—  Сто чортів! Те, що говорить Шваль, треба виконувати! Він же наш комендант!

Ніхто не звернув на нього уваги. Рейнебот, примруживши очі, чекав: що ж воно буде далі? Камлот загасив недокурок сигарети й підвівся з крісла. Йому було неприємно, що через нього виник цей інцидент, що підривав авторитет вищого офіцерства, до якого він сам належав. Їхнє розходження в поглядах було викликане не політичними міркуваннями, а просто намаганням врятувати свою шкуру. В’язні стояли цьому на заваді. Яке йому діло до американців? Зрештою, своя сорочка ближче до тіла. Він не розумів коменданта. У нього зовсім не було наміру підривати його авторитет. Але чому повинні вони, тікаючи, тягти за собою ще й усю цю наволоч. Хіба не простіше було перестріляти геть усе живе, що знаходилося за колючим дротом, а потім сісти в машини і...

—  Ви самі бачили щойно, якої думки офіцери, — сказав він Швалю, — чому ж ви упираєтесь і не хочете стріляти?

Загнаний на слизьке, ІІІваль ретирувався за свій письмовий стіл.

—  А хто сказав, що я не хочу стріляти? Якщо треба буде, за якихось півгодини весь табір злетить у повітря!

—  Ну, то й хай летить! — закричав Клюттіг. — Після нас — хоч потоп! Якщо ми йдемо звідси, то жодного більшовицького пса не повинно лишитися тут у живих!

Блокфюрери знову загаласували.

—  Постріляти цю наволоч! — кричали вони.

Все це загрожувало вщент зруйнувати так добре підготовлені плани коменданта. Твердими кроками Шваль вступив у гущу сперечальників.

—  Наказую негайно припинити розмови!

Суворий тон коменданта вплинув на присутніх.

Шваль з задоволенням відзначив про себе, що офіцери ще коряться йому. Вмить відновлена тиша знову повернула йому почуття впевненості, і він збагнув, що повинен тепер сміливим поводженням закріпити свій авторитет, який похитнувся був через Камлота. Він войовничо взявся кулаками в боки і обвів усіх суворим поглядом. Навіть дивно якось було чути свій голос серед цієї мертвої тиші. Шваль повторив те, що він щойно говорив.

—  Хто сказав, що я не хочу стріляти?

Це прозвучало як постріл, що влучив у мішень. І все-таки, здавалося, Шваль не влучив у саме яблучко, бо одразу ж озвався Камлот.

—  Штандартенфюрер! — Цей вигук прозвучав дуже твердо й визивно.

Шваль обернувся до штурмбанфюрера, якусь мить вони міряли один одного гострими поглядами.

—  Можете ви дати мені в цьому слово честі офіцера?

—  Даю вам моє слово честі! — відповів Шваль таким самим різким тоном, яким Камлот спитав його.

Справді, це звучало, мов постріли, якими вони ніби обмінювалися між собою, і з поведінки всіх присутніх Шваль відчув, що на цей раз він таки влучив у самісіньке яблучко.

«Увага, треба бути насторожі, — промайнуло в голові Рейнебота, — дипломат потрапив у скрутне становище, але зараз він переміг».

—  Прошу, сідайте на свої місця.

Шваль зачекав, поки всі знову заспокоїлись.

Навіть Камлот сів на стілець.

Шваль з задоволенням вслухався в цю насторожену тишу. Криза минула. Тепер він знову був для них найвищим чином, їхнім комендантом. Він стояв поряд з Вейзангом. Той відкинувся на спинку стільця, широко розставивши руки, і тішився тим, що сидить біля свого штандартенфюрера з таким лютим обличчям.

Шваль знову став за письмовим столом.

—  Я хочу зараз ознайомити вас з телеграмою рейхсфюрера СС.

І він прочитав уголос:

—  «Зважаючи на загрозу Тюрінгії з боку 3-ї Американської армії генерала Паттона, наказую: підпорядкований мені концтабір Бухенвальд — евакуювати. Час і порядок виконання цієї операції покладаю на адміністрацію табору. Уся влада зосереджується в руках коменданта. Будьмо вірними фюреру. Хайль Гітлер. Рейхсфюрер СС Гіммлер».

Всі мовчали.

Як чудово це прозвучало! Шваль задер підборіддя; йому здавалося, ніби його голосом промовляв сам

Гіммлер. Камлот не відривав очей від носка свого чобота, яким він похитував з боку на бік. Вейзанг уперся кулаками в боки і нахилився вперед. Він покліпував зволоженими від сліз собачими очима. Ось як обернулися справи. Ну, сміх та й годі.

З усього видно було, яке велике враження справила на слухачів телеграма, і Шваль скористався з цього.

—  Табір евакуюватиметься по етапу. Щодня по п’ятнадцять тисяч чоловік. Насамперед — євреї. Напрям — Гоф, Нюрнберг, Мюнхен. Штурмбанфюрер Камлот виділить конвой.

—  А що робитимуть мої люди, коли прибудуть з цією наволоччю до Мюнхена? — спитав Камлот.

Шваль посміхнувся куточком рота.

—  Скільки з цієї наволочі прибуде до Мюнхена, то вже ваше діло, штурмбанфюрер. А моє діло — не залишити після себе в таборі трупів.

—  Ага, розумію, — глузливо сказав Камлот, — ви хочете розіграти з себе перед американцями лояльну людину і всю брудну роботу полишаєте на мене.

—  Ви не так зрозуміли мене, штурмбанфюрер, — повчальним тоном промовив Шваль, — За в’язнів, які помруть по дорозі до Мюнхена, ви не відповідаєте. Від мене, в усякому разі, ви не дістанете наказу вбивати в’язнів, але, зауважу між іншим, що добити знесиленого, — це не вбивство, а гуманний акт.

Камлот схрестив на грудях руки:

—  Хитро придумано, дуже хитро.

Шваль люб’язно відказав на те:

—  Ви ж любите стріляти, штурмбанфюрер...

—  Можете в цьому не сумніватися, — так само глузливо відповів Камлот.

В цьому словесному поєдинку почувалося, що вони добре розуміють один одного.

—  Про початок операції я повідомлю окремо. Від сьогоднішнього дня комендатура і військові частини повинні повсякчас бути в стані бойової готовності. Вихід з розташування своєї частини і будь-які відпустки віднині забороняються.

Шваль взявся руками в боки, пересмикнув плечима і випнув уперед черевце. Конфіденціальним тоном звернувся до присутніх:

— Панове, я раджу вам влаштувати всі свої особисті справи і бути разом зі своїми підлеглими в повсякчасній готовності вирушити в похід.

Тюремник приніс Розе матрац і ковдру на ніч. На єдиній койці, що була в камері, лежав Піппіг, якому ставало дедалі гірше. Поки Розе міг ще розмовляти із замордованим товаришем, це хоч трохи підбадьорювало його. Але тепер Піппіг не відповідав на запитання, тіло його палало в гарячці, і Розе — жалюгідна подоба людини — мовчки скорчився в темному кутку на солом’яному матраці. Він завмирав від страху на саму думку про нічний допит. Страх причаївся тут же, поряд із ним, неначе його друге зацьковане «Я».

В команді на складі знали про те, що дитину перенесено до 61-го барака. З розмов, які точилися поміж в’язнями, дізнався про це і Розе. І те, що він знав це, так гнітило його тепер, що він шкодував, чому не заткнув собі вуха, коли чув ці розмови. Але зараз було вже запізно думати про це, і ось він сидів тут і мучився, бо знав те, чого йому краще було б не знати.

Ніч була місячна. На побілену стелю камери падали тіні від загратованого віконця, немов чиїсь розчепірені пальці. Розе не хотів лягати, боячись ненароком заснути. Щохвилини його могли викликати на допит.

Розе прислухався. Надворі панувала мертва тиша, а в темній камері було холодно, як у могилі.

Руді...

Мовчання.

Руді... — Розе вслухався в звук свого голосу.

Раптом він підвівся і навшпиньках прокрався до

Піппіга. Піппіг лежав, зігнувши ноги. Голова його була закинута назад і звішувалася з узголів’я.

«А що, як він умре?» Розе ковтнув слину.

Руді...

Розе не міг більше витримати. Йому хотілося кричати, але для цього він був занадто полохливий. Йому хотілося щосили бити кулаками об двері, але для цього він був занадто боягузливий. І він лише затулив кулаками рот і зігнувся в три погибелі.

В ту мить, коли Розе обернувся, щоб побрести до свого матраца, він раптом затремтів і ніби закляк на місці. Серед мертвої тиші, що панувала навколо, забряжчав ключ у замку, двері відчинилися, по камері сковзнув яскравий промінь кишенькового ліхтарика, направлений просто в обличчя Розе.

Молодий есесівець з нічної варти увійшов всередину.