Бохов вирішив, що настав уже час витягти Рункі з його сховища. Адже тепер уже щогодини могла початися боротьба не на життя, а на смерть!

Під радісні вигуки товаришів Рункі, змарнілий і зарослий колючою бородою, виліз із своєї нори в підвалі барака. На його столі за перегородкою сидів хлопчик у наспіх перешитому арештантському одязі. В’язні простягнули назустріч Рункі це маленьке людське створіння:

— Наш наймолодший товариш!

***

Спеціальні загони табірної охорони повитягали із схованок потрібні для прориву інструменти, ломи та ножиці з ізольованими ручками для розрізання дротяної загорожі, крізь яку було пропущено електричний струм. Інші загони табірної охорони ніби знічев’я бродили по північному незабудованому схилу табору. Насправді ж вони спостерігали, як ідуть приготування до штурму, що провадилися вже протягом кількох тижнів. В цій місцевості, де було чимало природних западин і кущів, поміж пеньками дерев валялися на землі різні дошки, старі викинуті двері і всякий інший мотлох. Ніхто не цікавився ним, ніхто й не догадувався про призначення цього ніби ненароком покинутого тут дерева, а тимчасом все це були майбутні перекидні мостики через рогатки нейтральної зони...

У бараках в повній бойовій готовності чекали сигналу групи Опору.

Почувши гудіння моторів, всі в’язні висипали з бараків. Тисячними натовпами стояли вони на дорогах і дивилися в небо. Ось знову з’явилися американські бомбардувальники. Два, три, чотири... Вони покружляли, як завжди, над табором і звернули на захід, в напрямі Веймара.

І на цей раз не дано було сигналу тривоги.

Згодом здалеку долинули звуки вибухів. Певно, це падали бомби у Веймарі. Посилився шум бою. Чути було сильний приглушений гуркіт канонади.

Кремер разом з Боховим і кількома командирами груп Опору зібралися в кімнаті старости. Нерви їх були напружені до краю, всі пильно прислухалися до гуркоту бою. Невже слух обманює їх, і бій іде не так близько, як здається?

Мертва тиша залягла навколо табору, моторошна й нестерпна. Чоловіки мовчали. Вони дивилися на безлюдний майдан. На кулеметних вишках нерухомо стояли вартові. На головній вишці над ворітьми можна було розрізнити важкі кулемети. Стволи кулеметів на інших вишках, здавалося, чекали тільки, щоб есесівці натиснули на спусковий крючок. Усе навколо застигло, непорушне, мовчазне, зловісне...

Обличчя у Бохова було бліде і втомлене. Він не міг більше зносити цієї тиші. Різко відвернувся од вікна і заходив по кімнаті. Командир одної з німецьких груп Опору теж не витримав більше, він ударив кулаком по підвіконню:

—  Прокляття! Скільки ми ще будемо ждати...

Кремер пробурчав щось. Бохов спинився, напружено прислухаючись. Виразно можна було розрізнити звуки пострілів. Близько, зовсім близько...

І раптом, десь коло десятої години ранку, мертву тишу розітнув голос Рейнебота:

—  Староста табору і всі блокові — негайно до воріт!

В’язні заворушилися, загаласували. Перед конторою зібралися бліді від хвилювання блокові. Кремер вийшов із своєї кімнати.

—  Ходімо...

Нагорі, біля воріт, їм довелося досить довго чекати. Стоячи в проходах поміж бараками, в’язні не зводили очей з воріт. Ось черговий блокфюрер відчинив залізні ковані ворота, увійшов Рейнебот. Тільки він один, більше нікого не було з ним. Крива усмішка блукала в куточках його рота.

Кремер ступив йому назустріч, доповів.

Рейнебот не квапився. Поволі натягнув шкіряні рукавички і почав розгладжувати їх пальцями. Заклав руки за спину, уважно прислухався до близького гуркоту канонади, потім обвів поглядом виструнчені ряди блокових і, нарешті, сказав:

—  Панове... — він цинічно посміхнувся, — ми мусимо йти. До дванадцятої години в таборі не повинно лишитися нікого.

Він схопив Кремера за гудзик куртки.

—  До дванадцятої години! Ви зрозуміли мене, пане генерал? Рівно о дванадцятій всім бути готовими до виступу, інакше...

Рейнебот недбало дав щигля по гудзику і рушив через ворота.

Коли Бохов з блоковими марширував назад у табір, в голові його блискавично проносилися різні думки. Фронт був поряд! Кожна година зволікання могла врятувати їм життя. Але останній недвозначний рух Рейнебота попереджав про небезпеку. Страшну смертельну небезпеку... Треба було вибирати між цією небезпекою і надією, яку ніс їм гуркіт гарматної канонади, що прокочувався над табором...

Перед конторою збуджені в’язні оточили блокових. Новина вмить облетіла весь табір.

—  На дванадцяту годину призначено евакуацію всього табору!

Усі закричали, перебиваючи один одного:

—  Ми не підемо! Не підемо! Не підемо!

Бохов лишався біля Кремера.

—  А тепер? Що тепер? Бойова готовність третього ступеня?

Бохов зірвав з голови шапку і провів руками по щетинистому волоссю. Важко, дуже важко було йому вимовити останнє вирішальне слово.

Готовність третього ступеня?

—  Ще ні, ні, ще ні! Вичікувати!..

***

Сонце підбивалося все вище. Синє небо над головою, пестливий, легкий вітерець, весна убрала природу в пишні прегарні шати.

Табір лежав безлюдний, немов вимер. Тиша на м’яких лапах хижого звіра підкралася до бараків, огорнула їх. Мовчазні й насторожені, сиділи на лавах в’язні.

Багато хто з них був уже зовсім готовий до походу. Біля вбиралень стояли групи людей. Недокурена сигарета переходила з рук у руки...

В 17-му бараці зібралися командири груп Опору; в цей самий час у Кремера відбувалася нарада членів Інтернаціонального комітету. Бійці з груп Опору сиділи в бараках разом з іншими в’язнями, такі ж самі насторожені і мовчазні...

В найпотаємніших куточках табору загони табірної охорони уже готувалися витягти із схованок зброю...

До полудня лишалося півгодини.

Ріоман роздавав сигарети. Кремер, заперечливо покрутивши головою, відмовився: він не курив.

— Очевидно, у них є ще якийсь вільний шлях, — зауважив Бохов, — інакше вони б не евакуювали нас.

Раптом щось спало йому на думку. Чи правильно було зосереджувати в одному 17-му бараці всіх командирів ударних груп? А що, коли у відповідь на опір табору есесівці знову почнуть облаву і силоміць повиганяють усіх із табору? Чи не може тоді трапитися так, що командири потраплять до рук фашистів?

Бохов висловив ці свої сумніви іншим членам комітету. Вони ще мали час вжити потрібних заходів, але треба було діяти негайно.

Бохов змінив диспозицію. Він послав одного з товаришів у 17-й барак. Всі командири, що зібралися там, повинні були повернутися до своїх бараків. Якщо ж у відповідь на зволікання і опір есесівці вдадуться до сили і треба буде починати збройне повстання, то на цей випадок вони дістали нові розпорядження: сигналом буде перший постріл. Тоді вони мали якнайшвидше роздати бійцям зброю і зайняти свої вихідні позиції. Нарада закінчилася, члени комітету розійшлися. Бохов теж подався до свого барака. Кремер лишився сам один.

Дванадцята година!

Напруження зросло до крайньої межі!

Дванадцята година п’ять хвилин! Все ще нічого. Нагорі, біля воріт, — тихо.

Засунувши руки глибоко в кишені, Кремер походжав по кімнаті. В усіх бараках панувало глибоке мовчання.

Дванадцята година десять хвилин!

І раптом — очікуваний і все-таки несподіваний і різкий, мов удар батога, — з гучномовця пролунав голос Рейнебота:

—  Староста табору! Накажіть шикуватися!

Кремер спинився, похилив голову, ніби чекав, що

ось-ось дістане удар по потилиці. Команда повторилася — ще різкіша, вимогливіша:

—  Шикуватися!

В бараках зчинився галас.

—  Спокійно, товариші, спокійно!

Дванадцята година п’ятнадцять хвилин!

Сяяло сонце. Легкі хмарини пропливали по синьому небу...

Дванадцята година двадцять хвилин!

З гучномовців знову залунало:

—  Дев’язні? Негайно шикуйтеся!

Кремер все ще стояв на тому ж самому місці, де застала його перша команда. Тепер він важко повернувся і сів за стіл. Широко розставивши лікті, поклав голову на руки, припавши лобом до стиснутих кулаків.