—  А ти Швалю й не потрібен, бо тільки заважаєш йому, — Рейнебот голосно й грубо зареготав. — Кожному своє. Завтра вранці ти зможеш натішитись досхочу.

І він багатозначно зігнув вказівний палець, ніби натискуючи на спусковий крючок.

Клюттіг розлючено грюкнув за собою дверима.

***

Блокові чекали біля воріт. Ніхто з начальства не показувався, навіть Рейнебота ніде не було видно. Кремер дивився на дорогу за ворітьми. Він побачив, як широкими кроками пройшов по ній Клюттіг і зник за будівлею комендатури. Біля прохідної будки стовбичив вартовий блокфюрер.

На дорозі показався критий грузовик, ось він спинився біля воріт. Спочатку на землю зіскочило кілька есесівців, за ними повилазили в’язні.

Очі Кремера розширилися. Блокові теж напружено вдивлялися в людей за ворітьми, адже це були...

Серце Кремера дужче забилося в грудях. Це були заарештовані в’язні зі складу, за них розписувався зараз вартовий блокфюрер, який мав пропустити їх через ворота.

Показався Рейнебот і тільки-но хотів розпорядитися, що робити з прибулими далі. Та в цю мить з комендатури вийшов Шваль у супроводі Вейзанга і свого ад’ютанта Віттіга, вони попрямували до воріт. Рейнебот наказав в’язням підійти до стіни надворітньої вежі і рушив назустріч комендантові.

Шваль спинився перед в’язнями.

—  Що це тут таке?

Рейнебот доповів:

—  За наказом гауптштурмфюрера Клюттіга, дев’ять в’язнів і один мертвий з веймарського гестапо повернулися до табору.

—  Ага, — зацікавлено буркнув Шваль.

Він розглядав в’язнів, які поклали на землю свою ношу, загорнену в ковдру.

Серце Кремера стислося: серед прибулих він не бачив Піппіга... Але ось тут лежав мертвий...

Шваль заговорив з в’язнями, і голос його звучав так виразно, що блокові по цей бік воріт теж могли розібрати його слова:

—  Ви можете дякувати богові, що потрапили до рук мені.

Він обернувся до Рейнебота.

—  Пропустити цих людей у табір!

Рейнебот пристукнув закаблуками. Блокфюрер відчинив ворота. В’язні пробігли повз Кремера і блокових по майдану. Біля стіни лишився тільки покійник.

Глибокий жаль пойняв серцг Кремера, але комендант уже пройшов через ворота, і Кремер мусив виконувати свої обтяжливі обов’язки.

—  Блокові, стояти струнко! Шапки геть! — скомандував він.

Шваль кивнув.

—  Вільно!

Рейнебот тримався на задньому плані, як завжди; засунувши великий палець за борт мундира, він барабанив по ньому.

Шваль пройшовся кілька разів туди й сюди, потім спинився. Він взявся кулаками в боки, випнув уперед черевце, розправив плечі.

—  Я відпустив людей у табір. Ви бачили?

При цьому він дивився на Кремера.

—  Так точно, — відповів той.

—  З вами більше нічого подібного не трапиться. Це вам ясно?

І знову Кремер мусив відповісти йому.

Шваль став у мальовничу позу перед Вейзангом і Віттігом.

—  З вами взагалі нічого поганого більше не скоїться. Даю вам слово честі офіцера, що табір евакуюватися не буде. Я залишуся тут до кінця. Якщо в той час, коли сюди вступлять союзники, я ще буду живий, то я за всіма правилами передам їм концтабір!

Він зробив паузу, і погляд його сковзнув по групі блокових.

—  Чи всі ви зрозуміли мене?

Нерозбірливе «так Точно» блокових прозвучало невпевнено й приглушено, немов мішок упав на землю.

Шваль, наче полководець перед військом, походжав туди й сюди по майдану.

—  Закордонні радіостанції передають, що умови життя і ставлення до в’язнів у Бухенвальді поліпшилися, відколи я став тут комендантом. Мені приємно, що це стало відомо широкій громадськості. Ми не знаємо, що принесуть нам наступні дні. Я прошу ва:с переказати вашим людям у бараках, що я вам сказав і, покладаючись на моє слово честі, закликати їх до спокою й дисципліни, що б не трапилося. Я дістав наказ рейхсфюрера СС виділити з числа в’язнів спеціальні команди по розчищенню руїн. В’язні одержать повний цивільний пайок, під час повітряних нальотів перебуватимуть у надійних бомбосховищах і, закінчивши свою роботу, повернуться назад до табору. Я сподіваюсь, що в’язні виконають свій обов’язок.

