—  Ні, брате, ні. Ще трошечки, скоро перевірка.

Гефель знову застогнав. Голова його впала на

груди, кров мляво пульсувала в жилах, він хитався з боку на бік.

Раптом Кропінський прошепотів:

—  Послухай! Надворі! Хто це говорить?

Гефель, пробуджений від свого напівзабуття, підвів

голову, почув слова команди. То був голос Кремера...

Вперше, відколи Гефель сидів у бункері, знову почув він цей голос. Відірваний від колективу, товаришів, такий безпорадний і самотній, Гефель жадібно вслухався в цей безмежно рідний й дорогий голос. З палкою любов’ю ловив він кожен звук, який долинав до нього знадвору: він посилав другові своє останнє прощай.

Раптом до його свідомості почав доходити і зміст цих слів, він напружив всю свою увагу. Він почув голос коменданта. Очі Гефеля розширились.

—  Маріане?

—  Так?

—  Евакуації не буде. Табір буде передано...

—  Це правда?..

—  Послухай сам!..

Гефель напружено прислухався.

—  Якщо це правда, — схвильовано прошепотів він, — якщо тільки це правда...

Ніби промінь світла осяяв враз обличчя Кропінського.

—  Матір божа, — стиха вирвалося з його грудей, і в словах його прозвучала перша несмілива надія, немов тонюсінька ниточка, ладна от-от порватися, — тоді ми... може, не помремо?..

Довго ще збуджені блокові сперечалися між собою перед дверима контори. Дивна промова коменданта збентежила їх усіх. Думки з приводу того, чи можна покладатися на щирість його запевнень, різко розходились. І хоч навряд чи хто-небудь з них міг повірити в те, що обіцяв їм комендант, проте вони чіплялися за цю непевну надію, що небезпека пройде мимо і доля ще усміхнеться їм — з простої людської потреби завжди сподіватися на краще. А може, й справді весь табір буде передано американцям?

Інші — далекоглядніші — блокові посміювалися з цих ілюзій. Своєю промовою комендант просто хотів замилити їм очі.

Кремер, що стояв посеред збудженої юрби в’язнів, міг би кількома словами заспокоїти їх, роз’яснивши все. Він добре зрозумів цей демагогічний прийом коменданта, але серед блокових, що зібралися тут, не всі були настроєні однаково, політичні переконання й особисті риси декого з них примушували ЙОГО бути обережним. Тим-то Кремер і не міг прямо сказати тих слів, яких вимагаласаме зараз обстановка. Як завжди в таких випадках, він вирішив додержуватись нейтралітету.

—  Треба вичікувати, товариші.

Підійшло двоє блокфюрерів.

—  Що тут трапилось?

Декілька в’язнів, які з цікавості і собі приєдналися до юрби, одразу ж кинулися врозтіч.

Кремер і блокові поскидали шапки.

—  Ми були біля воріт. Комендант говорив з нами, — пояснив Кремер.

—  Кажуть, концтабір буде передано, — вигукнуло кілька голосів.

Блокфюрери не стали встрявати в розмову з в’язнями.

—  Ану, забирайтеся звідси, та живо! По бараках!— наказали вони.

Скоряючись наказові, юрба розійшлася.

***

Зажурено сидів Цвейлінг за своїм письмовим столом. З цією історією з дитиною йому явно не поталанило. Хитрий Рейнебот одразу розкрив усі його карти. Гефель і Кропінський сиділи в бункері. Піппіг, прихильність якого він хотів завоювати після арешту Гефеля, теж був заарештований. Інші в’язні команди з того дня, коли десятьох їхніх товаришів було відправлено до Веймара, похмуро ходили по складу, і на їх обличчях легко можна було прочитати, що вони про нього думають. Найогиднішою для Цвейлінга була груба фамільярність Вураха.

З самого першого дня Вурах намагався втертися в довір’я до команди. Проте у цих хлопців був надто тонкий нюх, вони дуже скоро відчули серед команди сторонній елемент, цуралися його і не приховували своєї ворожості.

Відколи Вурах передав Цвейлінгу список з сорока

шістьма прізвищами, він ставав з кожним днем настир

ливішим. Годину тому він знову був у нього в кабінеті.

—  Ну, то як воно, гауптшарфюрер, говорили ви з комендантом?

Цвейлінг зашипів на нього:

—  Не приходьте до мене так часто, це може впасти в око. Коли настане слушний час, я постараюсь що-небудь зробити для вас.

