Гай не хотів нічого більше й слухати про цю історію з дитиною. Один з тгбірної потолочі вночі помер у нього під руками. А решту цього падла він не бажає більше у себе бачити.

Клюттіг почав заїкатися.

Тоді Рейнебот взяв у нього з рук трубку, назвав себе.

—  Само собою зрозуміло, колего Гай, ми заберемо від вас цю наволоч, я пришлю грузовик. Ну звичайно, і того, що заснув у вас солодким сном, теж візьмемо з собою, ми прокоптимо його у нас в крематорії.

І він поклав трубку.

—  Ну от, всі вони знову будуть у нас разом. Лишається ще Гефель і отой, як його... Чи, може, ти забув про них?

—  А навіщо вони нам здалися? — пробурчав Клюттіг.

Рейнебот відчинив двері і гукнув у коридор:

—  Гауптшарфюрер Мандрил — до рапортфюрера!

Його наказ одразу ж було передано далі через вартових біля воріт.

Коли Мандрил увійшов до кабінету, Рейнебот простягнув йому коробку сигарет.

—  Чи думаєте ви, що вам удасться ще витягти щось із Гефеля і того поляка?

Мандрил узяв сигарету і засунув її собі за вухо, його тупе обличчя лишалося таким самим нерухомим, він ніби й не чув запитання.

Нарешті він якось знехотя відповів:

—  Я можу тільки відправити їх на той світ.

— Згода, вони нам більше не потрібні. Робіть з ними, що хочете. Бажаю добре потішитись!

На безкровних губах Мандрила промайнула ледь помітна глузлива посмішка.

Зідковський все ще не міг отямитись. Він клявся Кремеру, який прийшов до маленького табору, що маля лежало біля нього, він виразно відчував, як воно торкалося його спини. Щоб показати Кремерові, як сталося це чудо, він знову накинув на своє ліжко ковдру.

—  Клюттіг зірвав ось так ковдру — і нараз дитина зникла.

У нього тремтіли губи, в очах світилося благання:

—  Куди поділася дитина?

З уст Кремера зірвався збентежений вигук:

—  Еге, якби ж то я знав... А може, маля десь заховалося? Ви шукали скрізь?

—  Скрізь.

Кремер задумливо випнув уперед нижню губу.

—  Приходив до вас хто-небудь? Чи, може, хтось із вашого барака, кому не було чого тут робити, вештався поблизу?

Зідковський заперечливо похитав головою.

Кремер не знав, що й думати. Він і сам не міг собі пояснити це дивне зникнення дитини. В глибині серця він відчував, що тут, певно, не обійшлося без втручання ІТК... Але й це припущення, здавалося, не мало під собою грунту, бо тоді Бохов знав би про це і не став би так настійливо наказувати йому розвідати, куди поділася дитина.

Коли Кремер знайшов Бохова в бараці і повідомив про те, що його розшуки виявились марні, той був здивований і розгублений не менш, ніж сам староста. Дитина зникла, доводилося примиритися з цим фактом. Але хто ж це зробив?

Бохова тривожило не так таємниче зникнення дитини, як той факт, що це сталося без відома ІТК. Це міг зробити лише один з членів комітету. Але хто саме? Може, невгамовний Пшібула? Чи статечний ван-Дален? Чи розсудливий Богорський? Якщо навіть один з товаришів і розшукав кращу схованку, ніж підвал під ревіром, то так чи інакше його найперший обов’язок був повідомити про це ІТК. Цей самовільний вчинок свідчив про недисциплінованість, і Бохов не міг радіти разом з Кремером з того, що Клюттіг і на цей раз спіймав облизня.

—  А звідки він дізнався, що дитина в шістдесят першому бараці? — суворо спитав Бохов.

—  Вона була там колись, — відказав Кремер, і очі його враз майже зникли в густій сітці зморщок: він посміхався. — Ти бурчиш через те, що це — порушення дисципліни? Краще радій з того, що невідомий так вчасно зробив це. Подумай, що було б, якби Клюттіг знайшов маля...

Він махнув рукою, ніби хотів сказати цим жестом, що такими запитаннями зовсім не бажає сушити собі голову, і з добродушною зловтіхою високо звів плечі.

—  Ось тепер ніхто не знає, куди потрапила дитина. Чи добре це? — спитав він похмурого й мовчазного Бохова і сам одразу ж відповів, ствердно кивнувши головою: — Добре!

Бохов глянув на Кремера, обличчя якого так і сяяло радістю: він був задоволений з невдачі Клюттіга.

Але ж тут ішлося не тільки про дитину. Чорт забирай! Ішлося про те, що ланцюг було порвано! Бохов міцно стиснув губи. Хто, як не Богорський, міг розірвати його? Ця підозра з кожною хвилиною переростала у впевненість, хоч Бохов не мав ніяких прямих доказів. Адже з таким самим успіхом це міг би зробити і хто-небудь інший... А що, коли б він сам зробив таке? Спинившись на цій думці, він ніби спостерігав себе у дзеркалі. Кому посмів би він сказати про це? Нікому! Невидимий ланцюг був би тоді надійно схований лише в його власних грудях, і якір тримався б тільки на його мовчанні.

Порушення дисципліни?

Так, це було і лишалося порушенням дисципліни!

Проте досада раптом ніби розтопилася в серці Бохова, і він збагнув, що вчинок того незнайомця був благородним і глибоко людяним вчинком; той таємничий незнайомець ніби простяг рятівну руку над ними всіма. Зрозумів, що той невідомий його товариш і повинен був порушити дисципліну, бо, вибираючи між двома обов’язками, завжди слід віддавати перевагу вищому і невідкладнішому.

Бохов зітхнув глибоко і з полегкістю. Він засунув руки в кишені і довго ще задумливо стояв перед дверима. Потім зрушив з місця і неквапливо попрямував до свого барака.

***

Форсте стривожено дивився, як Мандрил почвалав до Рейнебота. А що, коли тут ішлося про долю двох його підопічних? Він підкрався до їхньої камери і припав очима до вічка в дверях.

Гефель і Кропінський нерухомо стояли в камері, повернувшись обличчям до дверей. І хоч Гефель очуняв уже настільки, що знову міг самостійно стояти на ногах, проте з усього видно було, якої муки це йому завдавало. Здавалося, він напружує всі свої фізичні й духовні сили, щоб триматися прямо. Форсте бачив, як тіло його тремтить і похитується від цього напруг ження.

Щоб ще дужче посилити їхні муки, Мандрил додумався до найвитонченіших тортур: розсипав навколо ніг обох нещасних якийсь кольоровий порошок. Лихо було їм, коли він помічав, що вони хоч трохи переставили ноги! Тоді він безжально бив їх обох і, — що було ще страшніше, — на кілька днів забороняв приносити їм будь-яку їжу.

Форсте знову прикрив вічко, бо знав, що коли ті обидва бідолахи упевнені, що за ними ніхто не стежить, вони обережно спираються один на одного і трошки перепочивають. Він не міг навіть гукнути їм підбадьорливе слово, бо навпроти в карцері сиділо кілька есесівців, які потрапили за щось На гауптвахту. А з ними завжди треба бути насторожі...

Про що ж говорилося в кабінеті Рейнебота?

Форсте недовірливим поглядом стежив за кожним рухом Мандрила, коли той повернувся. Мандрил пройшов у свою кімнату і досить довго залишався там. Форсте навмисно не замітав у коридорі бункера, аж поки не повернувся Мандрил, щоб краще можна було стежити за ним. Тепер прибиральник почав підмітати поблизу камери номер 5.

Ось Мандрил вийшов із своєї кімнати, в його руці метлялося дві вірьовки з петлями.

Серце спинилося у Форсте в грудях. Але він і взнаки не дав, який страх пойняв його, і ніби байдуже продовжував замітати.

Мандрил увійшов до камери.

Форсте замітав і прислухався. Мандрил обійшов навколо арештантів, придивляючись, чи немає слідів на порошку. Слідів не було.

Поляскуючи вірьовками по чоботях, він поволі ще раз обійшов навколо обох і нарешті спинився перед ними. На обличчі Кропінського відбився жах, очі його розширилися, він раз у раз ковтав слину. Мандрил з холодним і байдужим інтересом довго вдивлявся в обличчя поляка. Гефель пополотнів. Жили на його скронях запульсували швидко й гаряче, закололо там, де були сліди від лещат. Ноги, здавалося, от-от підломляться під ним: він теж побачив петлі.

Ніби написана чиєюсь холодною рукою, постала в його мозку страшна думка: зараз я умру! І Гефель здригнувся всім тілом від того крижаного холоду, який проник до камери разом з цією зловісною людиною.

Мандрил довгенько спостерігав і Гефеля, так само мовчки.