Покинуті напризволяще своїми офіцерами вартові, захоплені зненацька раптовою атакою повстанців, не витримали натиску. Гнів і обурення, що роками стримувалися в серцях в’язнів, тепер вибухнули із страшною силою. Затиснуті поміж фронтом, що підступав уже до самого табору, і тисячами знавіснілих від люті в’язнів, боєздатність яких зростала з кожним відібраним у есесівців карабіном, з кожним захопленим кулеметом, — вартові вже не відчували в собі досить моральних сил, щоб чинити опір повстанцям.

Ті, що не встигли втекти, потрапили в полон, тих, що не хотіли здаватися, розстрілювали на місці.

Вишку за вишкою відвойовували у ворога ударні групи і тут же закріплялися на них.

***

Зненацька Крємер зник. Кен, який робив перев’язки пораненим повстанцям, люто накинувся на санітарів, що прибігли до нього з цією звісткою.

—  Ідіоти! Як же ви не догледіли? Дві, рани в легенях! Ви хочете, щоб він зійшов кров’ю? Біжіть! Шукайте його! Тягніть його назад!

Як міг Кремер без сторонньої допомоги вийти з ревіра?

Одягнутий в самі лише штани та сорочку, накинувши наопашки пальто, скориставшися з слушної хвилини, коли його доглядальники на мить кудись вийшли, Кремер утік із ревіра. Але далеко відійти йому не вдалося. Задихаючись і похитуючись, добрався він до тридцять восьмого барака. Застогнавши, опустився на лаву. В’язні, що не належали до груп Опору і лишалися в бараці, оточили його.

—  Звідки ти прийшов?

Кремер важко дихав, очі його гарячково блищали.

—  Чоловіче добрий, Вальтер, повертайся-но мерщій до ревіра, — кинувся до нього Рункі.

Та Кремер роздратовано відштовхнув його від себе.

—  Забери лапи!

Однак Рункі не дав себе відсторонити.

—  Ти ж смертельно поранений!

Усі інші в’язні хотіли й собі допомогти Кремерові, відвести його до ревіра,

—  Геть! — пробурчав Кремер. — Я залишусь тут!

Він глянув на товаришів, не помітив, що на їх обличчях світиться страх за нього, уважно прислухався до того, що діялося надворі. А там усе кипіло й вирувало.

—  Прокляття! І треба ж було, щоб мені так не поталанило наостанку...

—  Вальтер, ти скоро одужаєш, якщо берегтимешся.

Рункі обережно поклав руку на його плече.

—  Де ця комашка, де хлоп’я? Я ж приніс його вам. Куди ви його поділи?

—  Воно тут, Вальтер, тут.

Кілька чоловік побігло до спальні. Вони принесли йому маля, поставили його поміж колінами Кремера.

Обличчя Кремера полагіднішало. Він тепло й полегшено посміхнувся, провів рукою по дитячій голівці.

—  Крихітко ти моя!..

Раптом Кремер заговорив лагідним і прохальним тоном:

—  Дозвольте мені лишитися тут, товариші. Дозвольте мені бути з вами. Я почуваю себе вже зовсім добре.

Принесли солом’яний матрац і поклали його поміж столом і лавою, так, щоб Кремер міг сидіти, прихилившись до нього спиною. Він одкинувся назад і з вдячністю посміхнувся до Рункі, який просто по-материнському піклувався про нього:

—  Ну, Отто, вірний друже...

Рункі теж усміхнувся, поплескав його по плечу.

Як завжди, коли чоловіки мали так багато чого сказати один одному, їм бракувало слів. Але в Кремеровому грубувато-сердечному вигуку і в невмілій ніжності Рункі почувалося щось таке, чого не можна виразити словами, воно нестримно рвалося з їх грудей, а шум і постріли, що лунали звідусіль, надавали йому особливо глибокого значення.

Кремер заплющив очі.

***

Коли Ріоман випустив першу чергу, над табором залунав переможний крик тисяч голосів, і вся маса повстанців помчала через майдан вперед. Форсте, який все ще, знеможений, лежав на підлозі, враз схопився на рівні ноги.

Через віконце бункера він бачив, як мчали на штурм в’язні, бачив неймовірне, і з грудей його вирвався такий дикий крик, що, здавалося, вони ось-ось розірвуться.

Коли надворі з гуркотом розчинилися залізні ковані ворота, він стрімголов, спотикаючись об трупи, кинувся до камери номер 5.

Гефель і Кропінський щосили гатили кулаками об двері і несамовито кричали. Форсте відсунув засув, але камера була ще замкнена на ключ і не відчинялася.

Раптом у бункері з’явилися Бохов, Ріоман, Кодічек, ван-Дален. На мить їм від жаху перехопило дух, коли вони побачили трупи, що валялися на підлозі. Бохов гукнув у напівтемний коридор:

—  Гефель, Кропінський? Де ви?

—  Тут, тут!

Форсте кинувся їм назустріч.

—  Двері замкнено, у мене немає ключа!

Бохов підскочив до камери.

—  Це я, Бохов. Ви чуєте мене?

—  Чуємо, чуємо! О боже мій! Герберт! Так, так, ми чуємо тебе!

—  Відійдіть від дверей. Я пострілами зіб’ю замок.

Бохов витяг пістолет.

—  Увага, я стріляю!

Прозвучали постріли. Бохов випустив увесь заряд. Вони щосили натиснули на-двері. Пошкоджений замок піддався, затріщав. Гефель і Кропінський метнулися до дверей.

Двері розчинилися навстіж, і обидва в’язні вилетіли в коридор. Товариші підхопили їх. Гефель, задихаючись, повис на руках Бохова...

Сотні в’язнів повидиралися на дахи бараків. На дорогах навколо все кипіло й вирувало. Там, де видно було дротяну загорожу, страшенно збуджені в’язні бачили, як рвалися через проломи в паркані їхні озброєні товариші, як збігали вони на кулеметні вишки, і там, на площадках, починалися запеклі рукопашні сутички.

—  Вони захоплюють вишки!

Сотні в’язнів помчали до нейтральної зони на північному схилі гори. В долині, що вела до Готтельштедта, палав млин. З дедалі ближчої відстані долинав до них громовий гуркіт канонади. Дим і чад здіймалися в небо.

Озброївшись усім, що потрапило їм під руки — дрючками, камінням і ломаками, в’язні бігли до нейтральної зони, перебиралися через рогатки і з криками кидалися крізь отвори в загорожі. Вони виривали з рук повстанців захоплених у полон есесівців, гнали їх у табір і під переможний крик багатотисячної юрби волокли їх до оточеного колючим дротом сімнадцятого барака. Тут уже стояли озброєні захопленими у ворога карабінами вартові повстанці. Мюллер і Брендель одним із перших привели сюди тремтячого Цвейлінга.

Пшібула зі своєю групою вдерлися в ліс, на дорогу, що вела до Готтельштедта.

***

А тимчасом Бохов та його товариші привели Гефеля і Кропінського в кімнату Мандрила. Бункер наповнився повстанцями. Деякі з них піднімали трупи, що валялися в коридорі, і витягали їх в умивалку. Гефель і Кропінський сиділи на похідному ліжку. Форсте приніс їм кухоль води. Жадібно випили знесилені люди живлющу вологу.

До бункера вбіг зв’язковий, він доповів Бохову про те, що всі до одної кулеметні вишки зайнято повстанцями.

Охоплений невимовною радістю, Бохов міцно обняв Гефеля і Кропінського.

—  Ми вільні, вільні! — кричав він їм у лице і щасливо сміявся, бо в цю мить ні для чого іншого не було місця в його серці.

Разом з членами ІТК він помчав на другу половину будинку комендатури, до кабінету Рейнебота.

Угорі, на головній вишці, один із бійців зривав прапор із свастикою і натомість чіпляв на щоглі білий прапор.

Бохов швиденько увімкнув мікрофон, і ось уже над усім табором, вриваючись у найвіддаленіші бараки, розлігся його гучний голос:

—  Товариші! Перемога! Фашисти втекли! Ми вільні! Ви чуєте мене? Ми — вільні.

Бохов ковтнув повітря, притиснувся чолом до мікрофона, і невимовне щастя, що не вміщалося у нього в грудях, вилилося в радісних сльозах, яких він не міг більше стримати.

А в переповнених бараках його схвильовані слова зчинили цілу бурю. Цей полум’яний клич запалив у серцях в’язнів вогонь, що вирвався у багатотисячному переможному крику. Йому не було кінця-краю, цьому крику, він все наростав і наростав і, здавалось, від нього двигтіли земля і небо:

—  Вільні! Вільні!

Люди сміялися, плакали, танцювали! Вони стрибали на столи, розмахували руками, викрикували це слово один одному в обличчя, і кричали, кричали, кричали, немов усіх пойняло якесь божевілля. Кричали і не могли спинитися. Люди висипали з усіх бараків. Вони вибігали надвір. Наче бурхливі нестримні хвилі, сп’янілі від щастя маси людей заливали собою майдан.