Кремер і Прелль стояли біля вікна контори і не зводили очей з воріт.

Призахідне сонце осявало кривавочервоним світлом довгу приземкувату будівлю, від якої на землю падали довгі тіні.

Двоє могильників у злинялих куртках пробігли від крематорію до воріт. Між ними погойдувалися ноші. Вартовий блокфюрер відчинив залізні ворота, і вони зникли за ними.

Кремер і Прелль мовчки чекали.

Минуло небагато часу, і могильники знову показалися біля воріт. Тепер на ношах лежало щось, накрите вовняною ковдрою, що звисала з обох боків.

На обличчі Кремера не здригнулася жодна рисочка. Коли могильники повернули до крематорію, він стягнув з голови шапку і зібгав її в руках. Очі його посилали останнє прощай другові.

Поволі йшли могильники з своєю ношею безлюдним майданом, і їхні довгі тіні примарно рухалися перед ними, немовби позначаючи собою останній короткий відрізок шляху, який ще лишилося пройти покійникові на цій багатостраждальній землі...

Коли табір огорнули перші вечірні тіні, почало здійснюватися те, що було ухвалено опівдні в операційній ревіра. Підпільна організація діяла швидко й спритно. Зв’язкові повідомили про все командирів груп Опору в кожному бараці.

Все це робилося зовсім непомітно: кілька невинних слів, які міг чути хто завгодно, але в цих словах були директиви підпільного комітету.

Бойова готовність другого ступеня! Жоден боєць з груп Опору не повинен був віднині виходити з свого барака, всі вони мали бути напоготові. Вони знали, про що тут ідеться.

Були підготовлені і блокові в колишніх стайнях маленького табору. В їхніх переповнених бараках появилися новаки. Вони прийшли з ревіра. Кен і його санітари замотали їм голови бинтами, і їх просто неможливо було впізнати. Вони поодягалися в лахміття і майже нічим не відрізнялися від свого нового оточення. Решта смертників познаходили собі сховища на свій власний розсуд. Прелль по обіді ходив до маленького табору, роздивлявся навколо. Зараз він прощався з Кремером.

— Іди, хлопче, — сказав той, — це, напевно, скоро скінчиться, і тоді ми повідомимо вас...

Писар-німець і двоє поляків-штубових в одній із стаєнь маленького табору вже чекали на Прелля. Трохи віддалік від бараків, на вільному незабудованому просторі, під купою наваленого щебеню, Прелль запримітив люк каналізації. Поблизу валявся дірявий ї закаляний нечистотами солом’яний матрац, певно викинутий колись із стайні і забутий тут. Це було саме те, чого шукав Прелль.

Спершу писар і слухати не хотів про таку схованку, але Прелль наполягав на своєму, і ось тепер ці троє вже чекали на нього в темряві. Поки Прелль підійшов до них, вони вже підняли кришку люка, і не минуло й хвилини, як він зник в отворі.

Яма, в яку спустився Прелль, була прямовисною, півтораметровою заглибиною над стічною канавою клозету, яка вела з табору до відстійної ями. Прелль міг стояти в ній, лише широко розставивши ноги ї упершись ними об виступи стічного жолоба, голову йому довелося втягнути в плечі, щоб можна було закрити люк кришкою.

Поляки швидко понакидали на кришку щебінь, зверху поклали закаляний матрац, потім усі троє тихенько й поквапливо повернулися до стайні.

Тепер Прелль лишився зовсім один. Він почував себе тут у повній безпеці. В обох кишенях його пальта було припасено по скибці хліба. Поміж ногами Прелля булькотіла клозетна гноївка, і коли б не сморід, Преллеві могло б легко здатися, що то дзюркоче унизу веселий струмочок. В пориві похмурого гумору Прелль уважно оглянув свій не дуже привабливий підземний притулок і сказав сам до себе, вмощуючись зручніше й надовго:

—  Принаймні хоч недалеко буде ходити до вітру...

Кремер сам подбав про деяких товаришів, що були

в списку. За його розпорядженням Богорський разом з в’язнями з робочої команди лазні після обіду приготував сховище в підвалі, де зберігалося вугілля. В купі вугілля викопали посередині яму і опустили туди щось на зразок нашвидку збитої дерев’яної клітки. Стара глиняна труба правила за душник, що давав доступ повітря; вони спритно замаскували його. В цю клітку заліз один із приречених. Зверху на сховище насипали вугілля і зробили його зовсім непомітним.

В підвалі під кухнею, де зберігалася картопля, справа була простіша. Тут досить було засунути під гору картоплі великий ящик. Установка для очищення повітря постачала досить кисню для дихання.

Коли трохи згодом Кремер пройшовся по табору і засвистів на ніч, завдання ІТК було виконано. Всі приречені на смерть зникли.

Почуваючи себе страшенно стомленим і змученим після всього пережитого за день, увійшов Кремер у 3-й барак прикомандированих, де стояло і його ліжко. В’язні ще не спали. Вони схвильовано оточили Кремера, який важко опустився на лаву біля столу.

—  Ну як, все гаразд? — спитав Вундерліх.

Кремер не відповів. Він мовчки розшнуровував черевики. В його мовчанні було щось похмуре й непривітне. Але в’язні надто добре знали його і розуміли, що це просто реакція після тяжкого дня.

Після довгої паузи Кремер, нарешті, заговорив:

—  Якби-то завтрашній день пройшов благополучно... — Він не договорив і тільки важко зітхнув.

Потім засунув черевики під лаву. До нього підійшов Вундерліх:

—  Не знаю, чи правда це, Вальтер, але там, нагорі, йдуть розмови, що завтра почнеться евакуація...

Кремер запитливо глянув на Вундерліха, той лише знизав плечима.

Ніхто з в’язнів, що з’юрмилися навколо Кремера, не промовив ані слова, але староста добре знав, про що вони думають. Та й де було їм знайти слова, якими можна було б висловити незбагненне? Не сама звістка про евакуацію потрясла їх, а те, що вони раптом побачили перед собою близький кінець. Скільки тисяч днів і ночей животіли вони в цьому таборі, і раптом однаєдина ніч перевернула все, зупинила цей рух в небуття. Їхня уява не могла осягнути цього, тим-то їм і бракувало слів. Навіть Кремер, і той не знаходив потрібних слів, якими міг би висловити те, чим була повна його душа.

— Рано чи пізно це мало статися... — тільки й сказав він, підводячись і скидаючи з себе куртку. Не знайшовши більше, що б іще сказати, Кремер додав: — Лягаймо спати, це буде найкраще...

Довго крутився цієї ночі на своєму убогому ложі і Бохов. Отже, час настав. Під ним, у підвалі барака, ховався Рункі, в інших потаємних сховищах сиділа решта — сорок п’ять товаришів. Рішуча хвилина наближалася невблаганно й невідворотно. Це з його уст злетіло перше слово про повстання, фатальне і таке ж саме невідворотне!

Бохов заплющив очі, наказуючи собі заснути, але сон ніби дражнив його і тікав геть. Він прислухався до того, що діється в його серці. «Невже я боюсь? Тремчу? Що це зо мною? Хіба не з’єдналися руки всіх моїх товаришів в одному міцному потиску? Хіба моя воля не стала волею всіх? Усіх! І це були п’ятдесят тисяч чоловік, а не кілька товаришів з ІТК! Чи досить цих кількох рук, щоб розділити тягар відповідальності на всіх? Чи, може, тисячі пальців покажуть на мене: «Ти несеш відповідальність за все! Ти один! Ти сказав це слово! Ти винен!..»

Думки мішалися в мозку Бохова, але він зробив над собою зусилля, і в голові знову прояснилося. Адже він тільки вимовив те, що для всіх було неминучою потребою! І все-таки сон тікав від нього. Ця ніч, здавалося, не мала кінця-краю. Немов чорна німа примара, налягала вона йому на груди...

***

Було 4 квітня 1945 року, середа, щойно почало розвиднятися. Розчинилися двері 3-го барака, і з них вийшов Кремер. Повітря було вогке й холодне. Мрячив дрібненький дощ. Нічна темрява поволі й ніби неохоче поступалася місцем ранньому світанкові.

В німому безгомінні стояли сторожові вишки. Немов чиїсь насторожені ворожі очі, тьмяно поблискували на колючому дроті червоні лампочки. Широко простягався навкруги безлюдний і мовчазний в цю ранню годину майдан. Над ним невиразно біліла надворітня вежа. Дерева поріділого лісу, що оточував табір, німо й похмуро бовваніли в передранковій півтемряві...