.

– Застерегти? У чому є твоє застереження?

– Я боюся, що Вашуленко має на чоловіка вплив більший, ніж мені хотілося б!

– А що тут поганого? Ми вітаємо міцну чоловічу дружбу, яка тільки сприяє правильному усвідомленню ролі, що і твій чоловік, і Вашуленко виконують у себе. Робота у видавництві, тим більше у такому важливому, як Держвидав, є відповідальною.

– Я розумію, але мені не подобається тон, яким Вашуленко розповідає про наше життя і наші досягнення, – сказала Майя.

Почувши таке, Сергеєв звів угору брови.

– Ану детальніше! – наказав він.

І Майя якомога точніше переказала сьогоднішню розмову Степана з Сергієм Вашуленком. Сергеєв слухав її уважно, час від часу киваючи головою.

– Прекрасно! – мовив він, коли Майя закінчила. – Що ж, ти нині недаремно прийшла сюди. До цього субчика треба придивитися ближче, а то твій чоловік може потрапити у погану компанію й опинитися там, де олені кажуть: «Добрий день!».

– Я боюся за Степана, – мовила Майя.

– І правильно робиш, що боїшся! А ми маємо зробити все, щоб огородити його від різних вашуленків. Ще не відомо, чим вони дихають!

Сергеєв вийняв з теки, що лежала перед ним, аркуш паперу, поклав на стіл. Хотів дістати олівець, але в останню мить передумав. Він подивився на Майю, провів поглядом по її фігурі, зупинився на спідниці.

Жінка зрозуміла його без слів.

Сергеєв не повів свого агента до сусідньої кімнати, до ліжка, бо й ліжка у квартирі не було. Все сталося тут, на кухонному столі, причому Майї навіть не прийшлося розстібати кофту.

Все відбулося, як завжди, мовчки, а сьогодні навіть швидше звичайного. Сергеєв декілька разів вигнувся, від блаженства закотив очі і вже наступної миті став заправляти штани.

Майя деякий час продовжувала лежати на столі, відходячи від того, що відбулося.

Коли це сталося уперше, Майю, природно, пік звичайний жіночий сором. Тоді Сергеєв просто брутально домігся її і зґвалтував. Розуміючи, що ніхто їй не повірить (а якщо і повірить, то сприйме це зовсім не так, як вона хотіла б), Майя Білецька нікому не призналася у тому, що трапилось із нею. Вона гадала, що це був банальний чоловічий порив задовільнити свою потребу, але наступного разу, коли Майя прийшла із черговим донесенням, це повторилося знову. І так кожного разу. Вона вже не пам’ятає, коли їй стало байдуже від того, що з нею робить Сергеєв.

– Вставай, чого розляглася! – грубо озвався Сергеєв. – Тобі ще треба написати на папері все, що мені наговорила!

Майя підвелася. Вона не спішила одягатися, але й не рішалася сказати слова, які вже давно пекли душу.

– Я більше так не можу! – тихо мовила вона.