Він спинився перед групою блокових, розглядаючи їх по черзі. Здавалося, він уже сказав усе.

—  Староста табору, накажіть своїм людям розійтися!

Жоден мускул не здригнувся на обличчі Кремера, коли він повернувся до своїх товаришів і скомандував:

—  Надіти шапки! Група кру-у-гом! Кроком руш!

Він ішов останнім. Груди йому ніби стискав

тугий залізний обруч. Там, нагорі, біля воріт, лежав Піппіг...

Шваль дивився їм услід. Вже рушивши з місця, він обернувся до Рейнебота.

—  А яка ваша думка?

Рейнебот віддав честь:

—  Я в захваті від ваших дипломатичних здібностей, пане коменданте..

Шваль гордо випнув уперед підборіддя. Вейзанг, що йшов за комендантом, проходячи повз Рейнебота, ткнув його кулаком у живіт.

—  Ну й розумник же він, га?

Рейнебот посміхнувся.

***

Гефель і Кропінський виразно чули все, що говорилося надворі. Ось уже кілька днів Мандрил наказував їм стояти в камері. З самого ранку. Лише після вечірньої перевірки їм дозволялося лягти на підлогу. Тоді вони опускалися на холодний, як лід, цемент, тісно притулившись один до одного. Але нічний холод не давав їм заснути. Знесилені голодом, змучені нестерпним болем у всьому тілі, вони проводили у півсні таку довгу для них ніч, яка кінчалася о п’ятій годині ранку, коли Мандрил відмикав камери.

Після цього коридор і умивалка бункера перетворювалися на справжнісіньке пекло. Протягом трьох хвилин всі в’язні бункера повинні були роздягтися, умитися, знову одягтися, вимести камери і повиливати параші... Ніби в хворобі св. Вітта, смикалися тіла, арештанти ганяли туди й сюди по коридору, немов у них вселилася нечиста сила. Мовчки, наче привиди. Тільки дерев’яні черевики постукували об підлогу. Посеред цього пекельного сум’яття нерухомо стояв Мандрил і важким шкіряним канчуком бив в’язнів, що поверталися в камери.

Тут вони, хапаючись, натягували на себе сорочки, штани і куртки, щоб виграти зайву секунду для прибирання камер.

Яке щастя для Гефеля й Кропінського, що вони не брали участі в цьому відьомському танці. Їм не дозволялося вмиватися і випорожнювати парашу. За парашу їм правила погнута бляшанка з-під повидла, яка стояла в кутку камери, а що ніхто протягом багатьох днів не чіпав її, то вміст переливався через вінця і отруював повітря.

І ось двоє нещасних знову простояли в цьому смороді цілий день.

Вже двічі за цей день Мандрил виганяв геть усіх арештантів з камер і примушував їх стрибати й присідати до повної знемоги.

Гефель і Кропінський були такі змучені й знесилені своїми власними стражданнями, що їх не могло вже лякати те, що діялося за стінами камери. Мовчки й тупо прислухалися вони до гамору в коридорі, до дзвінких вилясків Мандрилового канчука, до стогону їхніх змучених товаришів по нещастю. Всі їхні почуття були напружені до краю. Поки Мандрил шаленів у коридорі, вони могли бути певні, що він не стежить за ними крізь вічко в дверях. І вони обережно притулялися один до одного плечима, трохи перепочиваючи. Та тільки-но в коридорі все заспокоювалося, вони одразу ж відхилялися один від одного і стояли так довго-довго. Година за годиною.

Сили їх вичерпувалися. Біль гострим ножем різав поперек. Гефель раз у раз випростував наболілу спину, але одразу ж вона знову безсило згиналася під вагою тіла. Він кволо застогнав, у нього не було більше сил думати.

Кропінський, який теж напружував останні сили, щоб не впасти, спробував утішити друга.

—  Скоро буде перевірка, і ми зможемо заснути. Спатимемо багато, міцно.

Та на Гефеля вже не діяли ніякі слова. Він зовсім втратив сили.

—  Не можу більше терпіти, — простогнав він, — я повішусь... навіщо терпіти...

Кропінський, злякавшись, почав благати його: