***
З вікон першого ряду бараків в’язні стежили за ворітьми. Враз вони помітили біля воріт метушню, побачили, що шарфюрери виносять з будинку комендатури ящики і навантажують їх на грузовик. Їм видно було, як Рейнебот ганяв туди й сюди, ніби диригуючи цією нервовою біганиною. Ось з бункера вийшов Мандрил і кинув на машину якісь пакунки.
— Вони лаштуються в дорогу, — схвильовано зашепотіли в’язні...
В грудях Форсте йшла розпачлива боротьба. Те, що він зараз робив, було останньою роботою, яку він мав виконати на цій землі. Мандрил готувався тікати. Форсте гарячково шукав якогось виходу. Де був він, цей вихід, де? Коли Мандрил на хвилину лишав його на самоті, Форсте, вдаючи, ніби ретельно займається пакуванням речей, насправді напружено думав. Може, він міг би забарикадуватися в одній з камер, заховатися де-небудь в бункері чи просто втекти?
Нараз він помітив, що з зовнішнього боку напіврозчинених дверей стирчить ключ. Форсте весь затремтів від страху, що, ніби заглушений крик, перехопив йому горло. Може, оце й є жаданий порятунок?
Мандрил з двома шарфюрерами поспішав сюди. Вони виносили й вантажили ящики на машину.
Секунди вирішували для Форсте все. Одним стрибком він опинився біля дверей, витяг ключ, прослизнув знову в приміщення і замкнувся зсередини. Тремтячи всім тілом, він щільно притиснувся до стіни біля дверей, кров шалено пульсувала в його жилах.
В цю страшну хвилину щось сталося!
Приглушений звук труби раптом розітнув повітря. Він звучав погрозливо й моторошно, немов труба архангела, що скликає грішників на страшний суд. Це була сирена тривоги, попереджувальний есесівський сигнал, що сповіщав про наближення ворога. Його пронизливі звуки проникали всюди.
Від цих звуків в’язням у бараках перехопило дух.
Бохов і його товариші вискочили з барака і спинилися просто неба, вслухаючись в глухе виття сирени.
Біля есесівських казарм все закрутилося вихором від цих суремних звуків. Есесівців немов вітром вимело з казарм; сяк-так вишикувавшись у похідну колону, вони побігли геть. Шарфюрери, зовсім розгубившись, теж тікали. Навантажений до верху грузовик зробив крутий розворот і в’їхав прямо в штовханину й метушню, що панували на дорозі.
Щось кричав Рейнебот. Мандрил кинувся назад до бункера, заревів, заторгавши замкнені двері, і почав люто гатити по них чобітьми. Підбіг Рейнебот.
— Швидше, швидше! — закричав він і, не чекаючи знавіснілого від люті Мандрила, знову вискочив надвір, завів мотоцикл, ще раз гукнув щосили:
— Мандрил!
Потім скочив на сидіння. Тільки коли мотор уже заревів на повну силу, прибіг Мандрил, стрибнув у коляску, мотоцикл помчав уперед...
А за замкненими дверима Форсте упав на коліна. Останні краплі сил ніби розтопилися в нестримних рясних сльозах, і ця чудом врятована людина й не знала, що то були найщасливіші сльози в її житті...
Напруживши всі сили, приготувавшись до одчайдушного стрибка, стояли за дверима своєї камери Гефель і Кропінський так, як домовилися. Вони чули шум, біганину і страшні звуки труби. Вони чули, як закричав Рейнебот і люто заревів Мандрил, чули, як затряслися і затріщали від ударів двері, а потім грюкіт і галас за дверима раптом затихли.
Кропінський стояв у кутку біля дверей, його руки, наче два відкриті затискачі, теж ніби вслухалися в цю незбагненну тишу. Обидва приречені на смерть не наважувалися дихнути, і ще менше наважувалися вони прислухатися до голосу крихітної,надії, яка обережно простягала свої щупальці в їх серцях, і собі вслухаючись в цю неймовірну тишу...
***
Ще в той час, коли в шум і гуркіт бою навколо табору вдерся звук сирени, командири груп Опору помчали до 17-го барака. На дорогах так і кишіло наполоханими в’язнями.
Усі вони, Бохов та інші члени Інтернаціонального комітету, що так само, як він, поспішали зараз до 17-го барака, палали рішучістю.
Час настав!
Ця хвилина нагадувала ту останню мить перед північчю, коли от-от зазвучить важкий мідний дзвін.
— Повна бойова готовність! Роздати зброю! Групам Опору зайняти вихідні позиції! Починаємо атаку! — скомандував Бохов.
Пшібула змахнув над головою кулаками. Він не промовив ні звука, хоч радісний крик так і рвався з його грудей. Разом з командирами ударних груп він помчав уперед.
Раптом у бараках прозвучала голосна команда:
— Усім групам — вишикуватись!
І перш ніж вражені в’язні збагнули, що діється на їхніх очах, перед бараками вже вишикувалися стрункі загони. Не звертаючи ніякої уваги на те здивування, яке викликала їх поява, бойові групи бігом подалися хто в напрямі бараків, хто — вниз, до ревіра, і туди, де були труби топок і каналізаційні люки. В цих місцях уже чекали на них в’язні з табірної охорони.
Швидко зривали вони дошки в підлозі, розвалювали кам’яні кладки, розкопували кирками і лопатами замасковані ями і звідусіль витягали зброю, зброю, зброю!
Пшібула з бійцями польських груп Опору розбивали ящики для квітів перед вікнами ревіра і зривали з карабінів промаслені ганчірки.
Група повстанців з кулеметом бігла до табірної контори. Кулемет встановили в кімнаті Кремера, яка виходила вікнами прямо на комендатуру. Бохов перейняв на себе команду.
Весь табір клекотів і вирував, наче вулкан перед вибухом.
Роздача зброї закінчилася за кілька хвилин, і бойові групи зайняли свої вихідні позиції. Повстанці не гаяли жодної хвилини: ось уже від північного схилу табору долинули перші постріли, і кулі засвистіли над головами переляканих вартових.
Атака почалася!
Групи Опору, що стояли на північному схилі, помчали в напрямі нейтральної зони. Німецькі та югославські загони, тримаючи під обстрілом вишки, прикривали свої фланги. Польські групи, очолювані Пшібулою, вже перекинули через рогатки дошки й старі двері. В п’яти-шести місцях водночас було перерізано колючий дріт, і з дикими переможними криками Пшібула та його бійці кинулися крізь загорожу. Їх обстрілювали з кулеметів есесівці з віддалених вишок, але тут наспіли німецькі та югославські групи і своїми пострілами примусили замовкнути вартових, що відчайдушно відстрілювались і кидали навмання на всі боки ручні гранати. В напрямі вишок полетіли пляшки з запалювальною рідиною, почулися гучні звуки вибухів. Полум’я, що враз охопило вишки, погнало вартових униз.
Пшібула з загоном вдерся на одну кулеметну вишку, розгорілася коротка рукопашна сутичка, і ось уже есесівці були переможені; Пшібула повернув кулемет і почав обстрілювати інші сторожові вишки, ще зайняті есесівцями.
Водночас із штурмом вишок біля північного схилу інші ударні групи атакували ворота.
Ріоман, навівши кулемет точно на ціль, спрямував його вогонь із-за шибки вікна на головну вишку. На нього дощем посипалися дрібні скалки. Куля влучила в одного з есесівців. Він змахнув у повітрі руками і впав. Інші вартові, захоплені зненацька цією стріляниною, пригнулися.
Минули якісь секунди, і ось уже з першого ряду бараків нестримною лавиною вирвалися озброєні загони повстанців. Під переможні бойові крики, що лунали звідусіль різними мовами, мчали вперед, через майдан, повсталі німці, французи, чехи, голландці.
Ріоман безперервно поливав вишку смертоносним кулеметним вогнем, і під прикриттям цього вогню спеціальні загони табірної охорони досягли воріт. Ломами зламали вони залізні ковані ворота.
— Припинити вогонь! — наказав Бохов Ріоману, і в ту ж мить кулемет замовк.
Майже водночас угорі, біля всріт, бійці спеціальних загонів кинулися наверх по сходах, що вели до головної вишки, а сотні інших ударних груп через ворота бурхливим потоком виливалися за межі табору і розтікалися направо і наліво вздовж дротяної загорожі.
Есесівці закидали їх гранатами, обстрілювали з кулеметів, але, немов рої бджіл, повстанці нестримно вривалися на вишки. Їхні бойові крики, звуки пострілів і тупіт тисяч ніг змішувалися з гуркотом бою, що точився десь зовсім близько від табору. За горою раз у раз злітали в небо коричньово-жовті димки розривів. Знову показався американський спостерігач, на цей раз він повільно кружляв зовсім низько над табором. Штурмова авіація з бриючого польоту обстрілювала відступаючі фашистські танки. Виразно чути було тріскотняву кулеметів.
