Так минали дні. Маса змучених, зацькованих в’язнів, немов велетень, що стікає кров’ю, з останніх сил намагалася вирватися із смертоносних пазурів хижого звіра. І в центрі цієї відчайдушної боротьби стояли Кремер, блокові і табірна охорона...

Скориставшись із сум’яття, що зчинилося під час чергової облави, Бохов, Пшібула і кілька членів польських груп Опору сховалися в операційній ревіра. Тоді, коли комендант на вимогу Клюттіга наказав шукати таємний радіопередавач, довелося знищити апарат. Тепер кілька в’язнів-поляків із окремих дбайливо збережених деталей знову нашвидку зібрали приймач. В операційній ще збереглася добре замаскована громовідводом антена.

І ось, поки тривала чергова облава, кілька мужніх товаришів посилали в ефір заклик про допомогу.

«SOS! SOS! Говорить табір Бухенвальд! Говорить табір Бухенвальд! Просимо допомогти! SOS! Говорить табір Бухенвальд!»

Чи почує хтось цей поклик?

***

Цієї ж самої ночі члени Інтернаціонального комітету ще раз скликали командирів груп Опору. І на цей раз вони зібралися в одному із спорожнілих бараків. В зв’язку з втратою радянських ударних груп доводилося зробити певну перестановку сил. На групи німців, французів, чехів і голландців, крім нападу на комендатуру, покладався тепер ще й штурм есесівських казарм.

Хоч точних і вірогідних відомостей про становище на фронтах вони й не мали, проте в самому повітрі носилося щось таке, що підказувало їм: дні, ба навіть години табору злічено. Щодня, щогодини фашисти могли втекти з табору. Фронт був близько, зовсім близько! В цьому не могло бути сумніву.

Поспішна евакуація, страшенна нервозність і роздратованість есесівців, незліченні чутки, дедалі частіші повітряні тривоги, все зростаюча кількість нальотів, і, нарешті, виразно чутний гуркіт канонади, — все це створювало одну загальну картину, з якої можна було безпомилково судити про становище на фронті.

Вирішальна година настала.

Бохов щойно вимовив ці слова. Потім погляд його упав на Пшібулу, і він сказав молодому полякові:

—  Нам частенько бувало важко з тобою через твою запальну вдачу, але все-таки ти завжди скорявся дисципліні. І за це спасибі тобі, товаришу і друже.

Бохов сів на стіл посередині барака, так щоб усім присутнім було добре чути кожне його слово.

—  Отже, збройне повстання! — коротко сказав він. — Є дві можливості. Або фашисти тікатимуть так поспішно, що не встигнуть ліквідувати табір, в такому разі нам не треба буде вдаватися до збройної боротьби. Або ж вони спробують в останню хвилину знищити нас, і тоді ми змушені будемо боротися. В усякому разі, фронт тепер досить близько, і ми можемо наважитися на повстання. Ясно?

Ніхто не відповів, дехто тільки кивнув головою, і всі тісніше обступили Бохова.

А Бохов провадив далі ще тихіше:

—  Фашисти полишені тут на самих себе. Від військових частин, від авіації їм годі чекати допомоги. Ми знаємо, що керує ними, і розуміємо, чому Шваль досі не ліквідував табору. Але не виключена й така можливість, що це може трапитися в останню хвилину. Можливо, навіть завтра. І ми повинні підготуватися до цього.

Всі напружено витягли вперед голови.

—  Товариші, завтра наша бойова готовність другого ступеня може перейти в готовність третього ступеня. Це означає, що всі групи Опору повинні зайняти свої вихідні позиції, вам буде роздано зброю. Крім холодної зброї, у нас є дев’яносто карабінів, двісті пляшок із запалювальною рідиною, шістнадцять ручних гранат, п’ятнадцять пістолетів і револьверів і один ручний кулемет. Це небагато.

Бохов обвів поглядом мовчазні обличчя.

—  Два фактори допоможуть нам у боротьбі: близькість фронту і розгубленість фашистів. Тікатимуть вони так чи інакше дуже поспішно, навіть і в тому випадку, якщо вони перед тим стрілятимуть в нас. Ясно?

Бохов обома руками стиснув скроні.

—  Ми не знаємо, як розгортатимуться події. Можливо, вони стрілятимуть лише з кулеметних вишок. А може, вони вдеруться на територію табору і підпалять бараки вогнеметами.

