Це був табір у таборі, відокремлений від усієї маси в’язнів, і він жив за своїми власними законами. Тут було розміщено представників усіх європейських національностей, і ніхто не знав про них, звідки вони родом, ніхто не міг відгадати, які думки снувалися в їх головах, і кожен з них говорив мовою, якої ніхто не розумів. Люди без імен, що втратили людську подобу.

Половина з них гинула в дорозі — чи то від виснаження, чи то від куль конвоїрів-есесівців, що добивали знеможених. Їх трупи так і лишалися на дорогах, якими гнали в’язнів. Доводилося складати нові списки. Номери в’язнів переплуталися. Який з них належав ще живому, який — мертвому? Хто міг знати, як звуть цих людей, хто вони?

—  Розійдись!

Рейнебот вимкнув мікрофон. Гігантський квадрат враз ожив. Старости блоків — блокові — дали команду, і в’язні почали розходитися з табірного майдану. Величезна юрба людей розтікалася і танула, прямуючи до бараків.

Ось і блокфюрери пройшли через ворота і зникли з очей...

А в цей час до бухенвальдського вокзалу підходив товарний поїзд з партією нових в’язнів. Не встиг поїзд зупинитися, як кілька есесівців, на ходу зриваючи гвинтівки з пліч, побігли вздовж состава. Вони відсували засуви і відчиняли двері вагонів.

—  Гей, вилазьте, ви, падло! Ану мерщій!

В’язні стояли в смердючій тисняві вагонів, щільно притулившись один до одного. Вони хиталися, мов п’яні: від раптового припливу свіжого повітря у них запаморочилося в голові. Під люті окрики есесівців вони протискувались крізь вузький отвір, один за одним вивалюючись з вагонів. Решта охоронників зганяла їх докупи. Вагони вивергали з себе все, що було в них: так гній витікає з нарива, що раптом прорвався.

Одним з останніх стрибнув з вагона польський єврей Захарій Янковський. Побачивши, що він хоче витягти за собою ще й свій чемодан, один з есесівців щосили вдарив його по руці прикладом гвинтівки.

—  Прокляте бидло!

Янковському вдалося схопити чемодан, що його есесівець розлючено шпурнув йому навздогін.

—  Ти, мабуть, переховуєш там шахрайством здобуті діаманти, га, свиня?!

Янковський мовчки потяг за собою чемодан у рятівну гущу натовпу.

Есесівці дерлися в вагони і прикладами виганяли тих, що затрималися всередині. Хворих і знесилених людей вони шпурляли додолу, немов мішки. В вагонах позалишалися тільки мертві, трупи були складені по кутках. Один з трупів так і закляк напівсидячи; на мертвому обличчі застигла гримаса, і здавалося, що він осміхається.

***

Майже в кожному бараці де-небудь на стіні або на столі блокового, що, як правило, призначався з старих, досвідчених в’язнів, були приліплені географічні карти. Їх повирізували з газет ще тоді, коли фашистські війська через Мінськ, Смоленськ і Вязьму просувалися на Москву, і пізніше, коли вони через Одесу і Ростов рвалися до Сталінграда.

Блокфюрери, лихі й жорстокі есесівці, досить терпляче поставилися до появи цих карт і інколи навіть хвалькувато тикали пальцями в російські міста, особливо коли бували в доброму гуморі від переможних фанфар, що гриміли по радіо.

—  Ну, то де вона тепер, ваша Червона Армія?

Але ці часи давно минулися.

Тепер вони вдавали, що не помічають карт. Вони

ніби й не бачили і тих ліній, які проводили на них в’язні. Товсті і тонкі, сині, червоні і чорні лінії.

Від незліченних дотиків тисяч пальців назви населених пунктів, де колись ішли бої, перетворилися ,, на тонкому газетному папері у темні масні плями.

Гомель, Київ, Харків...

Кого це могло ще цікавити?

Тепер уже йшлося про Кюстрін, Штеттін, Грауденц, про Дюссельдорф і Кельн.

Але й ці назви насилу можна було розгледіти на картах, на їх місці теж темніли якісь розпливчасті брудні плями. Там стільки разів писали, проводили стільки ліній, витирали написане і знову писали, аж поки тонкий газетний папір не витримав. Тисячі разів тисячі в’язнів проводили пальцями вздовж лінії фронтів, тож не дивно, що ці пальці поступово стирали їх, аж поки зовсім стерли.

Нестримно й невблаганно наближався кінець!

***

І сьогодні ввечері, коли після цілоденної тиші до барака влився гамірливий потік в’язнів, біля карт одразу ж з’юрмився цілий натовп.

Шюпп насилу проштовхнувся в 38-й барак крізь юрбу в’язнів, що уважно розглядали карту на столі блокового Рункі.

—  Ремаген... Ось де він, між Кобленцом і Бонном.

—  А скільки кілометрів звідти до Веймара? — запитав хтось.

Шюпп, як завжди, скорчив здивовану гримасу, закліпав очима, замислився.

—  Коли ж це вони можуть дійти сюди?

Пальці креслили майбутній шлях союзних армій: Ейзенах, Лангензальца, Гота, Ерфурт...

Думка Шюппа спинилася, ніби наштовхнувшись на якусь перепону, і він промовив:

—  Нехай вони дійдуть до Ерфурта, а звідти до Бухенвальду як рукою подати.

Але коли це буде? Скільки лишилось чекати? Дні? Тижні? Місяці?

—  Ще невідомо, як воно все буде. Я не бачу в цьому для нас нічого хорошого. Чи, може, ви гадаєте, що оті, там нагорі, залишать нас американцям? Вони спочатку порішать нас усіх, — сказав один з в’язнів.

—  Гляди лишень, не наклади вже тепер повні штани від страху, — грубувато застеріг скептика Шюпп.

В цю мить в натовпі показався штубовий^[5].

—  А чи не зробили б ви мені таку ласку і не пішли б краще по свої миски?! — нервово перепинив він їхню розмову.

І одразу ж застукотіли дерев’яні черевики, забряжчали миски.

***

Есесівці вишикували юрбу знесилених людей в одну довгу колону, і під конвоєм цієї дикої зграї колона, заточуючись і спотикаючись, рушила в напрямі табору.

Янковському на цей раз пощастило прослизнути всередину колони і уникнути побоїв. Ніхто в цій похмурій процесії не клопотався про свого сусіда. Кожному з них було досить і своїх власних турбот, і думок про те невідоме майбутнє, яке чатувало на них. Хворі і зовсім знесилені машинально, з якогось тваринного інстинкту самозбереження, насилу переставляючи ноги, брели разом з усіма. Так ця процесія, хитаючись, помалу просувалася вперед, аж поки не досягла воріт концтабору і не зникла за ними.

Омертвіла від удару рука Янковського, немов щось чуже і вороже, звисала вздовж тіла і страшенно боліла. Але вся увага Янковського була зосереджена на чемодані, і він забував про свій біль. Треба було якось примудритися непомітно пронести чемодан через ворота нового концтабору.

Бистрі очі Янковського бігали на всі боки, ніби обмацували все довкола.

В загальній тисняві він непоміченим прослизнув через вузькі ворота. І цього разу йому пощастило, спритно ховаючись за спинами товаришів, разом з усім натовпом в’язнів проскочити у табір; жоден есесівець не звернув уваги на його ношу.

Це було справжнє чудо, що йому взагалі вдалося донести чемодан аж сюди. Янковський, боячись зурочити, старався зовсім не думати про це. В одне лише палко вірив він в глибині серця: милосердний господь, мабуть, не хотів допустити, щоб заповітний чемодан потрапив до рук есесівців.

На майдані безладну юрбу новаків знову вишикували.

Зібравши останні сили, Янковський старався ступати твердими кроками, щоб не відставати від своїх товаришів. Тільки не хитатися, це одразу впаде в око! В скронях йому стукотіло й шуміло, але Янковський не здавався. З почуттям полегкості помітив він, що їх колону супроводять старі в’язні, а не есесівці.

На вільній площині між високими кам’яними будівлями сиділи вже вряд на принесених із собою ослонах блокові цирульники, чекаючи новаків. Тут знову зчинився гамір і сум’яття. Новоприбулим звеліли роздягтися догола і погнали до лазні. Але біля входу стояв якийсь шарфюрер^[6], що, несамовито репетуючи, накинувся на них, мов яструб на сполоханих курей.

Коли, нарешті, сяк-так була відновлена тиша і шарфюрер зник за дверима лазні, Янковський знесилено опустився на холодну брущатку. Біль у руці став нестерпним. Безсило звісивши голову на груди, Янковський досить довго сидів так і лише коли хтось енергійно поторсав його за плече, злякано здригнувся. Один з в’язнів, що супроводили їх колону, стояв перед ним, з усього видно було, що він належав до табірної охорони. В’язень заговорив по-польськи: