Закінчила Дніпропетровський архітектурно-будівельний інститут.

Найвищий командний успіх збірної СРСР – це дві перемоги на престижному турнірі Кубок Гельвеції (Helvetia Cup) – чемпіонаті Європи серед змішаних команд. Цей турнір проводили з 1963-го по 2007 рік. Перехідний приз для команди-переможця заснувала Швейцарська федерація бадмінтону – звідти пішла його назва (Гельвеція – старовинна назва Швейцарії).

Збірна СРСР дебютувала на 15-му за ліком розіграші Кубка Гельвеції у 1977 році в Ленінграді. За почесний трофей у Палаці спорту «Ювілейний» боролися 11 команд. Головними претендентами на перемогу вважалися збірні НДР та Ірландії. Але радянські бадмінтоністи здолали всіх суперників. Головним тренером збірної СРСР був наш Анатолій Гайдук, а найвагоміший внесок у перемогу зробили українські спортсмени – Костянтин Вавілов, Микола Пешехонов, Надія Литвинчева, Алла Продан.

Після цієї перемоги у світі почали говорити: «О, в Радянському Союзі є бадмінтон!»

У 1979 році збірна СРСР захистила свій титул на 16-му розіграші Кубка Гельвеції, який відбувся в Клагенфурті (Австрія). У складі радянської команди з восьми спортсменів шестеро були представниками України: Віктор Швачко, Костянтин Вавілов, Микола Пешехонов, Алла Продан, Алла Звонарьова і Надія Литвинчева. Компанію їм склали білоруси Анатолій Скрипко (до речі – вихованець українського тренера Володимира Ліфшица) та Світлана Бєлясова. Тренером був українець Анатолій Гайдук.

Спорткомітет СРСР тоді відмовився посилати команду для участі у змаганнях. Однак Європейський союз бадмінтону через компартію Австрії попросив ЦК КПРС послати володарів Кубку 1977 року на турнір. Зверху спустили вказівку, і за три дні зібрали команду. Швидко оформили візи, і делегація полетіла, щоправда, без підготовки.

Буклет Кубка Гельвеції. Ленінград, 1977

Буклет Кубка Гельвеції, розворот із даними про збірну СРСР, Костянтин Вавілов і Надія Литвинчева. Ленінград, 1977

«Ці ігри лишилися в пам’яті на все життя, – згадує Микола Пешехонов. – Адже ми, спортсмени, разом із тренером призначали склад команди на кожну гру й несли відповідальність за свій виступ. Ініціатива «хочу грати той чи інший розряд» придушувалася, склад формувався тільки в інтересах команди. Навіть мені, парному гравцеві, довелося виступати в одиночному розряді, тому що Костянтин Вавілов був не в дуже хорошій формі. А щоб я витримував два розряди, Анатолій Скрипко вимотував свого суперника, який грав проти нас пару, в трьох партіях протягом години. В результаті ми перемогли й удруге стали володарями Кубка Гельвеції».

Українські майстри волана блискуче виступили в 1982 році на престижному турнірі Austrian International: переможцями стали жіноча пара Алла Продан – Надія Литвинчева та змішана пара Віктор Швачко – Надія Литвинчева.

Тренером збірної СРСР у 1982–1989 роках був Віктор Швачко. Змінив його на цій посаді й перебував на ній до розвалення Союзу Микола Пешехонов.

Атмосферу тих часів добре змальовує така історія. Віктор Швачко як тренер збірної надавав великої уваги формі й інвентарю команди. У Радянському Союзі виготовляли молдавські ракетки «Ласточка» й грали пластиковими воланами «Швальбе» (ластівка) виробництва НДР. Для масового спорту це було добре, проте для спорту вищих досягнень – ні. Форму шили в Домах моди, але вона не могла рівнятися з продукцією світових брендів, орієнтованих на суто спортивні вироби. Радянські спортсмени, які виїздили на міжнародні змагання, завжди займалися ченчем (обміном): вимінювали алкоголь та ікру на ракетки, кросівки, волани.

