Евакуація радянських військовополонених означала втрату найсильніших груп Опору. Проте було вирішено, що військовополонені повинні скоритися наказові. Напевно можна було припустити, що наступ американських військ буде з кожною годиною розгортатися, а тому військовополонені повинні були по дорозі, поблизу ліній фронту, напасти на конвой, перебити його і пробитися до американців. Бойові групи матимуть при собі холодну зброю і кілька пістолетів. Бохов дістав завдання видати їм зброю.

Було вирішено боротися не на життя, а на смерть.

Товариші з Інтернаціонального комітету розійшлися так само поспішно, як і зібралися.

***

Французи, поляки, росіяни, німці, голландці, чехи, австрійці, югослави, румуни, болгари, угорці і багато інших національностей повинні були виділити з свого числа людей для транспортів. Перед бараками, де змішалася докупи ця різномовна й різноплемінна маса людей, все гуло, галасувало, кричало.

І раптом у розпалі цієї страшенної метушні і поспішного приготування до відправки завила сирена: повітряна тривога! В’язні з радісними криками кинулися назад до бараків. Есесівці, що стояли вже напоготові, і собі побігли до казарм.

Майданом промчало шістнадцять в’язнів із санчастини. Рейнебот закричав до них крізь замкнуті ворота:

—  Назад!

На якусь мить вони остовпіли від несподіванки, потім повернулися і знов побігли майданом назад.

В’язні, що стояли біля вікон першого ряду бараків, гукали один до одного:

—  Вони вже не випускають за ворота санчастину!

Кен наказав санітарам бігти до ревіра, а сам звернув убік, подався до контори, рвонув двері до Кремерової кімнати і радісно закричав:

—  Ура-а, кінець вже близько!

Він захлопнув за собою двері і побіг за своїми людьми.

Минуло зовсім небагато часу, і всередині табору, так само як і за межами його, все завмерло. Здалеку долинала приглушена канонада. Стіни бараків здригалися, і в’язні сиділи і стояли в них, тісно збившись докупи, як люди, що захоплені зненацька грозою і шукають захисту під яким-небудь дахом. Кого де захопила ця тривога — хто зі згорнутою ковдрою через плече, хто з кухлем чи з мискою, прив’язаною мотузкою до пояса, з перев’язаним пакунком чи з картонною коробкою під пахвою, — стояли вони всі і прислухалися до цих чудесних звуків. Невже американці були від них ближче, ніж можна було сподіватися й вірити? Звідки доносилось це бахкання і гуркіт? З Ерфурта чи вже з Веймара?

У доті перед табором зібралися Шваль, Клюттіг, Вейзанг, Рейнебот, Камлот і офіцери есесівських частин. Траншеї і окопи були переповнені рядовими есесівцями. Гуркіт канонади і вибухи бомб пригинали їх до землі, важким тягарем навалювалися на їх плечі.

Вже цілу годину вони злякано мовчали. Минула ще година. Коли нарешті сирена дала сигнал відбою, вони повиповзали з землі, наче наполохані звірі, і кинулися по своїх місцях. Залунали пронизливі свистки, вигукувались команди. Знову шикувалися загони есесівців.

Шваль разом зі своїм почтом поспішив до будинку комендатури. Рейнебот помчав до свого кабінету, і ось уже його голос розлігся з гучномовця:

— Староста табору, негайно накажіть шикуватися! Негайно накажіть шикуватися!

Ще під час повітряної тривоги тисячі в’язнів поклялися не покидати табору. Але тепер, коли пролунав цей владний наказ, вони сяк-так вишикувалися і побрели до воріт. Ніхто не лічив, скільки їх, надто всі поспішали. Кремер разом з табірною охороною стояв біля бараків: вони спокійно дивилися, як частина в’язнів розбігається хто куди.

—  Біжіть, можливо, вам поталанить...

Блокфюрери не з’являлися, їм було досить клопоту і на майдані, вони гнали транспорт до воріт. Коли пройшла остання партія в’язнів, ворота замкнулися...

Деякі блокові вирішили йти разом зі своїми блоками і добровільно приєдналися до транспорту. Як тільки ця нова гроза ущухла, Кремер скликав решту блокових в один із спустілих бараків.

—  Сьогодні вони хочуть відправити ще один десятитисячний транспорт, — повідомив він їх.

Вигляд у Кремера був дуже стомлений. На обличчях блокових всі ці важкі, сповнені тривоги й клопоту дні теж поклали свій відбиток.

—  Чи повинні ми виконувати їх накази? Чи не могли б ми оборонятися? Хто знає, як близько вже від нас американці? — спитав хтось.

—  Ото ж то й є, хто це знає? — втомлено кивнув Кремер. — Слухайте мене. Я не буду складати списки транспорту. Тривога подарувала нам дорогоцінні години. Можливо, сьогодні буде ще одна тривога, і вони не зможуть евакуювати другий транспорт. А може статися й так, що вони знову влаштують облаву. Доти, поки ми перебуваємо ще під владою есесівців, моя проклята посада примушує мене виконувати їхні накази. Тим-то я й повідомляю вас про наказ відносно другого транспорту, але я не готуватиму його, навіть якщо це загрожуватиме новою облавою. Ви зрозуміли мене?

Кремер не чекав відповіді, він прочитав її на їхніх обличчях.

—  Треба витримати до кінця, вистояти! Так і скажіть своїм товаришам.

Коли блокові розходились по своїх блоках, їх раз у раз спиняли по дорозі схвильовані в’язні. Серед них поширювалися найдикіші чутки. Говорили, нібито американський парашутний десант було скинуто біля

Буттштедта і що передові загони американців буцімто вступили в Ерфурт.

—  Знаєте ви щось напевно?

—  Чи дізналися ви про щось?

—  Чи правда, що сьогодні має вирушити ще один транспорт?

Запитання, надії, страх...

Сувора табірна дисципліна, завдяки якій есесівці всі ці роки тримали в’язнів у покорі, за останні дні зникла безслідно в загальному безладді. Ніхто не зважав більше на накази й заборони. Фашисти втратили свою владу, і для в’язнів існували тепер лише дві небезпеки: евакуація і можливість винищення всього табору в останню хвилину.

Бохов у супроводі Кремера увійшов до блока радянських військовополонених. Богорський і кілька командирів груп Опору зібралися разом з німецькими товаришами в убиральні. Бохов приніс їм п’ять пістолетів, і вони вмить зникли під одежею солдатів.

Богорський запропонував дуже простий план. Радянські бійці з груп Опору йтимуть з флангів колони. Мета їх: блискавично напасти в слушну хвилину на есесівців і обеззброїти якомога більше конвоїрів. Таке було завдання флангового прикриття. Решта червоноармійців мала одразу ж теж вступити в бій. Якщо цей раптовий напад удасться, колона пробиватиметься до Тюрінгського лісу і звідти встановить зв’язок з найближчими американськими частинами. Якщо ж цей план провалиться...

—  Ну що ж, — просто сказав Богорський, — так чи інакше ми виконаємо свій обов’язок.

Він послав командирів ударних груп, щоб ті розподілили зброю між своїми людьми. Тепер він лишився віч-на-віч зі своїм німецьким товаришем. Треба було прощатися.

Вони не сказали один одному ні слова. Богорський простяг Бохову руку і, як це вже було раз, тільки й промовив:

—  Товаришу...

І вони обнялися. Тепла хвиля ударила Бохову в груди, коли Богорський мовчки поклав йому руки на плечі. Чоловіки дивилися один на одного затуманеними від сліз очима, особливо виразно почуваючи в цю мить, що братерська щира любов з’єднала їх нерозривними узами навіки. Вони посміхнулися один одному.

Трохи заспокоївшись, вони заговорили, за посмішкою ховаючи свій сум.

—  Я мушу ще передати вам щось. Малу дитину, — сказав Богорський.

—  То вона у вас?—вражено спитав Бохов.

Богорський заперечливо похитав головою.

—  Отже, все-таки це ти забрав її! — вигукнув Бохов. — І не хотів сказати мені правди...

—  Востаннє повторюю тобі: я не брав дитини.

Він вибіг, але одразу ж знову повернувся з молодим червоноармійцем.

—  Ось хто, — показав Богорський на солдата.

Той, широко посміхаючись, кивнув головою. За наказом Богорського цей молодий хлопець із команди, яка доглядала свиней, відгодовуваних для есесівців, «викрав» дитину з ліжка Зідковського і сховав її в сажі з поросною льохою. Там маля було й досі. Жоден в’язень з команди не знав про це.