—  А можливо, вони взагалі не встигнуть вже нам нічого зробити, ці мерзотники, — пробурчав командир одної з німецьких груп Опору.

Це зауваження сплутало хід думок Бохова. Він опустив руки.

—  Однаково, в який би спосіб не спробували вони нас знищити, наша боротьба повинна бути наступаль

ною. Тут, всередині, за дротяною загорожею, ми не зможемо довго чинити їм опір, наш єдиний шанс на перемогу — у раптовому прориві.

—  А що, як там ще стоятимуть потрійні цепи сторожових постів? — докинув хтось своє слово.

Бохов заперечливо похитав головою. Замість нього відповів Пшібула.

—  Адже фашисти тікатимуть! Все йтиме дуже швидко! Вони відстрілюватимуться й тікатимуть. Хіба їм тоді до сторожових постів буде?

—  Правильно, — підтвердив Бохов, — Вони стрілятимуть і водночас тікатимуть, і тоді вже не буде ніяких сторожових постів.

Усі погодилися з цим.

—  Ми повинні якнайшвидше вирватися з табору. Прорвати дротяну загорожу доручено польським і югославським групам.

Командири цих груп мовчки кивнули, вони знали своє завдання.

Раптом од вікна, де стояв вартовий, пролунав застережливий оклик. Світло вмить згасло.

—  Що там таке?

—  Через ворота в’їжджає грузовик.

—  їде до нас?

—  Він спиняється.

—  Світло! — вигукнув Бохов.

Знову засвітилася лампочка.

—  До спальні мерщій! Лягайте на нари!

Перестрибуючи через стіл і лави, чоловіки кинулися до нар, швиденько постягували з себе одежу, видерлися нагору, накрилися ковдрами.

—  Ще одна машина в’їжджає. Завертає ліворуч.

Світло знову погасло. Бохов стояв біля вартового.

Грузовики під’їхали до крематорію. Шарфюрер крематорію відчинив ворота. Машини в’їхали. Шваль разом з тими, що супроводили його, увійшов до приміщення, де відбувалась кремація.

—  В трьох печах топиться? — спитав він.

—  Так точно, як було наказано, — доповів шарфюрер.

—  Тоді починайте.

Есесівці заходилися розвантажувати грузовики.

Вони волокли в приміщення крематорію цілі оберемки документів і шпурляли їх в печі.

—  Вони спалюють щось, — прошепотів вартовий.

Бохов припав очима до щілини в затемненому

вікні. Чорний димар крематорію вивергав у нічне небо могутні снопи іскор. В їх червоних відблисках кружляли в повітрі обгорілі клаптики паперу...

Купу за купою приносили есесівці документи. Шваль та інші офіцери мовчки стояли біля печей. Нервово закурив він сигарету. Коли важка заслінка печі відчинялася, всіх їх осявало якимсь примарним світлом. Шарфюрер кочергою поворушив жар. Один тільки раз Шваль стиха хихикнув. Він глянув на Віттіга.

—  Розумно придумано, правда?

Ад’ютант погодився.

—  Тепер ніхто не зможе нам нічого закинути, — задоволено пробурчав собі під ніс Вейзанг...

Майже дві години не відходив Бохов од вікна. Нарешті, він побачив, що машини повертаються. Вони проїхали через залізні ворота, і ворота зачинилися.

Снопи іскор не вилітали більше, лише коли-неколи з отвору димаря виривався язичок загасаючого полум’я.

—  Що б таке вони могли спалювати?

Бохов знизав плечима.

—  То були не трупи...

***

День почався тривожно. Команди, що обслуговували есесівців, не випустили за межі табору, і вони повернулися назад до свого третього барака. Новини, які вони принесли з собою ще минулого вечора, блискавично поширились по табору, страшенно всіх схвилювавши. Йшли чутки, що взято Ерфурт і що американці стоять всього за дванадцять кілометрів від Веймара. Становище могло змінитися з години на годину. В’язні були певні, що фашисти в останній момент перед втечею спробують знищити табір. Всі вони вважали дальшу евакуацію неможливою. Американці були вже занадто близько, хоч не настільки близько, щоб мати змогу вчасно перешкодити масовому винищенню в’язнів. Здавалося, невідомість бігла наввипередки з часом, і кожна година, протягом якої не траплялося нічого страшного, була відвойована у небезпеки.