Збірна СРСР у тих самих костюмах фірми Carlton, які добув по бартеру за рекламу головний тренер команди Віктор Швачко. 1984

Напередодні чергового чемпіонату Європи Швачко через свої зв’язки із закордонними гравцями провів переговори з представниками відомої фірми Carlton. Задля реклами фірма безплатно надала збірній СРСР форму та ракетки, які привезли прямо на турнір. Спортсмени були в захваті, але потім знайшлися «доброзичливці», які доповіли керівництву про такий «непатріотичний» вчинок головного тренера. Невдоволене керівництво заборонило спортсменам носити закордонну форму на змаганнях і тренуваннях. «Ходіть у цьому в себе на дачі або в ліс по гриби», – так сказали Швачку у Держкомспорті.

У квітні 1990 року в Москві відбувся 12-й чемпіонат Європи. Збірна СРСР під орудою Миколи Пешехонова стала 4-ю в турнірі змішаних команд. У складі команди виступали українці Микола Зуєв і Тетяна Литвиненко. У вересні 1990 року команда дніпропетровського «Метеору» виграла бронзу на Кубку європейських чемпіонів у Будапешті. За команду, якою керувала Ірина Шевченко, грали Микола Зуєв, Олександр Циганков, Валерій Стрільцов, Вікторія Прон, Олена Нікітіна, Анна Шевченко.

Уже напередодні розвалення Радянського Союзу, у квітні 1991 року, на юніорському чемпіонаті Європи в Будапешті збірна СРСР виграла золото. Головним тренером тієї команди була Ірина Шевченко, а чоловічу половину збірної складали учні Ірини Миколаївни з «Метеору» Владислав Дружченко, Михайло Мізін, Костянтин Татранов, Валерій Стрільцов.

Також Владислав Дружченко і Валерій Стрільцов виграли срібло в парі, крім того, Дружченко завоював бронзу в одиночці, а Стрільцов – у змішаній парній категорії (з росіянкою Світланою Алферовою).

Після того тріумфу команду преміювали поїздкою на Азійські ігри до Малайзії: українських хлопців серйозно готували до переходу в склад дорослої збірної СРСР, яку тоді тренував Микола Пешехонов.

Однак у серпні 1991-го трапився путч, а восени Радянський Союз розвалився, і почався новий історичний етап для країни загалом і для спорту зокрема.

Костянтин Васильович Вавілов (1945–2009) був лідером радянського бадмінтону протягом цілого двадцятиріччя – з 1960-х по 1980-ті він незмінно підіймався на найвищу сходинку п’єдесталу пошани на чемпіонатах СРСР, неодноразово ставав абсолютним чемпіоном.

Народився він 2 листопада 1945 року в місті Красноармійську Московської області в багатодітній сім’ї робітників. У дитинстві захоплювався футболом і лижним спортом. Ще школярем зустрівся з тренером на громадських засадах із бадмінтону, офіцером Борисом Глебовичем, який і познайомив хлопця з новою грою.

Військовий інженер Борис Глебович був одним із піонерів радянського бадмінтону, він познайомився з грою в 1957 році на Всесвітньому фестивалі молоді в Москві. Він заснував у Красноармійську секцію бадмінтону, і на момент створення Федерації бадмінтону СРСР у маленькому підмосковному містечку вже було кілька першорозрядників.

Нова гра так сподобалася юному Вавілову, що він, записавшись до секції, не пропускав жодного тренування. Учні середньої школи № 2, серед яких були Костя Вавілов і Коля Пешехонов, самі робили волани та ракетки й грали через волейбольну сітку, бо спеціального інвентарю тоді просто не було. Про величезну працездатність Вавілова, його бажання досягти успіхів уже на початку 1960-х років говорили багато фахівців. Причому наголошували, що він обов’язково стане відомим спортсменом. Упевненим у цьому був і Борис Глібович, який, не поспішаючи, виховував талановитого бадмінтоніста.