***

Трохи згодом Кремер подався до вказаного місця. Він домовився про це з Боховим. Дитину вирішили перенести до тридцять восьмого барака.

За останні дні команда свинарника теж значно зменшилася, і в сяк-так збитій халупі, коли Кремер йшов туди, було зовсім небагато в’язнів. Кремер коротко розказав їм, з якою метою прийшов до них. Всі були страшенно вражені, коли дізналися, що в них у свинарнику сховано дитину. Кремер не дав їм довго дивуватися.

—  Ходімо зо мною, — наказав він одному поляковісвинареві і разом з ним увійшов у загорожу. Перед сажем, про який говорив молодий солдат, він спинився.

—  Це ось тут.

Поляк проповз мимо льохи, що розтривожено зарохкала, всередину сажа. В задньому кутку його, під великою купою соломи, він і справді знайшов дитину. Кремер загорнув маля у принесену з собою ковдру.

Попереджені Боховим в’язні з тридцять восьмого барака з нетерпінням чекали, коли до них принесуть хлопчика. Всі вони рушили слідом за Кремером, як тільки він увійшов до барака. Бохов узяв у нього з рук цей живий клунок і поклав його на стіл. Обережно розгорнув ковдру...

Страшенно занехаяна і брудна, згорнувшись клубочком і тремтячи усім тільцем, лежала перед ними дитина. Зворушено дивилися на неї в’язні. Хлопчик не справляв враження замореного голодом, молодий солдат, видно, дбав про його харчування, але від нього страшенно смерділо власними екскрементами.

Кремер, голосно засопівши, випростався.

—  Ану, швиденько помийте його й переодягніть...

Кілька найсміливіших в’язнів схопили хлопчика.

Вони здерли з його тіла брудне смердюче лахміття. Помили його в умивалці. З ними був один поляк. Він щось ніжно примовляв до малого своєю рідною мовою і розтирав рушником його маленьке тремтяче тільце. Потім вони віднесли хлопчика до спальні і поклали на теплу постіль.

В’язні схвильовано мовчали. Бохов задумливо дивився перед собою.

—  Немало тяжких годин пережили ми через це маля. Клюттіг і Рейнебот весь час ганялися за ним, мов хорти. Немов жива естафета, передавалося воно з рук в руки. І ось тепер хлопчик у нас, і тут він і залишиться до кінця.

Можливо, не всі зрозуміли, про що говорив Бохов. Серед старих бухенвальдців за останній час з’явилося багато новачків — французів, поляків, чехів, голландців, бельгійців, євреїв, українців, і вся ця різноплемінна маса перемішалася між собою.

Бохов звів очі вгору, широко посміхнувся до всіх цих людей, що з’юрмилися навколо нього, посмішка його ніби відбилася на їх обличчях і повернулася до нього назад.

***

Друга повітряна тривога знову на якийсь час припинила всякий рух у таборі. І так тривало багато годин, хоч за весь цей час не чути було ні далеких вибухів, ні гудіння моторів у небі. Гучномовці в бараках мовчали. Безлюдний і нерухомий лежав майдан, на якому ще зовсім недавно панувала страшенна метушня. Навіть вартові на кулеметних вишках стояли непорушно. Все навколо застигло в нерухомості, немов у мертвій пустелі. Неначе й не було на світі ніякої війни...

Тривога продовжувалася майже весь день. Коли, нарешті, озвалася сирена і завмер на високій ноті сигнал відбою, в’язні довго ще не могли скинути з себе заціпеніння.

Кремер, що весь цей час просидів у конторі, тепер неспокійно визирнув у вікно. Там, нагорі, біля воріт і досі панувала тиша, зловісна тиша! А десять тисяч чоловік мусили вирушити ще сьогодні.

Кремер чекав: щохвилини міг пролунати з гучномовця наказ. І тоді знову почнеться страшна облава, бо він нічого не зробив, щоб підготувати транспорт. Але все було тихо.

Щоб заглушити свій неспокій, Кремер зауважив:

—  Тривога була нам до речі, ми виграли ще один день, вони не зможуть уже сьогодні евакуювати.

Але в цю мить нагорі; біля воріт, почався якийсь рух. В’язні, що були в конторі, підбігли до вікон. З боку казарм наближалася колона есесівців, прямуючи вздовж дротяної загорожі до воріт.

