Один крик, один порив: до воріт!

Не для того, щоб безтямно бігти кудись уперед. Тільки, щоб пізнати це щастя: нарешті, нарешті пройти через ненависні, страшні ворота і, сповнюючи повітря переможними криками, віддатися відчуттю довгожданої волі, що широко розкрила їм свої обійми.

***

Нестримний тріумфуючий крик ніби вимів надвір усіх, що були в бараці біля Кремера.

Вільні!

Щастя було таке велике, що вони вмить забули про нього і помчали геть з барака. Кремер і сміявся, і лаявся водночас:

—  Вони забули про нас, ці хлопці, прокляті, забули взяти нас із собою!

Він так несамовито закричав це, звертаючись до маляти, що воно враз заплакало, голосно і злякано.

—  Реви, так, так, реви! Ходімо, реви надворі разом з усіма! Вони ж ревуть усі! Хіба ти не чуєш?

І, забувши про свою рану, він підхопив заплакану дитину, немов якийсь пакунок, здоровою рукою і, заточуючись, вийшов надвір.

По дорозі його обганяли юрби в’язнів, що не переставали радісно кричати. Вони хотіли підтримати його, забрати в нього важку ношу, що заходилася плачем.

—  Геть лапи! — ревниво заревів він.

Насилу переводячи дух, щасливо посміхаючись, він брів по дорозі, що вела до майдану.

Там, нагорі, зібралися уже всі, серед них Бохов, неспроможний стримати цей потік, який він сам викликав назовні.

Враз Кремер побачив — і серце мало не вистрибнуло у нього з грудей від радості:

—  Андре! — закричав він. — Андре, Андре! Маріане!

Його крик потонув у загальному галасі, але ті, кого він гукав, уже помітили його.

—  Вальтер! — радісно вигукнув Гефель і, хитаючись, кинувся йому назустріч, зашморг все ще теліпався у нього на шиї.

—  Візьми у мене малого, він для мене заважкий.

Але тут уже наспіли й інші товариші. Ріоман і ван-Дален підтримали його з двох боків. Гефель забрав у нього з рук дитину. Маля заплакало ще голосніше й зляканіше, коли цей страшний, весь зарослий бородою чоловік пригорнув його до себе.

Гефель, хитаючись, рушив уперед, здавалося, ноги його ось-ось підломляться, і він упаде на коліна. Кропінський забрав у нього дитину. Сміючись, щось швидко вигукуючи, кумедно змішуючи польські й німецькі слова, простягав він назустріч людям цю дорогу ношу.

Зненацька Кропінський, тримаючи перед собою дитину, побіг уперед до воріт, вливаючись у бурхливий потік людей.

—  Маріане! — загукав услід йому Гефель, — Куди ж ти?

Але людський вир уже поглинув його щасливого друга.

Кропінський підняв маля, що не переставало кричати, високо над головою, щоб вируючий потік не задавив його.

Ніби маленький човник, гойдалося маля над розбурханим морем голів.

В загальній штовханині пропливало воно разом з Кропінським крізь ворота, потім його знову підхопив на своїх хвилях могутній людський потік, що його не могла вже спинити ніяка сила в світі.

ПРО ЦЕ НЕ МОЖНА ЗАБУВАТИ!

Колись геніальний німецький поет Генріх Гейне мріяв про те, що настане час, коли здійсниться велике єднання народів, і тоді «мечі ми перекуємо на рала, впряжемо в них бойових коней і доб’ємося миру, добробуту і свободи», писав він.

Ми бачимо зараз, як втілюються в життя мрії великого сина німецького народу на одній половині німецької землі. Десятки міст Німецької Демократичної Республіки підводяться з руїн, перетворюються на квітучі центри промисловості й культури. Нова Німеччина будується, розквітає й міцніє в ім’я інтересів простої трудової людини; вона є важливим фактором зміцнення миру в Європі і в усьому світі.

