Віктор Швачко і Володимир Нікіфоров – чемпіони СРСР у парі 1977 року. Ростов-на-Дону

У 1982-му Віктор Швачко виграв свій останній чемпіонат СРСР (у міксті з Литвинчевою), і його запросили очолити збірну Союзу. Це було цілком логічне рішення: адже ще 1979 року йому надали звання заслуженого тренера України, він був членом КПРС, капітаном збірної й постійно допомагав проводити тренування на зборах своїм попередникам – Володимирові Ліфшицу, Анатолієві Гайдуку, Дмитрові Рибакову.

Він серйозно взявся до справи: створив тренерський штаб, залучив до співпраці науковців (серед яких були провідні українські фахівці Володимир Платонов і Вадим Запорожанов), розробив програму підготовки, створив структуру збірної (головний тренер, робочі тренери, лікар, масажист, наукова група). Швачко розв’язав багато організаційних питань щодо зборів, змагань, екіпірування, запровадив здавання контрольних нормативів, індивідуальні плани роботи спортсменів із персональними тренерами на місцях тощо. Тобто вивів збірну СРСР на професійний рівень.

Такий підхід приніс свої плоди: під орудою Віктора Швачка радянські тенісисти здобули перші нагороди на престижних турнірах. Бронзовими призерами чемпіонатів Європи стали Світлана Белясова з Могильову (1986, Упсала, Швеція) та Андрій Антропов з Омська (1988, Крістіансанн, Норвегія).

На корті легенда українського бадмінтону Віктор Швачко, 23-разовий чемпіон СРСР

Проте через певні московські ревнощі українського тренера 1989 року змусили полишити пост очільника збірної СРСР, перетворивши його на «тренера збірної СРСР по УРСР». Серед претензій, які закидали Швачкові, було й те, що він, мовляв, у формуванні складу збірної СРСР надає перевагу своїм українським гравцям.

Швачко-тренер поділяє тренерів на три категорії:

• Може розказати, але не може показати.

• Може показати, але не може розказати.

• Може і розказати, і показати.

Себе по праву залічує до третьої…

Після розвалу Союзу Віктор Швачко й далі керував національною збірною України, здобувши з нею в 1995 році Кубок Гельвеції. Був державним тренером із бадмінтону. З 1995-го по 2008 роки працював начальником управління спортивних ігор Міністерства спорту України. З 1991 року протягом 26 років очолював Федерацію бадмінтону України. Вісім років був членом Національного олімпійського комітету України.

Чемпіон СРСР в одиночному розряді (3): 1969, 1970, 1971.

Чемпіон СРСР в парному розряді (1): 1977 (з Володимиром Нікіфоровим).

Чемпіон СРСР в змішаному розряді (9):1968, 1969, 1970, 1971(з Іриною Шевченко (Натаровою), 1977, 1978, 1980, 1981, 1982 (з Надією Литвинчевою).

Крім того, він десять разів ставав чемпіоном СРСР у командних змаганнях, виступаючи в складі збірних команд України та ДФСО «Буревісник».

Майстер спорту міжнародного класу (1971), заслужений тренер України (1979).

У складі збірної СРСР у 1979 році в Австрії виборов Кубок Гельвеції, а 1980-го в парі з Надією Литвинчевою ввійшов до топ-8 на особистому чемпіонаті Європи (Ґронінґен, Нідерланди).

Був головним тренером збірної команди Радянського Союзу (1982–1989), а також у різні роки головним тренером збірної команди України – загалом 15 років. Уперше тренером збірної України став, коли ще був гравцем, тобто був тренером-гравцем.

Як тренер підготував таких майстрів, як Ніна Михальчук (Косяк, Мякишкова, працював із нею після Валентини Савельєвої), Віра Косенко, Олександр Швачко, Ігор Мармер, Ольга Швачко, Євген Татаржинський, Михайло Бойчук, Володимир Кашуба.

Віктор Швачко є заслуженим працівником фізичної культури й спорту України. Нагороджений орденом «За заслуги» третього ступеня, вищим знаком НОК України, знаком відзнаки ДФСО «Україна» і «Спартак».

Волею історії Україна перебувала понад 70 років у складі СРСР (Західна Україна – понад 50 років). Відповідно, на всіх напрямах її розвитку відбився вплив і умови тієї держави – тоталітарного режиму та комуністичної ідеології. Можна по-різному оцінювати ту історичну епоху, але в будь-якому разі треба визнати, що в Радянському Союзі спорт був справою державного престижу, а система фізичної культури та професійного спорту була добре вибудована й плідно працювала.

Звісно, у практиці радянського спорту було чимало негативу й ідеологічного впливу. Але де й коли цього не було? Тому ми будемо дивитися на картину нашої історії спокійно та коректно.

У Радянському Союзі роком народження бадмінтону вважається 1957-й, коли представники країни на VI Всесвітньому фестивалі молоді й студентів у Москві зустрілися зі спортсменами-бадмінтоністами, які приїхали на цей великий міжнародний форум. До спортивної програми фестивалю бадмінтон додали на прохання тоді братського Китаю.

Це було перше публічне явлення бадмінтону широкому радянському суспільству. Але ще 1954 року вперше ракетки, волан і книжку з правилами до СРСР привіз із Китаю Олег Марков – колишній борець, фахівець із лікувальної фізкультури, який їздив до КНР як масажист команди самбістів. Саме Марков був організатором виступу на фестивалі радянської команди з шести московських спортсменів.

Нова гра сподобалася публіці. Олег Марков у 1958 році опублікував книжку «Бадмінтон» і намагався популяризувати гру. Однак спортивне керівництво країни не підтримало бадмінтон, мовляв, ця гра народу не потрібна – нехай грають у лапту й городки – «ісконно русскіє ігри». Тож державної підтримки не було, і гру з воланом на першому етапі розвивали тільки ентузіасти. До спортивного бадмінтону прийшли ті, хто займався настільним тенісом і великим тенісом, а також представники інших видів спорту, переважно – ігрових. Потрохи в бадмінтон почали грати спочатку в Москві (де 1959 року було створено першу постійну секцію бадмінтону) та Підмосков’ї, потім у деяких інших містах Радянського Союзу. В Україні першим таким містом став Львів.

У 1959 році перші ентузіасти бадмінтону у Львові почали тренування в спортзалах університету і консерваторії. Вже за рік провели перший чемпіонат Львову, переможцями якого стали Євстахій Шпаргало й Агнета Карцуб.

Обкладинка книжки Олега Маркова «Бадмінтон», 1958

У 1960 році у Львові в залі «Шахтар» відбувся перший матч між командами міст Москви та Львова. На той час у Львові вже створили міську Федерацію бадмінтону, яку очолив Борис Дайховський. Власне, після того матчу 1960-й уважається роком народження українського бадмінтону. Хоча львів’яни ведуть свій відлік із 1959 року та, відповідно, відзначають ювілейні дати.

Перша збірна команда Львова на матчі Львів – Москва. 1960 рік, Москва.

Зліва направо: Борис Дайховський (керівник команди), Богдан Олійник, Володимир Дерій, Ярослав Гавур, Катерина Немеш, Агнета Карцуб, Євстахій Шпаргало

У липні 1961 року в Москві на стадіоні Юних піонерів відбувся другий матч Москва – Львів, а зустріч-відповідь відбулася у Львові у вересні. Того самого року спортсмени Харкова та Львова взяли участь у матчевих зустрічах зі спортсменами Москви та Ленінграда.