В усіх бараках точилися про це жваві розмови. Могло статися й так, що весь табір в останню, в найостаннішу хвилину буде знищений до ноги. Адже у тих було все! Бомби, отруйні гази, літаки! Досить комендантові подзвонити по телефону на сусідній аеродром... і через півгодини на світі не існуватиме більше ніякого табору Бухенвальд, а димити- меться страшна мертва пустеля... І тоді — кінець усім мріям і сподіванням, товаришу. А ти ж цілих десять років чекав зовсім іншого! Нікому не хочеться вмирати перед самим кінцем! Прокляття! Яким кінцем? Якби ж то можна було це знати!
Раптом багато хто з в’язнів зробив несподіване відкриття: той панцир, в який одягли вони свої груди на всі ці роки, уже не міг стримати те, що розпирало їм груди, вони зрозуміли, що ту звичку до смерті, яка всі ці роки стояла за ними, як вартовий з рушницею, що цю звичку вони просто вигадали, уявили собі, що це буз обман, ілюзія, — ніби вони вищі за смерть.
І от моторошний привид уже злорадо хихотів тут же, поруч: добре сміється той, хто сміється останній!
І те, що б’ється там, усередині, під тим панциром, не таке велике й невразливе, товаришу... Так, так, досі ти відсовував від себе смерть кінчиком пальців. Та не забудь, що це була зовсім інша смерть... то була твоя смерть, і вона була невід’ємною частиною табірного життя, точнісінько так, як і ти сам.
А ту смерть, яка зловтішно хихикає зараз за стінами барака, мій любий, ти не відкинеш кінчиком пальців, простим щиглем! Це найпідступніша, наймерзенніша з усіх смертей! Це цинік, який піднесе тобі під носа букет квітів в твою останню хвилину, перед тим, як ти навіки закриєш оні. І яких тільки квітів не буде в тому букеті! Будинки, вулиці, люди, село, лісова галявина, місто, автомашини, велосипедисти, жінка, ліжко, кімната зі справжніми меблями і гардинами на вікнах, маленькі діти... Цілий прекрасний світ триматиме вона перед твоїм носом: вдихни лишень його пахощі... Що скажеш ти на це, товаришу? Тут уже ніхто не захоче вмирати, навіть якщо раніше він міг би легко вмерти від одного щигля.
І нічого дивного тут немає: смерть у таборі була твоїм побратимом, смерть, яка приходить в останню хвилину від дротяної загорожі — твій ворог! Разом з чутками прослизнула вона в табір і тепер була незваним гостем у кожному бараці, скрізь, де збиралися люди. Вона незримо витала також і над маленькою групою людей, що зійшлися у підвалі під ревіром, разом з ними спустилася вона туди крізь отвір у підлозі і пройшла, спотикаючись об уламки цегли, аж у той дальній куток, де горіла свічка, і кожен — був то Богорський чи Бохов, Ріоман чи Пшібула, Кодічек чи ван-Дален, — кожен знав, що вона була присутня тут, на їхньому зібранні, мовчазним гостем.
Бохов змалював обстановку: арешт десяти чоловік зі складу, загроза евакуації, просування фронту вперед, на Тюрінгію, можливість блискавичного розгортання подій.
Ріоман доповнив його відомості. Він випадково дізнався про нараду у коменданта, і не могло бути ніякого сумніву в тому, про що там ітиме мова.
Запальний Пшібула хотів зі зброєю в руках перешкодити евакуації. Він вимагав, щоб вони негайно дали сигнал бойової тривоги всім групам Опору і роздали їм зброю.
— Та ти збожеволів, чи що? — по-польськи вигукнув Богорський.
Три тисячі есесівців було зараз в казармах, — про це повідомив їх старший санчастини Кен, який майже щодня бував «на волі», за межами табору. Кассель, де проходила лінія фронту, був близько і водночас ще занадто далеко. Кожен день міг принести важливі новини, кожен день був для них виграшем. А через те, що так стояли зараз справи, що невідомість і надія на порятунок, мов збурені хвилі, набігали одна на одну, не можна було дозволити собі ніяких поспішних і необдуманих рішень. Треба було до слушного часу додержуватися тієї самої тактики вичікування, і — в разі якщо буде віддано наказ про евакуацію, — чинити їй різні перешкоди і всіляко зволікати, щоб врятувати якомога більше людей.
Проте всі вони знали, що вирішальна година наближається і що коло ось-ось замкнеться. А що почнеться тоді...
Бохов сказав дуже серйозно:
— ...Те, що почнеться тоді, товариші, вирішуватиме питання життя чи смерті. А ми повинні жити! Я не вмію говорити пишних фраз, але сьогодні я хочу сказати вам: ті з нас, яким пощастить вийти живими на волю, стануть передовим загоном справедливішого світу! Ми не знаємо, як розгортатимуться події. Та однаково, як би не виглядав цей світ, він мусить бути справедливішим, інакше нам доведеться розчаруватися в розважливості й розумі людства. Ми не перегній для історії, не страдники, не жертви. Ми — носії найвищого
обов’язку!
Та, певно, засоромившись свого пафосу, Бохов враз замовк і знову замкнувся в собі. Богорський теплим поглядом дивився на друга. Після короткої паузи Бохов провадив далі, лаконічно й суворо, як завжди:
— Нам треба обговорити ще одну справу, товариші! Йдеться про дитину. Так це не може далі тривати. Ця дитина виростає поступово у велику небезпеку для нас. Клюттіг ганяє за нею, як чорт. Він хоче добратися до нас. Певна річ, він діє навмання, бо ми не маємо до дитини ніякого відношення. Хіба що Гефель...
Бохов глянув на Богорського, так ніби чекав, що той щось заперечить йому. Але Богорський мовчав. І Бохов вів далі:
— На Гефелі, і тільки на ньому можуть вони пробити бреш. Я знаю, товариші, що він тримається стійко! Знаю це напевно, і, здавалося, ми могли б не турбуватися. Але, як кажуть, береженого й бог береже. Досить тільки їм знайти дитину... і знаєте, що лишиться тоді від Гефельової сили й стійкості? І небезпека таїться не тільки в Гефелі. Надто багато людей знають про дитину. А тому дитину треба забрати від Зідковського, але так, щоб він і сам не знав куди. Тоді ми зможемо бути спокійними, таким чином ланцюг розірветься. Але куди подіти дитину?.. Я вже все обдумав. Ми принесемо її сюди, в цей підвал.
Ця пропозиція здалася членам комітету неможливою, і всі палко запротестували. Один лише Богорський мовчав. Та Бохов наполягав на своєму.
— Спокійно, товариші!
Скупими словами пояснив їм, як він надумав це зробити. Вони влаштують тут у кутку постіль для дитини. Кілька разів на день хтось із товаришів, звичайно, не забуваючи про обережність, приходитиме сюди і приноситиме маляті їжу. Воно ж звикло ховатися...
Ван-Дален скептично похитав головою:
— Ти розриваєш ланцюг лише для того, щоб знову зав’язати його в іншому місці.
На скронях Бохова набрякли вени.
— А що ж робити? — вирвалося у нього. — Чи, може, ми повинні просто вбити дитину? Запропонуй щось краще, коли можеш.
Ван-Дален тільки знизав плечима; ніхто не міг дати доброї поради.
Вони мовчали. Можливо, це був найкращий вихід. Та Бохов і сам почував, що цей вихід не рятує становища.
Крім Піппіга й Кропінського, яких зараз немає в таборі, Зідковський зв’язаний тільки з Кремером, що знає про дитину. Отже, Кремер і повинен забрати у нього дитину.
Але на це не пристав ніхто.
— Тільки не Кремер! — запротестували всі.
— Спокійно, товариші! — суворо спинив їх Бохов. — Я знаю, чого я це кажу! Якщо ланцюг розірветься на Кремерові, буде неможливо щось зробити, це має бути ясно для всіх, в разі... в разі, якщо Зідковський зрадить нас. Я в це не вірю, але...
— От і гаразд, — раптом заговорив Богорський, — ми приготуємо м’якеньку постільку для маляти, і Кремер принесе його сюди. Хорошо. Не треба стільки сперечатися про це, товариші, у нас обмаль часу. Коли Кремер забере дитину?
Своєю рішучою підтримкою плану Бохова Богорський поклав край усім суперечкам, і Бохов був радий з цього. Він відповів:
— Сьогодні вже пізно. Завтра я все влаштую.
***
Шваль викликав до себе Клюттіга. Він побоювався, що у них може виникнути сутичка з лагерфюрером на нараді штабу, яка мала от-от розпочатись. На столі лежала телеграма від Гіммлера, в якій наказувалося евакуювати табір.
Евакуацію було повністю полишено на розсуд начальства табору. В цьому наказі почувалася паніка. Рятуйся, хто може, — означав він. Таким чином, Швалю було дано повну свободу дій. Єдиний, хто міг перешкодити йому маневрувати якомога спритніше, був фанатик Клюттіг, тим-то Шваль і хотів наперед домовитися з ним. І хоч звичайно Шваль не любив лишатися з Клюттігом наодинці, цього разу він все-таки вирішив поговорити з ним. Комендант покладався на свій дипломатичний хист.