— Що сталося?

І враз пролунав голос Рейнебота:

—  Староста табору разом з військовополоненими — до воріт!

Кремер глянув на гучномовець, кивнув сам собі головою: він передчував це. Важкими кроками пройшов у свою кімнату і одягнув пальто.

Табір враз ожив. Звідусіль вибігали в’язні, і коли Кремер підійшов до бараків радянських військовополонених, перед ними вже стовпилася ціла юрба. Бохов, Кодічек, Пшібула і ван-Дален проштовхувалися крізь натовп наперед. Тихо й мовчазно стояли вони один біля одного, навіть і тоді, коли натовп заворушився, помітивши, що з одного з бараків вийшов Кремер з першими військовополоненими. Колона почала шикуватися. Останнім показався Богорський. На ньому була вже не смугаста арештантська одежа, а так само, як і на всіх його товаришах, зношена, злиняла форма Червоної Армії.

Військовополонені вишикувалися в шеренги по десять чоловік. Кремер дав знак вирушати, і сам рушив на чолі колони. Богорський пропустив мимо себе всю колону. Він перевіряв, чи правильно розставлені люди. Потім він обернувся до юрби в’язнів.

— До побачення, товариші, — гукнув він по-німецьки.

В’язні закивали у відповідь. З непокритими головами стояли попереду члени Інтернаціонального комітету. Богорський попрощався з ними тихим останнім поглядом.

Військовим строєм, чітко карбуючи крок, трохи похитуючись на ходу, промарширувало вісімсот військовополонених через майдан. З усіх бічних стежок, що вели до бараків, дивилися вслід їм в’язні. Залізні ворота розчинилися навстіж. Колона спинилася і якийсь час марширувала на місці, потім знову рушила вперед, поки всі до останнього чоловіка не пройшли через ворота. Потому ворота знову замкнулися.

Кремер, що все ще стояв з шапкою в руках, нарешті, знову надів її на голову і поволі рушив назад у табір по спустілому майдану...

Другий транспорт того дня не було відправлено, і решта дня минула без особливих пригод.

***

В наступні дні план евакуації дедалі більше порушувався. Цілком очистити весь табір, як це намітив собі комендант, було тепер неможливо. Повітряні тривоги бували тепер все частіше, часом вони на цілі години відтягували відправку чергових транспортів. Частенько траплялося так, що після відбою тривоги не вдавалося вже зібрати транспорт. В перервах між тривогами есесівці безладно, без розбору, виганяли в’язнів із бараків і шикували їх на майдані: коли збиралася достатня кількість людей, їх гнали до воріт.

Незважаючи на тактику зволікання і на часті повітряні тривоги, що перешкоджали евакуації, за ці дні есесівці спромоглися зібрати докупи і вирядити з табору ще десять тисяч чоловік. Таким чином, із п’ятдесяти тисяч у таборі залишилася тепер двадцять одна тисяча чоловік.

Ніякого порядку і контролю більше не було. З кожним днем у таборі посилювалося безладдя. В’язні, що залишилися в Бухенвальді, дедалі запекліше опиралися евакуації. Різні чутки й відомості надовго виводили їх з рівноваги. То раптом надходила звістка, ніби американці досягли вже Кала на південний схід від Веймара, то враз починали говорити, нібито вже бачили американські танки на північний схід від Ерфурта. Згідно з іншими повідомленнями, американські частини вже захопили Буттштедт. Серед хаосу цих випадкових і малоймовірних повідомлень і звісток зненацька поширилася чутка, ніби евакуацію табору припинено і комендант має намір передати його американцям.

Якось рано-вранці над табором несподівано з’явилося два американських винищувачі: тривога цього разу не оголошувалась. В’язні повибігали з бараків, почали кричати:

— Ось вони, ось вони!

Однак літаки, покружлявши трохи над Бухенвальдом, полетіли собі геть.

Іноді під час тривоги скрізь навколо панувала мертва тиша, а іншим разом, як тільки подавала голос сирена, тонкі стінки бараків здригалися від гуркоту канонади, так ніби десь зовсім близько від табору вибухали бомби і йшла артилерійська дуель.

В’язні тремтіли від хвилювання: визволення, здавалось, було так близько! Відгомін війни долітав і до табору, і він стрясався від її подиху.