—  Але часу лишилося вже небагато, гауптшарфюрер. Я не можу зоставатися в таборі. Якщо хто-небудь пронюхає про той список, вони уб’ють мене.

Цей чоловік важкою колодою висів на шиї Цвейлінга.

—  Ви повинні мені допомогти, гауптшарфюрер. Я ж допоміг вам. Із звільненням — кепська справа, я більше не вірю в це. Кожного дня тут може початися така веремія, що тільки держись. Невже ви хочете, щоб я пропав, як руда миша?

Щоб хоч якось відкараскатися від його набридливих приставань, Цвейлінг давав йому найбезглуздіші обіцянки. Есесівець запевняв, що, коли настане слушна година, він виведе його з табору і влаштує у війську. Вурах лише наполовину вірив обіцянкам Цвейлінга, а проте в своїй скруті він все-таки чіплявся за нього.

І ось тепер Цвейлінг уже довгенько сидів за письмовим столом і думав. Рот його, як завжди, був роззявлений, язик висолопився. Лазівка, яку він хотів на всякий випадок залишити для себе, закрилася. Йому не вдасться вилізти з цього есесівського мундира. Разом з ними йшов, разом спіймаються, разом і...

У Цвейлінга мороз пішов поза спиною...

В сусідньому приміщенні раптом зчинився гамір. Чути було стукіт черевиків, збуджений гомін.

Цвейлінг здригнувся. Він швидко вийшов з кімнати, остовпівши, спинився на порозі. Перед довгим столом стояли недавно відправлені до Веймара в’язні, оточені товаришами, які по-дружньому вітали їх. Їх обнімали, потискували їм руки. Найбільше вразила Цвейлінга поведінка Вураха. Той простягав кожному руку і щосили вигукував:

— Це чудово, товариші, що ви знову з нами!

Цвейлінг з нарочитою недбалістю наблизився до них і спитав:

—  Звідки це ви?

В’язні збентежено мовчали. Відповів Вурах:

—  Гестапо відпустило їх, гауптшарфюрер.

Цвейлінг не міг довше терпіти цього гнітючого мовчання, але не знав, іцо сказати, і лише пробурмотів:

—  Отже, ви знову тут... Поголіться. Вигляд у вас досить брудний.

В’язні не відповіли ні слова. Вони не хотіли ділити з ним свою радість. Та він і не чекав цього.

Цвейлінг знову почвалав до свого кабінету. Довго сидів він там, прислухаючись до збудженого гомону за стіною, і все не міг зібратися з думками й збагнути, як це гестапо відпустило заарештованих. Раптом щось спало йому на думку. Він попрямував до контори, де зібралися в’язні. Коли він увійшов, вони, як завжди, виструнчилися й замовкли. Цвейлінг спинився перед Розе, який з виразом невимовного страху, що ніби застиг на його обличчі після всього пережитого, втупився в гауптшарфюрера. Погляд Цвейлінга сковзнув по обличчях мовчазних в’язнів.

—  А де ж... де Піппіг?

Всі опустили очі додолу й мовчали. Один тільки Вурах злодійкувато позирав на всі боки.

Цвейлінг звернувся до Розе.

—  Ну, де ж він?

Обличчя Розе скривилося в огидній плаксивій гримасі. Він ковтнув кілька разів слину і вже відкрив був рота, щоб відповісти, та в цю мить клацнув гучномовець. Почувся голос Рейнебота:

—  Двоє могильників з ношами до воріт!

Обличчя Розе ще більше скривилося, і він, заїкаючись, пробелькотав:

—  Пане гауптшарфюрер... Я... Піппіг... він...

—  Двоє могильників з ношами до воріт! — знову пролунав наказ.

В’язні підвели очі і глянули на Цвейлінга. Ніхто не промовив ані слова. Розе ковтнув слину. Цвейлінг, здавалося, зрозумів. Він висолопив язика.

—  Як же це так? — тупо спитав він. І після паузи, не діждавшись ніякої відповіді, додав: — Ну-ну, оце так історія...

Він знизав плечима і знову подався до свого кабінету.

Поволі й важко заворушилися в’язні, і Розе, із страдницькою гримасою на обличчі, почав жалібно виправдуватися:

— Я ж... я... я в цьому не винен...

Та в’язні не звернули уваги на його безпорадні виправдання і мовчки відійшли від цієї жалюгідної подоби людини, полишивши його на самого себе...