голова була мов у тумані. Люди безсило опускалися на столи і лави, на нари, затуляли очі руками, старалися заспокоїти розбурхану кров.

Через годину після того, як закінчився весь цей жах, завила сирена. Завила, немов сварлива горласта баба. Знову повітряна тривога!

***

Ось уже кілька днів в’язні на складі нічого не робили. Склад був для них надійним притулком. Тут вони могли не боятися транспортів.

Коли над табором знялася буря, їх теж охопило хвилювання. Вони заспокоїлися, тільки почувши сигнал тривоги, і лише тоді всі помітили, що Вурах зник. Може, він заліз кудись, цей негідник? Чи він взагалі ще на складі?

Вони шукали його по всьому складу, розпитували у в’язнів на другому й на першому поверсі.

— Чи не бачили ви його?

Але ніхто не бачив Вураха. Можливо, під час облави донощик був на території табору, і його погнали разом з усіма? А може, він навіть добровільно приєднався до транспорту, щоб уникнути розправи, яка чекала на нього. В’язні знову піднялися нагору. Чи слід доповідати Цвейлінгу про цю подію? Дехто з в’язнів команди гадав, що не варто робити цього. Не треба гратися з вогнем, краще промовчати. Можливо, Цвейлінг сам потурбувався про те, щоб донощик вчасно зник. І вони вирішили мовчати.

***

Серед груп Опору почалося заворушення. Вони вимагали зброї. Тривога й нетерпіння підривали дисципліну. Вже не досить було наказів, які передавалися через зв’язкових. В цю тяжку годину товариші з Інтернаціонального комітету змушені були дедалі частіше виходити з підпілля. Вони вирішили скликати нараду командирів бойових груп.

Коли надворі посутеніло, понад сто чоловік зійшлося в одному із спустілих після облави бараків. Кремер також брав участь у цій нараді.

Як тільки Бохов відкрив нараду, одразу ж серед присутніх почулися збуджені вигуки: командири вимагали негайно розпочати збройне повстання і таким чином перешкодити дальшій евакуації. Найбільш нетерплячим і на цей раз виявився Пшібула. Його друзі з польських груп Опору приєдналися до нього. Командири інших, бойових груп також вимагали припинити це пасивне вичікування.

Ми воліємо загинути у боротьбі, аніж і далі дивитися, як женуть на смерть наших товаришів, говорили вони. Сьогодні погнали десять тисяч, а завтра, можливо, поженуть тридцять тисяч. Тривога наростала, дедалі посилювалась.

—  Час уже братися до зброї! Завтра ж!

Кремер, який стояв трохи осторонь, не міг більше

стриматись. Він гукнув, заглушаючи загальний галас:

—  Насамперед: не кричіть ви так! Ми тут не на зборах страйкового комітету, а в концтаборі. Чи ви хочете, щоб сюди понабігали есесівці?

Вмить все затихло.

—  Ви хочете взятися до зброї і неодмінно завтра ж? — продовжував Кремер. — Розумно придумано, нічого не скажеш.

Кремерова насмішка роздратувала всіх. Багато хто знову загаласував.

—  Дайте мені закінчити, чорт забирай! Зрештою, як староста табору я тягну на собі найважчий тягар, і тому я маю що сказати вам... Я не знаю точно, скільки є у нас зброї. Це ви знаєте краще за мене. Але одне я знаю напевно! Цієї зброї недосить, і навряд чи вона така хороша, щоб можна було вступити в бій з шістьма тисячами есесівців. Я знаю також, що комендант не наважиться залишити тут після себе гори трупів, якщо тільки ми своєю власного дурістю не змусимо його до цього.

—  Своєю власного дурістю?

—  Який же ти староста після цього?

—  Ви тільки послухайте, він ще бере коменданта під свій захист!

Втрутився Бохов:

—  Дайте старості договорити до кінця.

Кремер важко дихав.

—  Я не знаю, чи всі ви комуністи. Але я — комуніст. Слухайте мене уважно і зрозумійте мене як слід.

Він зробив коротку паузу.

—  Ми заховали тут, у концтаборі, маленьку дитину. Ви, напевно, чули про це. Через цю дитину нам довелося немало пережити. Через неї двоє наших товаришів сидять у бункері, ви знаєте їх. Через цю дитину загинув наш Піппіг. Через цю дитину багато інших товаришів ризикували своєю шкурою. Ви самі, всі, що зібралися тут, через цю дитину наражалися на велику небезпеку. Бували хвилини, коли доля всього табору висіла на волосинці. Яка ж це була дурниця з нашого боку — ховати малу дитину! Чи не краще було б нам, коли ми знайшли це маля, передати його вартовим на воротях, бо тоді жив би й досі наш Піппіг, і Гефель з Кропінським не сиділи б у бункері і не чекали б смерті! Тоді б і над вами, і над усім табором не нависла б небезпека. Звичайно, есесівці убили б цю дитину, але хіба це було б так страшно, га?

Дивна напружена тиша залягла в бараці.

—  От, скажімо, ти міг би передати дитину есесівцям? — запитав Кремер Пшібулу, що стояв біля нього.

Молодий поляк не відповів нічого. Кремер помітив, як в глибині його очей спалахнули вогники.

—  От бачиш, як важко вирішити питання життя чи смерті! Чи, може, ти гадаєш, що мені легко посилати до воріт транспорти смертників?

І Кремер звернувся вже до всіх присутніх:

—  Що я повинен робити? Чи повинен я піти до Клюттіга і сказати: «Я відмовляюсь виконувати наказ, розстріляйте мене на місці...» Який би це був красивий жест, правда? Ви б, напевно, поставили мені пам’ятник... Але я зрікаюся цієї честі і замість того посилаю людей на смерть, щоб... врятувати тисячі інших людей, для того, щоб Шваль не наказав стріляти в нас усіх!

Кремер дивився на обличчя товаришів, що не зводили з нього очей.

—  Чи розумієте ви це?.. Не так легко зрозуміти це. Взагалі все це дуже нелегко. Бо все, що ми мусимо зараз робити, це не тільки якесь просте рішення! Нам не так просто вибрати між життям і смертю! Якби це було просто, я сказав би: авжеж, давайте сюди зброю, з завтрашнього дня ми будемо стріляти! Скажіть мені: ми послали Піппіга на смерть, щоб врятувати дитину? Скажіть мені: чи повинні були ми віддати маля на смерть і цим врятувати Піппіга? Ну, відповідайте ж мені! Хто дасть мені правильну відповідь?

Кремера пойняло глибоке хвилювання. Йому хотілося сказати ще так багато. Але йому дедалі важче було висловлювати свої думки, він допомагав собі жестами, та все ж не міг більше знайти потрібних слів і нарешті замовк.

Усі навколо теж мовчали. Здавалося, Кремер зняв свої важкі, мов каменюки, слова із шальок терезів і поклав їх кожному з них на руки: ось, зважуйте самі!

Чоловіки замислились.

Нарада закінчилася значно організованіше, ніж почалася.

Разом з командирами бойових груп члени комітету розробили тактику дій на найближчі дні. Пропозиція почати збройне повстання була відхилена, як передчасна. З цього обміну думок товариші переконалися, що затишшя на фронті могло бути тільки короткочасним і що дні фашистів у таборі злічено. Вирішили додержуватися й далі тактики зволікання й пасивного опору, хоч як боляче було посилати на смерть ще тисячі людей.

До барака увійшов Брендель із табірної охорони. Він стиха сказав щось Бохову. На обличчі Бохова відбилося глибоке хвилювання.

—  Товариші!— закричав він, — Фронт рушив уперед! Щойно одержано вірогідні відомості! На схід від Мюльгаузена точаться запеклі бої! Взято Лангензальцу і Ейзенах!

—  Тихше! Не кричіть! Ви збожеволіли, чи що? — Кремер став поміж ними і спробував утихомирити товаришів, що збуджено посхоплювалися з лав.

***

Рано-вранці другого дня Кремер одержав новий наказ. Протягом кількох годин мали вирушити з табору ще десять тисяч чоловік, слідом за цим треба було підготувати ще стільки ж. Цього ж таки дня наказано було відправити з табору і вісімсот радянських військовополонених.

В казармах зчинився шум, лунала команда. Виділялися есесівці, що мали конвоювати ці великі транспорте. Падіння Ейзенаха робило поспішний виступ схожим на втечу.

Тисячі в’язнів ось уже кілька днів були готові до виступу. У таборі все вирувало.

Кремер разом з блоковими і частиною табірної охорони готував до відправки перший транспорт. Велика колона есесівців уже рушила від казарм до табору, а в цей час у сімнадцятому бараці зібралися на нараду члени Інтернаціонального комітету.