А тимчасом по той бік дротяної загорожі події розгортаються з неменшою швидкістю. Війна наближається до кінця. Радянська Армія з переможними боями просувається все вперед і вперед по території Німеччини, готується форсувати Одер. Заворушилися і союзники-американці: щоб випередити Радянську Армію, вони поспішають на схід і вже форсували Рейн. Фашистські верховоди, боячись неминучої розплати, стараються замести сліди своїх злочинів. Гіммлер видає секретний наказ очистити табір. Над життям десятків тисяч в’язнів Бухенвальду нависла загроза масового винищення. 1 тоді підпільний комітет дає сигнал до збройного повстання...
Завершується роман торжеством перемоги. Разом з уцілілими в’язнями дочекався світлого дня визволення і маленький хлопчик Стефан. В’язні передають його з рук в руки над головами щасливого тріумфуючого натовпу, і чудом врятований Кропінський несе його назустріч могутньому людському потокові, як символ перемоги мужніх нескорених людей над вовчою зграєю есесівських садистів, катів і убивць, як символ перемоги добра і людяності над злом і жорстокістю...
Сувору, правдиву й мужню книгу написав Бруно Апітц. Вона позбавлена будь-якого фальшивого пафосу, риторики й схематизму. Стримана й лаконічна манера характеризує творчий почерк письменника. В романі немає ні словесних красивостей і ефектів, ні пишномовної патетики; він потрясає читача саме цією стриманою силою й неприкрашеною правдою.
Перед читачем постають два чітко розмежовані табори. На одному боці — справжні люди, що, не зігнувшись, пройшли крізь горнило всіх жахливих мук і страждань, які випали їм на долю. Це стійкі борці-антифашисти, комуністи, кращі сини народу, його краса і гордість. А на другому — купка людських покидьків: есесівці з адміністрації концтабору, жорстокі садисти, кати, фанатики й негідники. Озброєні до зубів автоматами, кулеметами, карабінами, які вони жалюгідні й нікчемні поряд із своїми жертвами!
Бохов, Кремер, Гефель, Шюпп, Піппіг і багато інших в’язнів Бухенвальду — усе це живі люди із плоті і крові, кожен із своєю вдачею, рисами характеру. Їх не сплутаєш між собою, це не сіра безлика маса жертв націстського режиму, а монолітний колектив борців, сильних своєю інтернаціональною солідарністю, сильних тим, що вони не самотні в своїй боротьбі, а спираються на широкі маси в’язнів усіх національностей, на кращих і найнадійніших з них.
Широко розгалужена підпільна організація діє в таборі, готуючи майбутнє повстання і наближаючи день визволення його багатостраждальних в’язнів. На чолі цієї антифашистської організації — старанно законспірований Інтернаціональний табірний комітет — ІТК, куди входить шість комуністів від різних блоків: німець Герберт Бохов, росіянин Леонід Богорський, чех Кодічек, поляк Пшібула, француз Ріоман та голландець ван-Дален. А від ІТК тягнуться невидимі нитки до численних ударних груп Опору, до командирів бойових п’ятірок, до зв’язкових, через яких здійснюється з глибокого підпілля безпосередній зв’язок із масами в’язнів. Звідси надходили всі вказівки, розпорядження й накази, які беззаперечно виконувалися всіма членами організації.
Майже нікому в таборі і на думку не спадало, що в руках скромного й .непомітного писаря 38-го барака Бохова зосереджено все керівництво підпільної організації. Поруч з Боховим діє його права рука, найщиріший друг і побратим, бойовий керівник груп Опору радянських військовополонених Богорський, розважливий, незламний і безстрашний комуніст, що користується величезним авторитетом серед своїх товаришів. В концтаборі таємно провадилося військове навчання бойових груп Опору, розроблявся до найдрібніших деталей план збройного повстання.
Один з найсвітліших і найпривабливіших образів романа — Руді Піппіг, життєрадісний, відчайдушно-хоробрий наборщик із Дрездена на прізвисько Малюк. Піппіг — хороший, вірний товариш, він входив до численного активу свідомих пролетарів-антифашистів, на яких спиралося в своїй підпільній діяльності комуністичне ядро організації. Недарма після арешту військового інструктора груп Опору Андре Гефеля саме йому доручив староста табору Кремер переховати сховані на складі пістолети. І Піппіг не підвів товаришів. Потрапивши до рук гестапо, він гине в страшних муках, але нікого не зраджує. Глибоко зворушує читача образ цієї скромної маленької людини з великим благородним серцем. Піппіг мужньо прийняв смерть, самою своєю загибеллю стверджуючи волю до перемоги й життя, помер як герой і лишився навіки в серцях своїх друзів і соратників по боротьбі.
