Гай співчутливо похитав головою.
— Вісім років! Ай-яй-яй... вісім років! Я б, мабуть, не витримав.
Як зловісно прозвучали ці слова!
Розе не відповів, він злякано думав лише про те, щоб якось не роздражнити цього звіра, бо інакше він битиме і його.
Але Гай, здавалося, і на думці того не мав. Він затягнувся, і Розе скоса зиркнув на жевріючу сигару. Ось чим випікав цей кат ті страшні рани на тілі...
Гай відкинувся на спинку стільця, спокійно схрестив на грудях руки і привітно глянув на Розе.
— Ви, бухенвальдці, — кумедні люди. Через якусь там малу дитину ви дозволяєте, щоб вас били мало не до смерті. Коли ви вже хочете мовчати, то повинні бути принаймні послідовні. Але якщо ви спочатку змушуєте себе як слід відлупцювати, а потім все одно вибовкуєте ваш секрет, то нема чого дивуватися, коли з вами й поводитимуться, як з ненормальними людьми.
Гай привітно нахилився до Розе.
— Цей Піппіг, безумовно, хоробрий хлопець! Я поважаю його! Та хіба не міг він мені одразу сказати: так і так, пане комісаре, ми знайшли маля... І тоді все було б гаразд. Ба ні, спершу треба віддубасити його, а потім він однаково все скаже. Хіба ж так роблять розумні люди?
Гай знову відкинувся назад і, ніби між іншим, зауважив:
— Хвалити бога, що інші ваші товариші були розсудливіші і одразу ж призналися. Ну, і чого ж домігся ваш Піппіг?
Розе, зіщулившись, сидів на стільці, і Гай почував, що його підготовча тактика має успіх. Він підвівся і, продовжуючи говорити, стаз походжати по кімнаті.
— Мене зовсім не цікавить, що ви робите там у себе нагорі, в концтаборі, у мене є інші турботи. А ваш Клюттіг просто бюрократ. Прибігає до мене та й каже, заламуючи руки: допоможи мені! У нас нагорі, в таборі, приблудилося дитя, воно ще не зареєстроване, і виходить, що число в’язнів табору не збігається!
Гай тоненько захихотів.
— Так ніби це хтозна-яка важниця! Адже через пару днів американці однаково будуть тут, і нам треба буде відчалювати. Нам, а не вам! І от уявіть собі, яку дурницю робить ваш Піппіг! Буквально в останню хвилину цей ідіот ризикує своїм життям через таку дрібницю. Я ж міг прибити його й до смерті. І що тільки ви собі думаєте!..
Все завмерло у Розе всередині від страху. Те, що говорив цей бугай, аж ніяк не відповідало його солоденькому тону. Він, здається, надто багато знає. Невже Піппіг справді признався і тільки перед ним, Розе, промовчав про це? Невже й інші теж?..
Та перш ніж ці думки Розе встигли оформитися в слова, бугай спинився перед ним і підбадьорливо поплескав його по плечу.
— Що ви собі справді думаєте? — повторив він.
Розе все ще сидів на тому ж самому місці, похнюпивши голову.
— Я до цього не причетний, — тихо вирвалось у нього.
— Я знаю! Піппіг мені все розказав, — запевнив його Гай, — