Вдалині весь час немовби перекочувався грім. Часом постріли чути було вже так близько від табору, неначе снаряди вибухали всього за кілька сотень метрів від дротяної загорожі.

Неспокій повиганяв в’язнів із бараків. Вони стояли на дорогах, недовірливо поглядаючи на сторожоні вишки й на ворота.

Раптом усе навколо заворушилося. Над табором в ясному небі пронісся ланцюжок американських літаків.

В’язні радісно закричали:

—  Ось вони, ось вони!

Та літаки розтанули вдалині.

Бохов разом з кількома товаришами теж вибіг із барака і тепер дивився вслід даленіючим літакам. Поряд з ним, міцно стиснувши губи й засунувши руки в кишені, стояв Пшібула.

—  Чому ти завждй чекаєш до останньої хвилини? — похмуро промовив він.

Бохов нічого не відповів, він напружено прислухався. Вибухи долинали з дедалі ближчої відстані. Безперервно строчили кулемети.

***

О дев’ятій годині ранку Цвейлінг з’явився в таборі.

Мюллер і Брендель з табірної охорони, які весь час крутилися поблизу речового складу, бо дістали завдання під час роздачі зброї витягти сховані Піппігом пістолети, зразу помітили Цвейлінга. Чого йому треба на складі?

О пів на десяту ранку прибіг, задихаючись від швидкого бігу, спостерігач із табірної охорони і приніс Бохову звістку про те, що з північного схилу табору на вершині одної з віддалених гір помічено танки. Що то за танки? Фашистські? Американські? Тікають вони чи наступають? Цього ще не можна було сказати напевно. Отже, лишалося тільки й далі вичікувати.

***

Даремно Цвейлінг чекав повернення Клюттіга. Коли настав ранок, в обдуреного чоловіка не було вже ніякого сумніву, що його жінка втекла від нього із гауптштурмфюрером.

В есесівському селищі панував страшенний хаос. Поміж вщерть навантаженими машинами товпилися шарфюрери, жінки й діти; звідусіль лунали крики, лайка. Цвейлінг самотньо стояв у кімнаті. Час було подумати про те, як і куди йому тікати. Він безпорадно озирнувся навколо і вилаявся:

— Підла наволоч!

Сердито махнувши рукою, він ніби відсунув від себе лють: він ще зможе постояти за себе. Раптом щось спало йому на думку, і він побіг до складу. В конторі він почав ритися в документах в’язнів. Уже цілих півгодини Цвейлінг тремтячими руками нишпорив в безладній купі паперів, які він висипав на стіл...

***

Форсте все ще сидів на койці у своїй камері, не наважуючись зрушити з місця. Він не бачив більше ніякого виходу, втратив усяку надію на порятунок. З глибоким смутком у серці мусив він признатися собі, що роки тваринного животіння в бункері не загартували його волі, борця з нього не вийшло. Одна тільки втіха була у Форсте: він лишився порядною людиною. З тихою радістю пригадував він тепер, як допомагав Гефелю і Кропінському, що помруть тепер разом з ним. Після смерті його буде залічено до тієї величезної армії безіменних людей, що їм судилося стати перегноєм, на якому розквітне колись нове, краще життя. Можливо, в цьому й був той смисл існування, якого він шукав усе своє життя. Коли впадуть залізні ворота табору, — його, Форсте, вже не буде в живих...

***

Минула всього одна година після того, як над табором пролетіли американські бомбардувальники, коли раптом у небі показався ще один дивний літак, такого в’язні ще не бачили ніколи. Поволі й зовсім низько кружляв він над табором. Вартові на сторожових вишках стурбовано стежили за ним очима і перекидалися схвильованими зауваженнями.

В’язні, що стояли між бараками, теж дивилися на небо. То був американський літак — артилерійський спостерігач, який вишукував цілі для обстрілу. Він розтривожив не тільки в’язнів, але й вартових-есесівців. Вздовж дротяної загорожі промчав мотоцикліст, він викрикував вартовим на вишках якийсь наказ — останній наказ Камлота.

***

Цвейлінг, нарешті, знайшов те, чого шукав. Проте він хотів замаскуватися не лише з допомогою фальшивих документів. З купи старої одежі в’язнів він вибрав для себе смугасті куртку й штани і переодягнувся.

Раптом мороз пішов у нього поза спиною. Позад нього стояв якийсь чоловік! Вурах!

Волосся на голові Цвейлінга стало дибом, так ніби він уздрів привид.

—  Чого вам тут треба?

Вурах, який щойно виліз із свого сховища і побачив гауптшарфюрера в одежі в’язня, прошипів:

—  Так ось що ти робиш, собако...

Цвейлінг відскочив назад:

—  Забирайтеся звідси!

Вурах погрозливо нахилив голову. Тоді Цвейлінг вмить вихопив із кишені пістолет...

Мюллер і Брендель почули постріли. Що там трапилось? Вони перезирнулися.

—  Бігом туди!

Вони вдерлися в приміщення складу, кинулися вгору по сходах. Речовий склад було замкнено. Сильними ударами вони виламали двері.

—  Руки вгору!

Все ще тримаючи у руці пістолет, остовпілий Цвейлінг підняв угору руки. Охоронники кинулись на нього.

Мертвий Вурах лежав на підлозі.

***

В своєму кабінеті Шваль несамовито кричав на Камлота, його бліді щоки тряслися.

—  Та ви збожеволіли, чи що?

Камлот наказав за чверть години перед відступом есесівських частин відкрити вогонь по бараках.

—  Негайно ж відмініть цей наказ. Через вас ми попадемо прямо на шибеницю!

Камлот брутально вилаявся:

—  Поцілуйте мене в гедзло, однаково все летить під три чорти.

—  Проклятий негідник! — загорлав Вейзанг.

Камлот щосили ударив його в живіт, і той поточився назад.

—  Побачимо, як ви тут упораєтесь з усім, — Камлот криво натягнув на лоба кашкет. — А я зараз дам драла.

Шваль знесилено впав у крісло. Надворі загуркотіла машина Камлота. Десь зовсім близько пролунало підряд чотири постріли. Шваль схопився на рівні ноги. Розгублено глянув на Вейзанга.

—  А тепер? Що тепер?

Вейзанг безпорадно похитав головою.

Шваль кинувся до письмового стола, рвучко відчинив кілька шухляд, засунув в кишені якісь документи, потім накинув на плечі шинель, насунув на голову кашкет.

—  Поїхали, мерщій! — прохрипів він.

Рейнебот з вікна свого кабінету бачив, як помчала

геть машина з комендантом.

—  Шваль тікає! — гукнув він до Мандрила, що саме був у нього в кабінеті...

Форсте, тремтячи всім тілом, стояв у камері: в коридорі він почув важкі кроки Мандрила. Засув на дверях його камери забряжчав, двері розчинилися:

—  Виходь!

Форсте помітив на сірому обличчі Мандрила сліди хвилювання. Покірно вийшов він із камери.

В коридорі валялися жертви нічної розправи. Ударами кулаків Мандрил вштовхнув Форсте в свою кімнату, показав рукою на ящик:

—  Все запакувати!

Серце Форсте стискалося від страху. Але він слухняно почав спорожняти полиці й шафи...

***

Мюллер і Брендель звеліли Цвейлінгу стати в куток. Потім вони відсунули набік письмовий стіл і відгорнули килим. Брендель стояв на варті біля Цвейлінга з відібраним у нього пістолетом в руках, а Мюллер принесеною з собою стамескою відірвав кілька мостин на підлозі.

Коли Цвейлінг побачив зброю, очі його мало не вилізли з орбіт.

—  Ти дивуєшся, га? — зневажливо й гордо засміявся Брендель.

Нижня щелепа Цвейлінга затрусилася.

—  Цього... я не знав...

—  А ми й не казали тобі про це, — глумився над ним Брендель, а Мюллер підсунув пістолети під ніс Цвейлінгу і сказав:

—  Але... зад шарфюрера — найбезпечніша схованка.

Він засунув пістолети в кишені.

—  Ми надто рано витягли зброю, ще не було наказу, що ми тепер робитимемо? — спитав Мюллер.

Брендель знизав плечима.

—  Почекаємо, поки прийде наказ.

—  А що будемо робити з оцим?

—  Цей теж чекатиме з нами, він — наш перший полонений.

Цвейлінг упав на коліна. Брендель підхопив його, знову поставив біля стінки:

—  Стій прямо, ти, нікчемо!