Степанові Білецькому недавно виповнилось тридцять сім років, але він досі був звичайним коректором Держвидаву і йому не світила перспектива отримати якусь іншу, не таку непримітну посаду. Переїзд керівних органів з Харкова Степан сприйняв як шанс щось поміняти у своєму житті. Особливе сподівання Білецький покладав на наркома народної освіти Володимира Затонського, з котрим був знайомий ще з років громадянської війни і доручення якого виконував тут, у Києві, тоді ще захопленому Павлом Скоропадським. Степанові здавалося, що як тільки товариш Затонський побачить його, то неодмінно запропонує роботу ближче до себе, можливо, навіть у самому Наркоматі.

Про його мрію знав один лише Сергій Вашуленко, його товариш по роботі. Щоправда, Сергій був редактором і йому довіряли значно відповідальнішу роботу, аніж Степанові. Саме після Вашуленка готовий матеріал потрапляв до Білецького, а тоді, вже остаточно перевірений, відправлявся до друку.

Щоправда, Сергій не поділяв оптимізму Степана.

– Забудь це! – говорив він бувало, коли вони після роботи зупинялися біля бочки з пивом. – Невже ти думаєш, що нарком освіти пам’ятає про якогось Степана Білецького, з ким мимохідь зустрічався шістнадцять років тому?

– Тоді я отримав від нього бойове партійне завдання! – ображений такими словами відповів Білецький.

– І ти думаєш, що тебе запам’ятали? Чи ти гадаєш, що ти там був один такий?

Зазвичай таку реакцію Вашуленка Білецький пояснював лише тим, що, на відміну від нього самого, Сергій на війні не був, пересидів її тут, у Києві, зустрічаючи владу, яка мінялася із дивовижною черговістю. Степан був переконаний, що й свою престижну, як на думку простого коректора, посаду Вашуленко отримав незаслужено, адже, дійсно, хіба може бути серйозною перевагою той факт, що той встиг закінчити чотири курси місцевого університету. У самого Степана Білецького перед партією значно більше заслуг!

Але навіть такі неприємні сумніви не стали на заваді якщо не дружбі, то просто звичайним дружнім відносинам між чоловіками. Принаймні ніхто не відмовлявся, коли інший запрошував на пиво.

Ось і сьогодні вони вирішили, що після усіх урочистостей обов’язково підуть у парк, де (вони запримітили дорогою сюди) вже підвезли пиво.

– А де твоя дружина? – поцікавився Сергій Вашуленко і подивився на годинник.

Годинна стрілка повільно, але невблаганно, наближалася до цифри «11».

– Зі своїми залізничниками?

– Для Майї сьогодні аж ніяк не вихідний день! – сумно відповів Степан. – Не кожного дня до міста прибуває літерний поїзд! То тобі не якийсь там «номер»[3]!

Сергій Вашуленко хотів було зробити Степанові комплімент, похваливши його за чудове розуміння тонкощів у невластивій йому галузі, але тут поруч неначе з-під землі виникла Майя. Її появі здивувався не лише Вашуленко, але й Білецький.

– Звідки ти тут? – запитав приголомшений Степан.

– Тобто «звідки»? – удавано здивувалася Майя. – Я працюю тут, якщо ти не забув!

Обличчя Вашуленка розпливлося у задоволеній усмішці, а Степан, трохи зніяковівши, спробував виправитися:

– Я про те, що ти казала, що не встигнеш звільнитися до початку.

Майя поправила косинку.

– Начзміни сказав, що на вокзалі й так забагато народу, тому відпустив нас до завтра, – сказала вона. – Там залишилося партбюро.

– Ну як же без них! – їдко відказав Вашуленко.

Майя хотіла щось відповісти, але саме у цей момент гучномовці, розвішані на стовпах, повідомили, що на першу колію прибуває потяг з керівниками партії та уряду. Радісний гул наповнив привокзальний майдан. Звідси, звичайно, ніхто нічого не побачив, але всі знали, що після прибуття нових керівників всі попрямують до площі Червоних героїв Перекопу[4], де мав бути проведений мітинг, приурочений цій знаменній події. Всезнаючий Сергій Вашуленко повідомив, що після параду військ Українського військового округу ввечері на стадіоні «Динамо» буде проведено розширене засідання ЦК КП(б)У. Певно, що ніхто з присутніх тут не потрапить на стадіон, але, чесно кажучи, не всі туди і прагнули. Головне, що завдяки цій події цей вівторок став неробочим, тому можна було використати його з користю для себе.

Напевне, Вашуленко також про це подумав, бо тільки Білецький відкрив рота, щоб поцікавитися думкою інших щодо найближчих годин, Сергій першим запропонував при слушній нагоді залишити колону або, принаймні, старатися стояти скраю.

– Так легше буде потім піти, – пояснив він. – Я сподіваюся, Майя не проти випити з нами пива?

– А куди спішити? – недовірливо поцікавився Білецький, хоч секунду тому він готовий був запропонувати те саме, тільки з врахуванням дещо пізнішого часу. – Ми пропустимо найголовніше.

Вашуленко похитав головою.

– Забув тобі сказати, Степане, що є думка, щоб поки що залишити деякі Наркомати в Харкові. У їх переліку і Наркомат народної освіти. Тобто ти даремно прийшов сюди у надії побачити Володимира Затонського. Якщо він і в потягу (Сергій кивнув на будівлю вокзалу, яка закривала від них основне дійство), то аж ніяк не для того, щоб влаштувати свого колишнього підлеглого! Після мітингу і параду товариш Затонський разом з іншими товаришами поїде до стадіону «Динамо», де і відбудеться розширене засідання ЦК. А потім – назад! Наркомат народної освіти довго залишатися без товариша наркома не може!

Майя слухала це просторікування Сергія Вашуленка і намагалася уловити, що саме їй не подобається у взагалі-то правильних його словах: чи цей слововислів «є думка», про який чули всі і ніхто не ризикував його повторити вголос, чи цей пафосний тон, чи просто те, що все це адресувалося її чоловікові. Жінка вишукувала слова, якими хотіла відповісти Вашуленку, але тут несподівано для себе у натовпі побачила знайоме обличчя. Сергеєв! Щоправда, він такий же Сергеєв, як вона артистка, але у тій організації, де той працював, прийнято не розголошувати свої справжні прізвища.

Поява її куратора з ОДПУ тут, у натовпі перед головним вокзалом, не могла бути випадковою, але, зрештою, що тут дивного: до Києва прибуває увесь склад ЦК КП(б)У, природно, потрібно бути готовим до всіляких проявів ворогів, адже, як слушно зауважив товариш Сталін, класова боротьба буде загострюватися в країні у міру її просування до соціалізму. Тому присутність Сергеєва і, без сумніву, інших була не те, що доречною, але й обов’язковою.

Тут безладні розмови присутніх якось майже одразу спочатку стишилися, а потім знову зазвучали голосніше – при виході з будівлі вокзалу з’явилися прибулі.

– Косіор!

– Товариш Постишев!

– Дивіться! Сам Любченко!

– Чубар! Влас Чубар!

Звідусіль звучали прізвища членів Оргбюро. Захопленню киян не було кінця – було дивно бачити «в живу» тих, про кого читав лише в газетах і лише знав, що вони існують десь далеко. Тепер же можна бачити їх часто, принаймні, найближчого листопада на жовтневій демонстрації.

Тут Сергій уважно подивився вперед, куди, зрештою, були спрямовані погляди усіх, і легко штовхнувши Степана, сказав:

– Затонський!

Володимир Затонський, хоч і не належав до українського Оргбюро, тим не менше був кандидатом у члени ЦК ВКП(б), тому, природно, і був серед прибулих. Останній раз Степан Білецький бачився із Затонським тієї неспокійної вересневої пори двадцятого року, коли їхні шляхи перетнулися у Житомирі. Приводом для тієї зустрічі були неприємні для них обох, як і, власне, для всієї молодої республіки, обставини: Степан Білецький повертався після нищівної поразки, завданої Червоній армії під Віслою, а голова Галицького революційного комітету Володимир Затонський залишав територію Галицької Соціалістичної Радянської Республіки, яка проіснувала заледве п’ятдесят днів і впала під копитами тих самих польських уланів.

Тоді Затонський, проходячи поміж безладно поставлених возів, піших червоноармійців та кінних будьонівців, вирізнив серед натовпу Степана Білецького, зупинився і просто запитав: