З високо піднятими руками, немов розп’ятий на хресті, стояв Форсте, щільно притиснувшись до дверей своєї камери, і ловив кожен звук, намагаючись не дихати.

Як тільки розчинилися двері, четверо арештантів, що були в камері, одразу ж схопилися на ноги; в блідому примарному світлі синьої лампочки вони побачили Мандрила і обох шарфюрерів.

Брауер і Мейсгейєр збили двох арештантів на підлогу, і перш ніж двоє інших збагнули, що сталося, вони теж були збиті сильними ударами додолу. Обидва есесівці швидко порішили свої жертви: вони душили їх доти, поки не завмерло останнє хрипіння.

Арештанти в інших камерах чули тупотіння ніг, зойки, стогін і хрипіння. Раптом один у суміжній із п’ятою камері почав кричати. Неприродно пронизливо й різко. Ось до нього приєднався ще один...

Гефель і Кропінський, витягнувши вперед голови, вслухалися в темряву, в ці несамовиті крики, що проникали і в їхню камеру.

Брутально лаючись, Мандрил рвонув двері камери і виштовхнув того, що кричав, у коридор. Обидва шарфюрери несамовито накинулись на другого в’язня і повалили його на підлогу.

Мандрил дужими руками підхопив знавіснілого в’язня і потягнув його до загратованих дверей у кінці коридора. Він устромив його голову в щілину поміж одвірком і став причиняти залізні двері, все щільніше й щільніше придушуючи шию своєї жертви. В останніх конвульсіях розпростерлось на підлозі мертве тіло. Тоді Мандрил поволік задушеного назад до камери і жбурнув його на мертвого товариша.

—  Я не люблю, коли кричать, — сказав він і замкнув двері камери.

Губи Мейсгейєра тремтіли від жадоби крові, Брауер хотів був уже відсунути засув камери номер 5, але Мандрил не дав йому відчинити дверей.

—  З цими я розрахуюсь сам!

Одним стрибком він опинився біля дверей іншої камери.

—  Обережніше, тут сидить аж шість штук.

Він прислухався біля дверей, в камері було тихо.

Мейсгейєр і Брауер причаїлися поряд, готові щомиті кинутися вперед. Ще секунду Мандрил вагався, потім рвонув двері. Якась постать стрибнула з глибини камери, за нею чотири, п’ять. Брауер заревів. Мандрила повалили на підлогу, цілий клубок людських тіл насів на нього зверху. Люто заревівши, шарфюрери навалилися на купу людей, несамовито б’ючи їх. Боротьба була нерівна: сили змучених людей швидко вичерпались. Дужий, як ведмідь, Мандрил струснув із себе того, що напав на нього, притиснув його коліном, вчепився в горло своєї жертви і почав щосили бити його головою об цементну підлогу камери.

Всього кілька хвилин тривала ця жахлива боротьба, і ось уже всі шестеро нещасних лежали долі мертві.

Від цього несподіваного опору Брауер зовсім осатанів. Сп’янівши від запаху крові і від алкоголю, він, заточуючись, вискочив у коридор і закричав:

— Де решта цих свиней?

Гефель і Кропінський забилися в куток камери. Вони стояли нерухомо, приготувавшись до стрибка, і обличчя їх були спотворені жахом.

Так само, готуючись до стрибка, стояв у своїй камері і Форсте. «Якщо вони прийдуть до мене, — думав він, — якщо вони прийдуть до мене...» Але тут думка його спинялася, немов злякавшись того рішення, яке народилося із смертельної небезпеки: кинутися на першого, хто увійде в камеру, і вчепитися йому в горло.

Але ніхто не підходив до його камери.

***

Тьмяний зловісний світанок поволі повз на зміну страшній ночі. Чорний морок неквапливо забарвлювався бляклими сіруватими тонами.

На койці у своїй камері сидів Форсте. Цілу ніч він просидів так, чекаючи смерті, бо добре знав, що Мандрил не залишить у живих свідка всіх його страшних злочинів.

Сірі передранкові сутінки заповзли в камеру, тьмяно освітили її стіни. Сірі й мовчазні, обступили вони Форсте з чотирьох боків. Він почував себе таким беззахисним і безсилим! Непомітно, наче тінь, як жив у бункері, так він і помре. Останні рештки людської гідності і здатності до опору згасли в ньому цієї страшної ночі. І все-таки десь глибоко всередині, під попелом, ще жевріла в його душі одна таємна іскорка. Надія роздмухувала цю іскорку, і Форсте розпачливо шукав якоїсь можливості порятунку. Часу в нього лишалося небагато. Чим більше розвиднялося у камері, тим ближчим був кінець. Чи не вдасться йому заховатися десь в камері? Чи, може, вчепитися Мандрилові в горлянку? Чи є в бункері такий закуток, куди можна було б залізти й пересидіти цей час? Думки зляканим роєм снувалися в його голові.

Те ж саме переживали зараз і Гефель з Кропінським. Смертоносна ніч пронеслася над їхніми головами. Вони знали, що з усіх арештантів бункера тільки вдвох лишилися в живих, бо їх Мандрил приберігав на останню хвилину. Товариші стояли, тісно притулившись один до одного, шукаючи один у одного захисту і опори. В блідому світлі ранку, що зазирав до камери крізь маленьке загратоване віконце, кожен з них бачив обличчя другого і у виразі цього обличчя з широко розкритими очима і спотвореними від смертельного страху рисами, бачив своє власне лице.

Кропінський прошепотів:

—  А може, Мандрила вже зовсім і немає тут? Може, він втік?

Гефель заперечливо похитав головою.

—  Він ще тут. Я знаю, я почуваю це. Якби вони всі вже повтікали, то вони убили б нас разом з іншими. Він ще прийде до нас. Сьогодні прийде...

Зацькований погляд Гефеля сковзнув по голих стінах камери і затримався на дверях. Вони займали собою майже всю стіну.

—  Слухай уважно, Маріане, ось як ми зробимо.

Гефель притулився у кутку біля дверей.

—  Я стоятиму тут, а ти — отам.

Гефель показав на куток навпроти. Кропінський став на вказане місце.

—  Як тільки він увійде, хапай його одразу ж за горло. У тебе вистачить сили?

Обличчя лагідного Кропінського враз змінилося. Він примружив очі, випнув уперед нижню щелепу, а руки його почали поволі стискатися в кулаки і так само поволі розтискатися.

—  А я нахилюся і рвону його за ноги! Ні! — швидко заговорив Гефель. — Ми зробимо це інакше! Коли він зайде, я щосили ударю його в живіт, йому перехопить дух, а ти вчепишся в горло.

Вони глянули один на одного гарячково палаючими очима, ніби кожен з них хотів прочитати на обличчі другого, чи вистачить у них для цього волі й сили, потім міцно притулилися до стіни і чекали, чекали...

***

Нарешті розвиднілось. Ця ніч була бурхлива й тривожна, як ніколи, сповнена гуркотом близького бою, — цієї ночі було взято Ерфурт і перед американцями відкрилася пряма дорога на Веймар. Американські війська готувалися до рішучого удару в цьому напрямі.

Безперервний гуркіт канонади з кожною годиною посилювався. Табір опинився в центрі запеклих боїв.

Двадцять одна тисяча в’язнів табору нічого не знала про те, яка страшна трагедія розігралася в цю неспокійну ніч у бункері, не знали вони й про те, що несамовитий Клюттіг утік перший, що всі інші офіцери-есесівці й собі гарячково готуються до втечі і їхні машини стоять уже напоготові. Сьогодні або ніколи повинні втекти фашисти, якщо вони не хочуть потрапити в полон до американців.

Але поки що вони були тут. На вишках все ще стояли подвоєні пости. У передранкових сутінках дедалі чіткіше вимальовувалися їх темні постаті. Щоб зігрітися, вони підняли вгору широкі коміри шинелей і стояли так під холодною мжичкою, лиховісні й моторошні в своїй непорушності.

Досить короткої команди — і злива вогню з усіх кулеметів та огнеметів за десять хвилин загасить всяке життя всередині дротяної загорожі.

Останнім рішенням ІТК, що його прийняли того дня на світанку, було рішення розпочати збройне повстання, не чекаючи, поки станеться ця катастрофа. Віднині силу мали тільки накази Бохова, які він даватиме як військовий уповноважений комітету.

За його наказом у бараках сиділи готові щохвилини кинутися в бій члени груп Опору, а табірна охорона знову зайняла місця, де було сховано зброю. Використовуючи усі можливі прикриття проти вартових на сторожових вишках, спеціально визначені з табірної охорони товариші не спускали з ока долину на північ від табору. У них були навіть біноклі.