Хіба ж не про це мріяли, хіба не за це боролися в чорні дні фашистського панування кращі сини й дочки німецького народу, що зазнавали нелюдських мук у гестапівських катівнях, в страшних таборах смерті, у в’язницях, які густою сіткою вкривали Німеччину тих років? Ніякі тортури й страждання не зломили їх волі, десятки тисяч їх загинули в нерівній боротьбі, але не схилили голови перед катами, до останньої хвилини свого життя лишалися вони борцями, мужніми і незламними. Про це свідчить хвилююча книга «...здобудем людських прав», що вийшла нещодавно в Інституті марксизму-ленінізму при ЦК СЄПН — збірка передсмертних листів німецьких антифашистів. Ті, що залишилися живими, ідуть тепер у перших лавах будівників нової Німеччини, віддаючи їй всі свої сили, знання і енергію.

Саме про таких мужніх і незламних людей і розповідає роман старого німецького письменника-комуніста Бруно Апітца «Голий серед вовків», що вийшов у 1958 р. у НДР. Ця актуальна книга дуже скоро набула величезної популярності: за один рік розійшлося шість її видань. Громадськість НДР високо оцінила талановитий роман, його автора нагороджено Національною премією 1958 року.

***

Бруно Апітц народився 1900 р. в Лейпцігу в простій робітничій сім’ї: він був дванадцятою дитиною лейпцігського робітника-клейонщика і пралі. Майбутній письменник закінчив народну школу, а далі поповнював свою освіту самотужки.

З ранньої юності боровся Апітц за інтереси свого класу, спочатку в лавах революційної робітничої молоді, а згодом — у комуністичній партії Німеччини, до якої він вступив з перших днів її існування. Ще під час першої світової війни юний Бруно Апітц просидів два роки в тюрмі за антивоєнну пропаганду.

Літературна діяльність Апітца почалася давно, ще в двадцяті роки нашого століття, коли він виступив зі своїми першими п’єсами, оповіданнями, сценами для театралізованих робітничих агітпропгруп. В ті ж таки роки Апітц брав активну участь у згуртуванні революційних літературних сил, в утворенні «Спілки пролетарсько-революційних письменників Німеччини»; протягом 1930-1932 рр. він очолював її лейпцігське відділення.

Після приходу до влади Гітлера Апітц, що перебував на нелегальному становищі, потрапив до рук фашистів. Майже три роки провів він у вальдгеймській в’язниці, а потім потяглися вісім довгих страшних років у концтаборі Бухенвальд, де в серпні 1944 р. було розстріляно і спалено в крематорії вождя німецького пролетаріату Ернста Тельмана, де загинули десятки тисяч в’язнів різних національностей. (Згідно зі статистичними даними на один цей концтабір припадає 56 000 жертв).

Вісім років наруг, тортур і нелюдських страждань! Але ці роки не зломили волі борця-комуніста Бруно Апітца та його соратників у боротьбі. Змалюванню цієї підпільної боротьби героїв-антифашистів, історії героїчного збройного повстання в’язнів Бухенвальду в квітні 1945 р. і присвячено роман Бруно Апітца «Голий серед вовків».

Дія романа охоплює всього лише один місяць, що передував визволенню багатостраждальних в’язнів Бухенвальду. березень — квітень 1945 року. Але в цьому невеличкому відтинку часу спресовано і сконденсовано стільки найдраматичніших подій, окремих людських шляхів, роздумів і переживань, що здається, ніби всі вісім років, які провів тут автор романа, вмістилися в цю книгу, так само як і численні спогади його бойових товаришів, доповнені ретельно вивченим документальним матеріалом.

З блискавичною швидкістю розгортаються події. Есесівці пронюхали про існування підпільної організації в таборі і починають, мов хорти, вистежувати її керівництво; водночас вони ганяються і за мадою дитиною, що випадково потрапила до концтабору (її чудом врятував від газових камер Освєнціму, де загинули батьки маляти, і проніс у чемодані в Бухенвальд поляк Захарій Янковський). Сміливі й стійкі антифашисти, які не раз дивилися смерті в вічі, зрештою вирішують будь-що врятувати дитину, не віддати її до рук катів на вірну смерть, хоч це й загрожує страшною небезпекою — викриттям всієї підпільної організації. На протязі всього романа йде напружена боротьба за збереження життя цієї маленької людини, такої безпорадної і беззахисної, «голої» перед лицем професіональних убивць і катів. На цій дитині випробовується мужність і людяність найхоробріших, заради неї і товаришів з підпільної організації гине в гестапо Піппіг, зазнають нелюдських катувань військовий інструктор груп Опору Гефель і поляк Кропінський...