— Виходь!

І сильним ударом кулака він виштовхнув скорченого Розе із камери.

В цю саму годину якась темна постать; зігнувшись, стояла біля дощаного сажа, де відгодовувалися свині для есесівців. Саж цей містився на північному схилі табору. Тут лишалося ще трохи вільного простору, де-не-де порослого деревами. Колись тут був густий ліс. Неподалік височіла будівля ревіра для в’язнів, а навпроти, по той бік так званої «ревірної дороги», був розташований маленький табір.

Причаївшись у затінку, таємнича темна постать довго стояла нерухомо. Здавалось, чоловік прислухався. Поблизу сажа проходив паркан, оточений колючим дротом, крізь який було пропущено електричний струм. Паркан цей тягнувся навколо всього табору. На високих бетонованих стовпах паркана тьмяно поблискували червоні електричні лампочки. На кулеметних вишках стояли вартові. Певно, до них і була прикута увага чоловіка, що нерухомо завмер біля сажа. Здавалося, у нього були очі нічного птаха. Чорні стволи кулеметів висовували свої пащі над поручнями вишок. Чоловік не ворушився. Вартові теж стояли нерухомо, щільно загорнувшись у шинелі, і час від часу оглядали табір. Вряди-годи порипувала мостина під їхніми чобітьми, коли вони, стомившись, переступали з ноги на ногу.

Раптом чорна постать, зовсім зігнувшись, швидко й безшумно сковзнула вперед, до найближчого пенька. Тут чоловік затримався, присів навпочіпки і роздивився на всі боки, вибираючи хвилину, щоб перебігти до поблизького дерева. Коли така слушна хвилина настала, — досить було двох стрибків, щоб так само безшумно досягти наміченої мети. На ногах у таємничої людини були самі лише шкарпетки. Це був в’язень. Він просувався вперед із спритністю циркового артиста. Ось він припав до дерева, знову вичікуючи слушного моменту. Найнебезпечніше було попереду: широка «ревірна дорога», яку йому треба було перетнути. Довго спостерігав він кулеметні вишки і оглядав усе навколо, ніяк не наважуючись рушити вперед. Потім враз низько пригнувся, з блискавичною швидкістю перебіг через дорогу і впав на землю поміж деревами і пнями. Якусь мить він лежав нерухомо, вичікуючи і ніби злившись із землею, потім підвівся і, перебігаючи від дерева до дерева, досяг маленького табору.

Тут він обережно підняв трохи колючий дріт і проліз через огорожу всередину. Тепер він був досить далеко від сторожових вишок і, з надзвичайною обережністю пробираючись поміж нужниками, по різному мотлоху і сміттю, що валялося навкруги, рушив до 61-го барака.

Притиснувшись до стіни барака, він тихенько й обережно натиснув на клямку дверей. Прочинив двері лише настільки, щоб можна було прослизнути всередину.

Надворі була тиха й безвітряна погода, і він, не зачиняючи за собою дверей,постояв трохи, поки очі його звикали до темряви. Він зорієнтувався швидко. Он там має бути перегородка. Туди й почав скрадатися в’язень. Двері були лише злегка причинені. Він проворно просковзнув за перегородку.

На ліжку спав Зідковський. Троє його помічників лежали на солом’яних матрацах, простелених на долівці.

Зідковський хропів; притулившись до його спини, спало мале хлоп’я.

В’язень обережно навшпиньках прокрався повз заснулих санітарів і підійшов до Зідковського. Ніжно просунув пальці під тільце дитини і взяв її на руки. Він зробив це так обережно, що маля навіть не прокинулось. Не зчиняючи ані найменшого шуму, він разом зі своєю здобиччю вийшов з барака, тихенько причинив за собою двері...

Надворі він на мить спинився, обмірковуючи, що робити далі. Треба було розбудити дитину, щоб вона потім не злякалася і не закричала від страху. Він ніжно потрусив малого. Хлопчик прокинувся і скрикнув з переляку. В’язень швидко затулив йому долонею рот і почав шептати ласкаві польські слова, заколисуючи дитину і ніжно пригортаючи її до себе. Розумна дитина враз відчула небезпеку, побачивши себе в такій незвичній обстановці, і завмерла на руках у в’язня. Польські слова з сильним російським акцентом вплинули на хлопчика заспокійливо. Він міцно обхопив рученятами шию в’язня, як той сказав йому зробити. В’язень притиснув його до себе, низько пригнувся до землі і обережно рушив уперед...

***

Рівно через годину Розе повернувся до сеоєї камери, ще більш згорблений, ніж тоді, коли виходив з неї. Гестапівець, глумливо вищиривши зуби, дивився на цю жалюгідну постать.

Не глянувши навіть у бік Піппіга, Розе пробрався до свого матраца і заповз під благеньку ковдру, почуваючи себе таким слабким і нікчемним.

***

Серед ночі раптом різко задзвонив телефон, що стояв біля ліжка Клюттіга, і той, здригнувшись, прокинувся. Дзвонив Гай. Ще не зовсім отямившись від сну, Клюттіг почув буркотливий голос гестапівця:

—  Алло, ви, телепні, там, нагорі. Можете піти й забрати ваше жиденя, воно в шістдесят першому бараці у маленькому таборі.

Весь сон з Клюттіга вмить мов рукою зняло.

—  Хлопче, Гай, як же це тобі вдалося?

—  Треба мати трішечки розуму, — пробурчав голос на другому кінці провода.

В апараті щось клацнуло: Гай повісив трубку.

Клюттіг сидів на краю ліжка, втупившись нерухомим поглядом у простір перед собою; засунувши руку під піжамну куртку, він нервово почухав собі спину. Треба було діяти негайно. Він поквапливо натягнув на себе штани й мундир і побіг до табору.

Через вартового на воротях Клюттіг повідомив варту на сторожових вишках про те, що має намір пройти на територію табору, узяв з собою одного блокфюрера і, нашвидку проінструктувавши його, кинувся разом з ним до 61-го барака.

Він вдерся за перегородку, засвітив кишеньковий ліхтарик і пронизливо заверещав:

—  Встати!

Наполохані поляки посхоплювалися з постелей. Зідковський інстинктивно накинув ковдру на своє ліжко і виструнчився перед Клюттігом; однак Клюттіг помітив цей швидкий рух, вмить скинув ліхтариком ковдру на підлогу і освітив ліжко.

У Зідковського і його помічників-санітарів мурашки побігли по тілу, коли вони побачили порожнє ліжко. А Клюттіг і не догадувався про те, що діється зараз у душах поляків. Мов несамовитий, бігав він по бараку, обшукуючи всі кутки, розлючено відкидав чоботом убік матраци санітарів. Боячись заразитися, він не наважувався доторкнутися ні до чого руками і лише нишпорив скрізь очима; нічого не знайшовши, погнав поляків перед собою у приміщення, де лежали хворі, і, водячи туди й сюди ліхтариком, заверещав:

—  Усім встати!

За загородкою на нарах заворушилися й загомоніли наполохані легші хворі, важкі продовжували нерухомо лежати на матрацах.

Клюттіг спрямував промінь ліхтарика прямо в обличчя Зідковському.

—  Ти розумієш по-німецьки, собако?

Зідковський кивнув:

—  Трішки.

—  Хай усі встануть! Живо, живо, скажи їм! — розмахував руками Клюттіг.

Зідковський по-польськи передав цей наказ далі.

Хворі поляки злазили з нар і, тремтячи, ставали струнко. Хворі інших національностей теж зрозуміли наказ і злазили з своїх нар.

Клюттіг, присвічуючи ліхтариком, оглядав нари.

—  А що з отими? — грубо загорлав блокфюрер і показав на солом’яні матраци.

Зідковський розвів руками:

—  Умирають або вже мертві...

Клюттіг люто накинувся на Зідковського.

—  Паскудо! Підняти це бидло!

Він ударив чоботом під бік одного з тих, що лежали найближче до нього, і скинув з матраца на підлогу. Тоді санітари-поляки почали підводити тяжкохворих. Доводилося класти нещасних непритомних хворих одного на одного, бо в приміщенні було дуже тісно. Стогін стояв у бараці.

Клюттіг, не тямлячи себе від люті, топтав солом’яні матраци ногами, шпурляв і підкидав їх чобітьми, та все було марно: він нічого не знаходив. Пронизливо репетуючи і лаючись, він знову загнав Зідковського і санітарів за перегородку і загорлав на них:

—  Де ви сховали дитину? Давайте її сюди, смердюче падло!

Санітари, злякавшись його гніву й штурханів, позабивалися в кутки. Зідковський все ще не тямив себе від здивування, бо не міг збагнути, куди ж поділася дитина; затинаючись, він белькотав: