Ріоман під час тривоги не повертався до табору, доводилося проводити нараду без нього. Сповістити ван-Далена було неважко, Кодічека і Пшібулу можна було перестріти й повідомити по дорозі.

Кремер вийшов назустріч Бохову, коли той, повертаючись з ревіра, вже майже підходив до свого барака. Коротко кивнувши один одному, вони на мить спинилися.

—  «Оп-два», — стиха зронив Бохов.

Кремер кивнув і пішов собі далі своєю дорогою.

«Оп-2» — то була друга операційна, а що вона містилася на горішньому поверсі добудованого кілька років тому флігеля, то під час тривоги там нікого не лишалося.

Майже в ту ж саму хвилину, як і щодня, завили сирени. На табірному майдані та на дорозі поміж бараками, як завжди, зчинилося сум’яття.

Бохов стояв на своєму посту і виглядав Кодічека і Пшібулу. Він скоро помітив їх, вони вдвох бігли до свого барака.

—  Ідіть за мною, — шепнув їм Бохов.

—  Що сталося?

—  Ідіть за мною, — повторив Бохов і побіг уперед.

Вкрай здивовані, вони, проте, поспішили вслід за

Боховим, який біг униз по дорозі до ревіра.

Ще ніколи члени комітету не стояли перед та. кою загрозливою і напруженою ситуацією, як сьогодні.

Було взято Глогау. З обох боків Текленбурга, в Тевтобурзькому лісі, точилися запеклі бої. В напрямі Герфорда союзникам удалося глибоко вклинитися в німецькі позиції. В районі Варбурга і біля ріки Верра вони нібито просунулися вперед майже до північних околиць Ейзенаха... Якщо ці відомості, що їх принесли з собою Кодічек і Пшібула, підтвердяться, то не залишиться ані найменшого сумніву в тому, що розстріл сорока шести в’язнів буде підготовкою до загальної евакуації. Ця евакуація могла початися щогодини!

Зненацька завила сирена, знову було оголошено повітряну тривогу. Комуністи, збившись докупи в кутку операційної, прислухалися до шуму за стінами ревіра. Дзвінке гудіння моторів лунало над притихлим табором. На цей раз був, здається, великий масований наліт. Всі мовчали.

Богорський уважно розглядав замкнуті, суворі обличчя товаришів. Бохов підпер голову кулаками і дивився прямо перед собою. Ван-Дален притулився головою до стіни, по його виразистому широкому обличчю легкими тінями пробігали думки. Очі Пшібули були суворі й нерухомі, губи міцно стиснуті. Кодічек перехопив пильний погляд Богорського і опустив очі додолу. Що крилося за цим мовчанням? Богорський глянув на Бохова, той також мовчав.

Гуркіт бомбардувальників подаленів і затих.

Десь там, посеред міста, зараз зі свистом падали бомби, розриваючи повітря оглушливим гуркотом; розвалювалися будинки, брунатножовті язики полум’я рвалися вгору, до неба, градом падало на землю потрощене каміння.

Десь там кричали зараз, не тямлячи себе від жаху й розпачу, знавіснілі люди, десь там, далеко від табору.

А тут, серед низьких притихлих бараків, у кутку маленької операційної, сиділо кілька мовчазних людей. Лиха доля шпурнула між ними і п’ятдесятьма тисячами в’язнів концтабору купку людей, отих сорок шість чоловік, і спокушала тепер цих п’ятеро, що мовчки сиділи в кутку, як колись на горі диявол спокушав Ісуса Христа. Бо коли завтра вранці помруть ці сорок шість чоловік, тоді...

Богорський не став ждати, поки заговорить хто-небудь із товаришів, він перший порушив мовчанку, висловивши те, про що думали всі присутні тут:

— Якщо завтра вранці буде розстріляно цих сорок шість чоловік, — сказав він, — то цим самим буде нібито розстріляно ІТК! Фашисти, — провадив він далі, — гадатимуть, що вони знищили керівну головку підпільної організації і розв’язали собі руки для евакуації. Але ми, товариші, ми залишимось тут, і наша організація не буде позбавлена керівництва. Ми зможемо врятувати людей, багато людей, бо ті сорок шість чоловік умруть заради нас, заради нас і п’ятдесяти тисяч! Хіба ж це не справедливо?

Ван-Дален високо звів брови, Кодічек знову опустив очі додолу, Пшібула стиха вилаявся: він не міг більше мовчати. Йому хотілося зірватися на ноги, але він боявся, що хтось побачить його через вікно, і лише неспокійно совався на місці.

—  Ні, — раптом сказав Бохов і глянув прямо в очі Богорському.

Це «ні» луною озвалося в серцях усіх.

Пшібулі хотілося сказати так багато, але він спромігся лише повторити німецьке «ні» своєю рідною мовою, по-польськи:

—  Нє! Не! Не! — палко прошепотів він.

Тепер і Богорський притулився спиною до стіни і заплющив очі, почуваючи невимовну полегкість і радість...

Бохов заговорив про інше.

—  Я хочу сказати про дитину, товариші, — почав він, — Не щастить нам з нею. Ось тепер маля безслідно зникло. Хто забрав його? То міг бути лише один з нас. То була польська дитина. Це зробив ти, Йозеф? — спитав він Пшібулу.

Молодий поляк заперечливо замахав руками:

—  Я? Я питаю сам, де дитина?

—  Це був ти, Леоніде?

Богорський розплющив очі і відповів переконливим тоном:

—  Я не забирав дитини.

Ван-Дален і Кодічек теж сказали, що нічого не знають. І кожен з них говорив щиро. Бохов одразу відчув би фальш, бо мав на це дуже тонкий слух. Отже, підозра падала на відсутнього Ріомана. Але всі вони, і Бохов також, були переконані, що француз не міг зробити цього.

Бохов підняв руки:

—  Ну, гаразд, можливо, це Кремер переховав маля. Де б не була дитина зараз і хто б це не зробив, — так чи інакше її нема, вона зникла — і годі про це... Я мушу вам щось сказати, — Бохов притиснув руки до грудей. — В мені, в моїй душі, багато що змінилося. Моє серце, товариші... — Він запнувся; видно, нелегко було йому робити це признання.

—  Коли мене привезли сюди, я ніби здав на склад, разом з речами, і моє серце, бо воно здавалося мені непотрібною і небезпечною річчю, яка навряд чи знадобиться тут. Прислухаючись до голосу свого серця, людина стає слабкою і безвольною, думав я, і мені здавалося, що я ніколи не прощу Гефелю того, що він... — Бохов урвав свою мову на півслові і замислився. Потім заговорив знову: — Я — представник німецьких комуністів в ІТК, крім того, я відповідаю за військову підготовку інтернаціональних груп Опору. Ви довірили мені це. Я хороший товариш, правда? Ні, я поганий товариш!

Він махнув рукою товаришам, які хотіли заперечити йому.

—  Ось що хотів я вам сказати, щоб ви знали це! Ви повинні знати, що я був зарозумілий. Уявляв собі, що переважаю мало не всіх своїм розумом. То була зарозумілість і жорстокість, бездушна жорстокість! Відколи дитина з’явилася в таборі, щораз більше людей стаїоть на захист цього маленького життя; їхні серця, немов незламний мур, стоять на сторожі цього крихітного створіння... Гефель, Кропінський, Вальтер Кремер, Піппіг і його товариші, польські санітари з шістдесят першого барака, ви самі, отой невідомий... Відколи все це сталося, товариші, і ніякий Клюттіг чи Рейнебот неспроможні пробити цей мур, я збагнув, що з мене поганий товариш, збагнув, які великі ми в своєму приниженні, збагнув, що Гефель і Кропінський — сильніші за смерть...

Бохов скінчив свою сповідь. Всі зворушено мовчали. Голова Богорського схилилася на груди, він ніби дрімав: Серце Пшібули калатало в грудях, він присунувся до Бохова, обняв його і заплакав, притулившись до його плеча. Бохов міцно пригорнув молодого поляка до свого серця.

Надворі панувала мертва тиша. Тривога ще не скінчилася.

Нарешті Бохов звільнився з обіймів Пшібули і знову заговорив сухо, по-діловому:

—  Нам треба вирішити, — сказав він, — але перш ніж ми зважимось на щось, треба як слід усе обміркувати. Чи є якась можливість врятувати сорок шість товаришів? Правда ж, Леоніде, ти також думаєш про це?

Богорський, ніби збудившись від сну, підвів голову.

—  Я думав про це, — просто відповів він, — Але я мусив спершу глибоко зазирнути в наші серця, де таїться мужність і людяність. Сорок шість товаришів не повинні умерти. Вони повинні жити! Або померти разом із нами. Так думаю я.

Заговорив ван-Дален:

—  Я теж думаю про це. Якщо вони помруть, то... — він не закінчив фрази, мовчки кивнув Богорському і рішуче провадив далі:— ІТК візьме сорок шість товаришів під свій захист! Ми сховаємо їх! Більшість з них можна сховати в ревірі. Решту — в таборі. Там знайдеться доволі сховищ.