— Ніякої дитини. Де дитина?
І вже не боячись ні Клюттіга, ні блокфюрера, він скинув зі свого ліжка ковдру й матрац.
— Де дитина? — вигукнув він, з розпачем роздивляючись навколо.
Клюттіг вирішив припинити розшуки. Люто лаючись, він щосили стусонув ногою Зідковського і разом з блокфюрером поспішно покинув інфекційний барак.
Як тільки четверо поляків трохи отямилися з переляку і зорієнтувалися в темряві, вони почали наводити лад у бараці. Санітари швидко поприбирали скрізь, поклали потривожених легших хворих на нари, знову поклали на матраци тяжкохворих.
Але, опинившись у своєму приміщенні, вони розгублено глянули один на одного. Де ж все-таки дитина? Яке чудо трапилось тут? Адже ще цього вечора Зідковський взяв малого до себе, і ось тепер він зник! Неймовірно, щоб він сам пішов з барака. Певно, тут втрутилося боже провидіння і сталося чудо.
Четверо чоловіків безпорадно стояли один перед одним і ніяк не могли знайти пояснення цьому чуду.
Зідковський поволі став на коліна, згорнув руки, схилив голову і заплющив очі.
— Пречиста діво Маріє...
Троє санітарів і собі опустилися навколішки...
***
Так само поквапливо, як він вдерся в табір, побіг Клюттіг назад до свого помешкання і одразу ж подзвонив по телефону Гаю. Але той уже пішов на свою приватну квартиру, що містилася у колишній стайні. Гай ще не встиг лягти в ліжко, бо теж готувався до втечі. Він перебирав папери в своєму кабінеті, спалюючи цілі паки актів і протоколів допитів. Саме в цю мить пролунав телефонний дзвінок Клюттіга, який попросив з’єднати його з квартирою Гая.
— Та що ти кажеш, — закричав Гай у трубку, — не можна ніде знайти?
Гай скипів від злості.
— Проклята наволоч!
Він з люттю шпурнув трубку.
***
Піппіг заворушився. Він випростав зігнуті ноги. Поки прояснювалась затуманена свідомість і Піппіг ще не згадав, де він і що з ним сталося, ці перші хвилини повернення до життя були навіть приємні. Але одразу ж він знову відчув гострий біль, від якого мов вогнем пекло усе тіло. Цей біль загрожував знову загасити його свідомість, і Піппіг напружував всі свої сили, щоб не знепритомніти і зберегти ясність думок, бо знав, що довго він уже не протягне.
Піппіг перевірив свою здатність мислити. Цілком ясно й напевно відчув, що в його голові ще бродили думки, але якісь розрізнені, не пов’язані між собою. В горлі пересохло, піднебіння теж було сухе і ніби заліплене папером. Але це був тепер його звичайний стан, і Піппіг навіть не почував спраги.
Довго лежав він нерухомо, з цікавістю прислухаючись до свого болю. Отой бугай бив його чобітьми по стегнах і попереку, коли він лежав уже на підлозі. Видно, повідбивав йому нирки. Саме тут, здавалося, був осередок пекучого болю, що вогнем розливався по тілу. Невже можна вмерти від цього? Піппіг подумав про це із якимсь подивом.
Проте ця думка якось непомітно розтанула, і натомість з’явилася інша. «Як добре, що я встиг пістолети... вчасно... ще б один день і...»
Піппіг застогнав. Раптом йому спав на думку Розе. Чи не викликали його на допит? Піппіг невиразно пригадував, як промінь світла сковзнув по камері. Він ще чув тоді чийсь голос. Потім запала тиша, мертва тиша. Піппігу стало страшно. Скільки ж часу минуло відтоді?.. В камері стояв непорушний німий морок, він звідусіль оточував, огортав його, немов страшний саван. Де ж Розе? Що трапилося за цей час?..
Піппіг відчув, що його свідомість знову затьмарюється: він ніби дивився крізь мокру від дощу шибку вікна, все розпливалося перед ним, і він не міг нічого розрізнити. Раптом нестерпний і невимовний страх пройняв його душу.
— Август! — Піппігу здалося, що він закричав це щосили, але то йому тільки так здалося. Насправді ж це прозвучало ледве чутно, — змучений стогін, що вирвався з пересохлого горла.
Розе, раптом пробудившись від свого напівзабуття, здригнувся, сів на матраці і злякано прислухався, не знаючи, чи то справді він почув цей вигук наяву, чи, може, то причулося йому. Та ось він знову почув своє ім’я, вимовлене таким кволим голосом, що, здавалося, кожен звук насилу зривається з пересохлих уст.
Одним стрибком Розе опинився біля Піппіга. Той відчув біля себе якусь живу істоту і намагався відігнати від очей туманний морок, що повивав його свідомість. Однак це не вдалося йому. Піппіг не вимовив більше ні звуку. Була то кров, що струмувала по його жилах, чи серце, що несамовито билося в грудях? Уриване хрипіння виривалося з його горла.
Раптом за дверима камери почулися поквапливі кроки. Забряжчав у замку ключ, на стелі засвітилася тьмяна лампочка. Пробігши повз гестапівця-вартового, що ривком відчинив двері, до камери вдерся Гай. Він одразу ж накинувся на Розе, щосили ударив його обома кулаками в груди, так що той, втративши рівновагу, похитнувся назад.
— Проклята собако! Ти обдурив мене!
Гай трусив Розе, немов гілку.
За дверима сусідніх камер стояла наполохана тиша. Решта, вісім в’язнів з команди складу, зненацька пробуджені від сну цим диким криком, тремтячи від страху, припали до дверей.
Лють Гая не знала меж. Він смикав і термосив Розе туди й сюди, репетував, лаявся, бив його, топтав ногами. Розе, немов захищаючись від лавини, що враз обрушилась на нього, затуляв руками втягнуту в плечі голову і жалібно скиглив:
— Я все сказав вам, пане комісаре. Згляньтеся, згляньтеся! Більше я нічого не знаю!
— А хто ж знає? — загорлав Гай і ударами загнав Розе в куток.
— Не бийте мене, пане комісаре! Піппіг знає, він все знає. А я до цього не причетний.
Не тямлячи себе від люті, Гай рвонув Піппіга з матраца і шпурнув його на підлогу; тіло його так і лишилося нерухомо лежати посеред камери. Тіпаючись від страху, Розе зненацька закричав не своїм голосом.
Гестапівець кинувся до Розе і щосили оперіщив його гумовою палицею.
— Заткни пельку!
Заревівши від люті, Гай кинувся на нерухоме тіло Піппіга. Не розбираючись, куди влучають його удари, почав щосили бити його ногами.
— Говори, падло, а то я розтопчу тебе на місці!
Мов несамовитий, молотив він тіло Піппіга кованими чобітьми.
Проте на цей раз смерть виявилася милостивою. Давно вже поклала вона свою рятівну руку на це, колись таке веселе й життєрадісне, серце...
В’язні в сусідніх камерах немов поприлипали до дверей. Ось вони почули, як з грюкотом замкнулися десь поряд двері, і злякано подалися назад, коли поквапливі кроки протупотіли повз їхні камери. Довго ще після того, як скрізь навколо знову залягла нічна тиша, стояли вони, важко дихаючи, шукаючи у темряві один одного очима і не говорили ані слова. Але думки стривоженим роєм снувалися в їх головах.
Вже рано-вранці блокові, іцо принесли Кремеру рапорти для перевірки, засипали його запитаннями.
— Що сталося сьогодні вночі в маленькому таборі?
— Кажуть, Клюттіг був у шістдесят першому бараці...
— Правда, ніби він шукав дитину?
Щоб мати змогу поговорити з Кремером, Бохов сам поніс рапорт замість Рункі. Він приєднався до блокових, що аж палали з цікавості, і, беручи участь у загальній розмові, в такий спосіб міг непомітно доручити Кремеру роздобути для нього повну інформацію про все, що сталося.
— Піди-но в маленький табір і довідайся, що там трапилось, — попросив він.
Кремер сприйняв його прохання як наказ, забурчав щось, щоб не так впадало у вічі, і вдав, ніби зовсім не цікавиться всією цією історією. А тимчасом і в нього так само, як і в Бохова, тривога і невідомість гризли душу, бо в сітці, натягнутій над Гефелем, Кропінським, Піппігом та іншими заарештованими в’язнями зі складу, над чотирма бідолашними поляками з 61-го барака, ба навіть над підпільним комітетом і усією організацією, цієї ночі знову було прорвано одну петлю, і всі вони, що ховалися під її захисним плетивом, за всяку ціну повинні були напевно дізнатися, чи справді існує цей розрив.
І цього ранку, як завжди, звідусіль потяглися до майдану в’язні. Як завжди, велетенський багатотисячний квадрат вишикувався рівними рядами точно один за одним, рівняючись направо, і, як завжди, після Рейнеботової команди:«Робочі команди, кроком руш!» — весь стрій враз розпався на безліч великих і маленьких груп, частина яких у супроводі озброєного карабінами конвою, тримаючи в руках шапки, промарширувала через ворота, тимчасом як інші рушили з майдану вниз, у напрямі до табірних майстерень і різних адміністративно-господарських служб.