Тут же, поряд з Піппігом, автор малює зовсім інший образ — полохливого, безвольного Розе, що, не задумуючись, виказав гестапівському слідчому місце, де було сховано дитину, воліючи за всяку ціну врятувати своє життя, не загинути в останню хвилину. Розе дожив до перемоги, але куплена ціною зради і смерті товариша воля не може принести людині щастя. Всі в’язні відцуралися його, і ось так, нікому не потрібний, чужий і огидний усім, безрадісно животітиме він, живим мерцем тиняючись по світу.
Була серед в’язнів іще одна різновидність людей — такі, як прибиральник карцера Форсте. Форсте — розумна людина з університетською освітою, цілком знеособлена за довгі роки рабського існування. Самотній, відірваний від колективу, кволий маленький індивідуаліст, він покірно приймає свою долю, розглядаючи себе як перегній для історії, як одного з тієї незліченної армії безіменних жертв націзму, що їм судилося загинути заради кращого майбутнього, заради іншого, справедливішого життя, яке зійде на їхніх кістках.
Як бачимо, автор не ідеалізує своїх героїв, він змальовує життя таким, як воно є, в усій його складності і суперечностях, без будь-яких прикрас.
Яскраво і переконливо змальовує письменник і представників ворожого табору, вовчої зграї есесівців. Їх так само не сплутаєш між собою, всі вони мають своє індивідуальне обличчя, свою логічно вмотивовану лінію поведінки.
Ось хитрий пишномовний «дипломат», шістдесятирічний комендант табору Шваль, який на перший погляд може здатися по-своєму гуманним. Принаймні він сам не катує і не розстрілює в’язнів, навіть дав наказу що в таборі не повинно бути жодного трупа, ніяких звірств. Та насправді в ньому говорить звичайнісінький страх перед неминучою розплатою. Адже він добре бачить, як розвалюється, колись сильна й чітко відрегульована гітлерівська воєнна машина.
Поруч із Швалем діє на сторінках романа його помічник рапортфюрер Рейнебот. Це вже зовсім інший тип, мабуть, чи не огидніший, ніж старий «дипломат» Шваль. Випещений «елегантний юнак» Рейнебот — тип викінченого мерзотника; це садист і цинік, що теж воліє діяти чужими руками, нацьковуючи на в’язнів жорстокого і обмеженого фанатика Клюттіга. Правда, часом Рейнебот не від того, щоб і самому взяти участь в екзекуції, хоч ніколи не забуває при тому надіти на свої білі випещені руки шкіряні рукавички. Незважаючи на свої молоді роки, це ворог розумний, підступний і небезпечний, не те, що пришелепуватий п’яничка, перший заступник коменданта Вейзанг, «дурноверхий телепень» гауптшарфюрер Цвейлінг зі складу чи кат Мандрак, хоч і ці тупі й слухняні знаряддя в руках своїх господарів теж дуже небезпечні й страшні для беззахисних в’язнів, відданих їм на поталу.
Хоч в основу твору й лягли здебільшого невигадані події, і навіть маленький в’язень Бухенвальду Стефан Циліак із Варшави мав свого прототипа в житті — трирічного Стефана Цвейга із Кракова, проте в романі Апітца, як і в кожному літературному творі, є й творчий домисел, авторська фантазія. Письменник зумів глибоко осмислити і майстерно відтворити події, учасником яких він був, йому пощастило написати повноцінний, мистецький твір, справжній високохудожній роман, а не натуралістичні мемуари в страдницькому тоні, яких багато було в післявоєнній літературі різних народів, що зазнали жорстокої гітлерівської навали.
«Своєю книгою, — писав Бруно Апітц, — я хотів не тільки зворушити читача. Я хочу, щоб минуле допомогло йому зрозуміти обов’язок сучасного. Адже фашизм не вмер. Коли ми застерігаємо від його загрози, то ми застерігаємо від загрози концтаборів і атомної війни. Ми можемо багато що зробити проти цієї загрози, коли всі, як один, згуртуємось і будемо зміцнювати і захищати нашу республіку».
