—  А далі? Що буде далі? — спитав Кодічек.

Він спитав це не від страху за себе, а побоюючись за товаришів, але Пшібула невірно зрозумів його.

—  Ти хочеш бути боягузом? — вигукнув він.

Бохов поклав руку на плече поляка.

—  Молодий польський товаришу, невже нас можна назвати боягузами через те, що ми обережні? Отже, вирішено, товариші, тих сорок шість чоловік ми беремо під свій захист. Ми не пошлемо п£ на смерть!

—  Десять з них я можу сховати в ревірі, — пообіцяв ван-Дален, — Зробимо їм уколи, у них підвищиться температура, і вони нікому не впадатимуть у вічі серед інших хворих.

—  А чом би не сховати усіх разом у підвалі під ревіром? — спитав Кодічек. — Місця там доволі.

—  Нєт, — заперечив Богорський, — Якщо змести пісок на одну купу, — сказав він, — то його можна легко зібрати одним-єдиним ривком на лопату. Отже, треба краще розсипати пісок по всіх усюдах, щоб він зник з очей.

Він згоджувався на те, щоб не більше як двоє з приречених на смерть переховувалися в ревірі у ван-Далена, всіх інших краще заховати в таборі.

—  А коли вони все-таки знайдуть хоч одного з них? — знову запитав Кодічек. — Невже доведеться тоді покинути його напризволяще?

Це запитання повисло над ними, немов важка кам’яна брила.

—  Ми не віддамо жодного, —просто сказав Бохов. — Досі нам завжди щастило уникати всіх небезпек. Це було добре, дуже добре. Ми вміли завдяки розуму й спритності, завдяки щасливим випадкам і удачі не наражатися на небезпеку. Саме таким шляхом ішли ми всі ці роки. Ми захищали і оберігали нашу людську гідність тваринною хитрістю, часто нам доводилося ховати глибоко в серці все людяне, що було в нас. Так було досі, товариші, правду я кажу? Тепер перед нами останній відтинок нашого шляху: воля чи смерть! Відступати нікуди. Ми вийдемо звідси не як в’язні! З цієї години ми знову люди! Віднині і повсякчас, аж до останньої хвилини нашого життя, іцо б нам не судилося.

В'язню дозволялося уникати небезпек. А для людини є лише один шлях — і він веде пряме назустріч небезпеці! І в цьому — наша воля і наша гордість. Я знаю, що я кажу, товариші! Якщо есесівці знайдуть хоча б одного-єдиного з тих товаришів, — ми захистимо його, якщо треба, зі зброєю в руках! Ось яке наше рішення! Але це означає, що тоді почнеться повстання. Воля чи смерть! З часів Спартака людство не раз було свідком гордості і величі борців... Отже, чи згодні ви почати повстання?

Бохов простяг уперед руку.

В глибокому мовчанні руки всіх товаришів злилися в одному міцному потиску, погляди всіх зустрілися, і на їх суворих обличчях першим променем засяяв відблиск того, зовсім іншого, життя, яке мало початися з цієї хвилини.      ,

Було вирішено: оголосити командирам груп Опору стан бойової готовності другого ступеня; вони мали виставити в бараках варту, послати виділених для цього людей з табірної охорони до схованок зброї і негайно подбати про те, щоб до вечора знайти і приготувати сховища для сорока шести товаришів, засуджених на смерть. З цієї години вся нелегальна організація переходила на стан бойової готовності, і, хоч до слушного часу їм треба було ще таїтися, проте вони були готові щохвилини вийти з підпілля і очолити повстання. Але було також вирішено, що вони перейдуть до відкритої боротьби лише тоді, коли обставини змусять їх до цього. З евакуацією табору вирішили якомога довше зволікати, щоб врятувати більше людей.

Кожний день, кожна година могли принести визволення, бо фронт підходив все ближче й ближче.

— Я хочу внести ще одну пропозицію, — сказав Бохов, — Нам слід всі наші накази передавати через Вальтера Кремера. В його руках сходяться всі нитки.

Можна сподіватися, що майбутня евакуація змінить дотеперішній порядок у таборі, а може, й зовсім знищить його. А що я єдиний з членів комітету безпосередньо зв’язаний з Кремером, то мені треба дати більшу свободу дій.

Товариші погодилися з його пропозицією.

***

З тривогою чекав Кремер кінця повітряної тривоги. Лише через дві години знову завила сирена, і він одразу , ж побіг до ревіра, щоб перестріти по дорозі Бокова.

—  Ну що? — спитав він, коли вони порівнялися.

Вони йшли поруч по дорозі, стиха розмовляючи між

собою.      ,

—  До вечора всі сорок шість мусять зникнути. Жоден з них не повинен з’являтися до щита номер два.

Кремер і не ждав ніякого іншого рішення.

—  Де ж їх заховати? — тільки й спитав він.

—  Скрізь, де є надійні сховища, — відказав на те Бохов, — в підвалі лазні, де лежить вугілля, в підвалі кухні, де зберігається картопля, в ящиках, за дощаними перегородками! Зверху насипати на них вугілля, картоплю! Ми сховаємо їх у підвалах під бараками. Хай позаповзають у каналізаційні люки. Можна також розмістити частину з них у стайнях маленького табору і видати їм фальшиві номери. Хай одягнуть на себе таке ж лахміття, яке носять всі інші мешканці тих бараків.

Бохов широко розвів руками.

—  Скрізь, розумієш? Після вечірньої перевірки, коли посутеніє, все повинно бути зроблено. Якщо хтонебудь із сорока шести може знайти для себе якусь схованку, хай зробить це сам.

Кремер мовчки вислухав все, що сказав йому Бохов, потім важко зітхнув. Це була нелегка справа.

—  А якщо вони знайдуть котрогось? — спитав він.

Бохов спинився.

—  Послухай, Вальтер...

Бохов заговорив тихіше. Кремер в глибокому мовчанні вислухав звістку про рішення ІТК оголосити стан бойової готовності. Ця звістка зовсім не вразила його, бо він розумів неминучість такого розвитку подій.

Коли Бохов сказав про те, що відтепер він буде безпосереднім зв’язковим між ІТК І табором, Кремер лише кивнув на знак згоди.

Вони рушили далі.

—  Це ти забрав дитину? — несподівано запитав Бохов. — Скажи мені.

Це запитання вразило Кремера, він гадав, що малого заховав хтось із членів ІТК.

—  Ні, — коротко відповів він і одразу ж додав: — Я перед тим відверто поговорив би з тобою.

І Бохов не міг не повірити йому.

т—Як же це так? — затинаючись, промовив Кремер, до якого лише тепер дійшов зміст запитання. — Ти й справді... ви справді не знаєте, куди поділася дитина?

Бохов, стомлено посміхаючись, лише кивнув головою.

***

Вже надвечір, за годину до перевірки, сталася непередбачена подія. Над табором залунав з гучномовця недбалий голос Рейнебота:

— Староста табору, слухайте мою команду! З усіма блоковими негайно зібратися біля воріт! Бігом марш!

Коли пролунав цей наказ, більшість блокових саме зійшлися в кімнаті Кремера. Кремер зібрав їх, щоб порадитися з ними, де можна переховати тих, кому загрожувала небезпека. Від барака Бохова тут був присутній Рункі, прізвище якого теж стояло в списку, і Бохов, який в цю хвилину саме відривав дошки в підлозі, щоб приготувати сховище, де мав переховуватися Рункі.

Коли пролунав голос Рейнебота, всі враз насторожилися. Скрізь: у бараках, в майстернях — в’язні завмерли, уважно прислухаючись...

Наказ було повторено вдруге.

Блокові, яких викликали до воріт, повибігали з бараків і незабаром зібралися перед кімнатою Кремера, де їх враз оточили цікаві в’язні, що тинялися в цей час по табору. Що сталося? Чому викликають блокових до воріт? Евакуація? Вже сьогодні чи завтра?..

Кремер разом з рештою блокових вийшов з контори. Усі вишикувалися.

—  Товариші, — вигукнув Кремер, — як завжди, спокій, порядок, дисципліна, зрозуміло?

Клюттіг, стоячи біля вікна Рейнеботового кабінету, дивився, як група в’язнів перетинає майдан.

—  Безглузда комедія! — пробурчав він.

—  Дипломатія, спритність, — глузував з лагерфюрера Рейнебот.

Клюттіг різко одвернувся від вікна і крізь зуби брутально вилаяв коменданта, за чиїм наказом було викликано блокових.

—  Нікчемний паскуда!

—  Розумний паскуда! — поправив його Рейнебот, іронічно посміхнувшись.

—  Я не хочу слухати його дурне базікання, — прошипів крізь зуби Клюттіг і хотів був вийти з кабінету.