«Чи буде він захищатися, якщо я накину йому на шию зашморг»? подумав він.

І раптом він заговорив. Те, що він сказав, прозвучало більш ніж дивно.

—  Гітлер, — сказав він, — паскудник. Він спаскудив нам усе діло і програв війну. Через кілька днів тут будуть американці.

Говорячи це, він беззвучно захихотів, але обличчя його лишалося таким же моторошно нерухомим.

—  Те, що ви собі думаєте про американців, — того не буде. Я ще порішу вас геть усіх тут у бункері. А ви обидвоє залишитесь на закуску.

Йому здалося, що він сказав уже занадто багато. Мовчки накинув він обом зашморги через голову і міцно стягнув їх на шиї, немов зав’язуючи галстуки.

—  Хай вони будуть на вас до останку. За п’ять хвилин перед тим, як мені доведеться дати драла, я прийду і — кхс... — прицмокнув він язиком крізь зціплені зуби, зробивши промовистий жест.

Потім знову замовк, розглядаючи прикрашених вірьовками арештантів, поки не відчув бажання ще щось додати.

—  Якщо ж ви самі повіситесь, то я прийду і дам вам ще доброго штурхана по с..., бо ви позбавите мене моєї останньої втіхи.

Більше він нічого не міг видавити з себе.

Так само зловісно й поволі, як увійшов, Мандрил подався з камери. В коридорі витяг сигарету з-за вуха й закурив. Ворожими очима глянув він на прибиральника і побрів, нарешті, в свою кімнату.

Форсте змів зібране докупи сміття на лопатку і викинув його в ящик, що стояв у кутку коридора.

Довго ще після того, як Гефель і Кропінський лишилися в камері самі, не могли вони прийти до тями. Лише поволі кров почала пульсувати знову в жилах Гефеля, і йому було приємно почувати, як та страшна думка, від якої все в ньому немов застигло, розтоплюється й зникає. Тепер Гефель знову відчув, що він дихає, і з полегкістю вдихнув у себе тюремний сморід, так ніби це було чисте свіже повітря.

—  Брате... — прошепотів Кропінський, що стояв позаду Гефеля.

Це щире слово теплом озвалося в Гефельових грудях, він не міг нічого відповісти, лише з вдячністю простяг руку назад за спину і мовчки міцно потиснув руку поляка.

Тепле живе почуття ніби струмувало, переливаючись від одного до другого, і їхнє мовчання говорило більше, ніж усі слова.

Близько полудня Рейнебот через гучномовець викликав до себе капо табірної контори. Він передав йому список.

— Перекажіть, щоб хлопці завтра раненько зібралися біля щита номер два. Та щоб чисто помили перед тим ноги, ясно? Нехай ніхто не закидає нам, що ми пускаємо людей додому брудними.

Звільнення?

Вже давним-давно не траплялося такого, щоб було відпущено бодай одного політичного в’язня. Повернувшись до контори, капо почав уважно переглядати список. В ньому було сорок шість чоловік — блокових, капо та інших представників внутрішньої .адміністрації, і все це здебільшого були надійні і добре відомі в таборі люди, що просиділи тут багато років. Капо знайшов у списку і своє власне прізвище, а також прізвище другого старости табору Прелля. Щось тут було не так. Капо одразу ж пішов до Кремера. Там він застав і Прелля.

Прочитавши список, Кремер глузливо засміявся.

—  Звільнення? ЩоС вони звільнили цілий гурт людей перед самою евакуацією? Та це просто розбійницька вилазка та й годі! — обурено закричав він, — Мерзенний обман!

—  Мені наказано вивісити список на щиті номер два, що ж мені робити? — спитав капо.

В голові Прелля зненацька зародилася підозра.

—  А чи не хочуть вони нас просто перестріляти?

І він багатозначно глянув на Кремера. Той не хотів підтверджувати його здогадів, хоч і сам подумав те ж саме.

—  Почекай, — спокійно сказав він, — не роби нічого, поки не дістанеш від мене вказівок, — І він обернувся до капо: — Читай мені список, я запишу собі всі прізвища.

Хоч як хвилювався він у душі, руки його, коли він почав писати, не тремтіли. Він раптом дуже ясно усвідомив собі, — і йому не потрібно було ніяких доказів, — що ці сорок шість чоловік мають бути розстріляні. Але чому його прізвища немає в списку, хоча оті, нагорі, вважають його мало не головною керівною силою в таборі? Чи належали ці сорок шість чоловік до складу ІТК? Це повинен знати Бохов, треба неодмінно поговорити з ним.

І Кремер пішов до нього в барак.

Штубові саме подалися з порожніми цеберками на кухню, а перед Рункі їм можна було не критися.

—  Я хотів би оглянути ваші нари, — сказав Кремер, — ходім-но зо мною, Герберт.

Це був привід на випадок, якби несподівано з’явився блокфюрер.

Кремер кількома словами розповів про все Бохову і простягнув йому список. Бохов мовчки прочитав його.

—  Є тут хто-небудь з ваших? — спитав Кремер.

Бохов заперечливо похитав головою.

—  Немає ні одного.

—  Гаразд, — промовив Кремер, заспокоюючись.

Вони повільно пройшли аж до найдальшого кутка

барака, Кремер ніби розглядав нари.

—  Що ж робити? їх хочуть розстріляти, це ясно, як божий день.

Кремер машинально розправив чиюсь ковдру. Бохов тяжко зітхнув. Ось і ще одній ланці невидимого ланцюга загрожує небезпека. Хто ж виказав цих сорок шість чоловік? З якого боку прийшла зрада? Хто тут винен? Клюттіг? Рейнебот? Цвейлінг? Чи, може, зрадника треба шукати серед в’язнів на складі...

—  Що ж його тепер робити, скажи мені, — наполягав Кремер.

Вони спинилися.

—  Авжеж, що тепер робити? — зітхнув Бохов.

Цей шматок паперу в його руці вимагав від нього

рішучості, такої рішучості, якої, можливо, й не доводилося проявляти йому за всі роки, проведені в таборі, а вони даремно гаяли тут дорогоцінний час. Завтра вранці буде вже пізно. Він повинен негайно порадитися з членами комітету. Але як повідомити їх? ІТК повинен зібратися якнайшвидше. І не в підвалі ревіра, куди можна проникнути лише ввечері.

Бохов почухав лоб, його мучили сумніви.

—  Я мушу поговорити з товаришами тепер, негайно, — сказав він, — Треба скористатися з повітряної тривоги, іншого виходу нема.

Щодня близько полудня, не раніше й не пізніше, ескадрильї американських бомбардувальників робили нальоти на Тюрінгію, Саксонію і Бранденбург ось уже кілька тижнів підряд. Можна було буквально перевіряти годинники по цих нальотах, так пунктуально, в одну і ту ж годину, пролітали вони над табором. Під промінням сонця стаї літаків високо в небі здавалися сріблястими птахами, лише їх лункий спів свідчив про те, які небезпечні були це птахи. Тривоги бували щодня.

У робочих команд виробилася вже звичка триматися в стані постійної готовності по першій команді щодуху бігти під завивання сирен до табору, швидко перетинаючи просторий майдан. Минало кілька хвилин, і весь табір мов вимирав. Тільки на кулеметних вишках стояли вартові і вдивлялися в небо. Часто лише через кілька годин лунала сирена відбою тривоги.

Тоді табір знову оживав.

Здавалося, Бохов зважився на щось. Він глянув на Кремера.

—  Ти повинен допомогти мені, хоч я й не маю права називати імена товаришів, але... що лишається мені робити?

Кремер відчув, як важко зараз Бохову, і сказав:

—  Не бійся, я не запам’ятаю цих імен. Я розумію твої почуття, і товариші теж зрозуміють тебе. Адже це питання життя чи смерті.

Бохов з вдячністю кивнув Кремеру.

—  Отже, слухай. Я піду зараз до ревіра і поговорю з капо, він знає про все. Він звільнить для нас якесь приміщення, де нас ніхто не підслухає, потім я скажу тобі, де саме це буде, а ти вже... розумієш, як би це тобі сказати... ну, одним словом, ти повинен будеш піти до лазні, бо я не хочу показуватися там.

—  Ну, кажи вже швидше, кого мені викликати?

—  Богорського, — тихо промовив Бохов. — Хай він під час тривоги не йде до свого барака, а прийде до ревіра.

—  Гаразд, — кивнув головою Кремер.

—  Як же ми домовимося з тобою, щоб я міг сказати тобі, де саме ми зберемося? — вголос міркував Бохов і одразу ж надумався: — Через десять хвилин ми зустрінемося з тобою ніби ненароком по дорозі до ревіра, поблизу мого барака.

Кремер погодився.