Кен ввічливо посміхнувся:

—  Ну, ну, спокійніше, сину мій, спокійніше, спокійніше...

***

Відбою все не було. Так минала година за годиною. Уже надвечір знову завила сирена. Друга тривога, а перша ще не скінчилася.

Стемніло, і разом з темрявою холодний жах заповз у табір і обступив бараки. Ніхто з в’язнів і не думав про сон. Вони никали сюди й туди, не наважуючись засвітити світло. Лише де-не-де блимали тьмяні сині лампочки запасного освітлення. Часом в’язні злякано схоплювалися з лав і шукали в темряві один одного очима.

А надворі все гуло й гуркотіло. В повітрі чути було гудіння літаків, воно все наростало, наближалося до табору. Усі зводили очі вгору, до бантин, що підтримували дах бараків, і завмирали, пильно прислухаючись.

Гудіння переростало в оглушливий гуркіт, ось він загрозливо прошумів і пронісся над самими дахами бараків, і враз темна далина ніби проковтнула його: все затихло, так само раптово, як і почалося.

І знову — моторошна тиша. Чи прилетять назад літаки? Може, то були німецькі літаки? Можливо, вони шукали в темряві свою ціль. Чи обстрілюватимуть вони бараки?

Кожна хвилина ніби несла в собі смертоносний заряд. Чи продовжується ще тривога? Чи, може, вже скінчилася?

На землю спускалася ніч.

***

Перед затемненою будівлею комендатури стояли напоготові автомашини. Серед них і Клюттігова. Сам він був зараз разом з Камлотом, Вейзангом і Віттігом у кабінеті Шваля. За столом для засідань, у кутку, стояв Рейнебот, блідий від хвилювання, бо те, що розігрувалося тут, перед його очима, було останньою фазою розв’язки.

Різкий телефонний дзвінок щойно урвав бурхливу суперечку. Шваль притулив телефонну трубку до вуха, рука його тремтіла. Він назвав себе, закричав:

—  Я не розумію вас, повторіть!

На його обличчі відбилася напружена увага.

Клюттіг розлючено кинувся на Рейнебота, прошипів до нього:

—  Ти, паскудо, ти, нікчемний боягуз!

Камлот, схопивши Клюттіга за рукав, відтягнув його від Рейнебота.

—  Ну, прошу, — пронизливо закричав Клюттіг, побачивши, що Шваль поклав телефонну трубку, — що ви, тюхтії, ще можете сказати мені?

Дужчий за нього Камлот рвонув Клюттіга до себе, очі його погрозливо спалахнули.

—  Ми не тюхтії, розумієш ти? Шваль правду каже.

Клюттіг вирвався з рук Камлота, обсмикнув на собі мундир і, тремтячи усім тілом, верескливо закричав:

—  Каже правду, оцей дипломат, оцей чиновник, оцей тюремник... — Він переводив погляд з одного на другого, всі вони були проти нього, і він знову загорлав: — Всі ви — наволоч, паршива наволоч!

—  А ти, мабуть, свою безглузду упертість вважаєш відвагою?— Почуваючи себе в безпеці, бо за спиною стояли його прибічники, Шваль ступив крок назустріч Клюттігу. — Я радий, що ця тривога перешкодила нам... Панове, щойно я одержав останнє повідомлення. Зараз у Тюрінгському лісі гарнізони численних опорних пунктів провадять бої з кількісно переважаючим противником. Штурмова авіація знищила на веймарському вокзалі паровози товарних поїздів. Ну, от бачите! А тепер що?

—  Що тепер? — зарепетував Клюттіг. — Наберемося ми з цією сволотою клопоту.

Шваль захитав головою:

—  От, от, оця сволота й буде моїм найкращим виправданням.

І з широким жестом він звернувся до всіх присутніх:

—  Ми — гуманні люди, панове, правда ж?

—  Боягузливий пес, ось ти хто! Я застрелю тебе!

І Клюттіг вихопив з кишені пістолет.

Камлот стрибнув між ними і високо підбив угору Клюттігову руку. Клюттіг несамовито заверещав, його очі за товстими скельцями окулярів палали. Одним швидким рухом засунув він зброю знову в кишеню і, перш ніж присутні отямились, прожогом вискочив за двері.

—  Тільки цього ще нам бракувало, — глибоко зітхнув Вейзанг.

Шваль, трохи заспокоївшись, почав в своїй звичайній манері:

—  Панове, це остання ніч. Нам треба приготуватися до завтрашнього дня...

Освітлюючи собі дорогу затемненим ліхтариком, Клюттіг чимдуж біг до офіцерського селища. Перед Цвейлінговим будиночком він спинився. Назустріч йому вийшла Гортензія у накинутому поверх нічної сорочки пальті.

—  Давайте ваш багаж, — прошипів Клюттіг і пройшов повз неї у дім.

Цвейлінг стояв біля стола і пакував чемодан.

—  Ану, живо! — владно наказав Клюттіг ошелешеному Цвейлінгу. — Де багаж?

Гортензія, яка увійшла в цю мить до кімнати, зрозуміла все швидше, ніж Цвейлінг.

—  Ось він стоїть. Я швиденько накину щось на себе.

Вона зникла за дверима спальні.

—  Давайте сюди!

Цвейлінг, все ще не отямившись від здивування, закліпав очима, але Клюттіг уже потяг ящик з посудом. — Живо, живо, беріть з того боку!

Вони понесли ящик до машини. Гортензія винесла ще чемодан. Клюттіг погнав Цвейлінга назад у дім:

—  Через десять хвилин я знову буду тут і заберу вас.

Він вштовхнув Гортензію в машину. На повному ходу спинився перед своїм домом, забіг у квартиру, виніс два чемодани і запхнув їх у багажник.

—  Нам треба негайно їхати, сідай! — підганяв він її.

—  А Цвейлінг?

Клюттіг вскочив у машину і увімкнув мотор.

—  Плюнь на нього! Ну, їдеш?

І тоді Гортензія й собі стрибнула в машину і захлопнула за собою дверці. Клюттіг хотів зареготати, але натомість тільки закректав. Він притягнув жінку до себе і жадібно обняв її. Насилу переводячи дух, прохрипів:

—  Ну, ось так, а чом би й ні?

Гортензія не опиралась.

Клюттіг стримав свою жагу, штовхнув жінку знову на її місце, схопився за руль і помчав уперед...

***

У казино за одним столиком з Мейсгейєром і Брауером пиячивші Мандрил. Зовсім сп’яніла банда інших блокфюрерів і командофюрерів обслуговувала сама себе, стягуючи з полиць геть-чисто все, що стояло на них, до останньої пляшки, і виціджуючи все, що було в бочці.

В казино стояв страшенний галас. Усі щосили горлали й бешкетували.

Мейсгейєр і Брауер, теж п’яні як ніч, на всі заставки лаяли боягуза-коменданта і Камлота, який повзав перед ним на колінах. Худе прищувате обличчя Мейсгейєра зблідло, він шепотів хрипким голосом:

—  Паскудники всі вони, ось хто! Якби це залежало від мене, тут не лишилося б у живих ані душі. Завтра ми мусимо драпати звідси, а може, навіть сьогодні вночі.

Здоровенний Брауер щосили вдарив пляшкою по столу.

—  От побачиш, що завтра ти дістанеш ще від цього тюремника наказ очистити бункер. Розлітайтеся, пташечки, розлітайтесь...

Очі Мандрила оскліли, але тримався він прямо.

—  Усе, що сидить у моєму бункері, належить мені.

—  Браво! — закричав Мейсгейєр. — Мандрил, ти молодчина! Правда ж, ти молодчина? Ми всі побоювались тебе. Але ти — молодчина!

Руки Мандрила лежали на столі, немов дві колоди.

—  Все, що є в моєму бункері, я не віддам нікому. Ні Швалю, ні будь-кому іншому!

Мейсгейєр підштовхнув Мандрила кулаком у бік і зробив руками такий жест, ніби скручував комусь в’язи:

—  Ось такий ти хлопець!

Брауер по-змовницькому нахилився вперед:

—  Завтра?

Мандрил блимнув на нього примруженими очима:

—  Зараз же.

Сильним ривком він притягнув до себе Брауера:

—  Але для такого діла треба бути тверезим.

Брауер закивав головою:

—  Я зовсім тверезий.

Мейсгейєр витер кашкетом піт з лоба, Мандрил підвівся...

Форсте чув, як вони зайшли до бункера. Він скочив з койки, на якій лежав одягнутий, і, пильно прислухаючись, припав до дверей камери.

Мейсгейєр вийняв пістолет. Та Мандрил засунув зброю назад йому в кобуру.

—  В бункері не стріляють.

Він пройшов разом з обома есесівцями до своєї кімнати. Тут він дістав з ящика важкий гайковий ключ і чотиригранний шматок заліза і розділив цю зброю між обома есесівцями.

—  Я не можу бачити крові, — сказав він з кривою усмішкою.

Вони пройшли в коридор бункера і відчинили одну з камер.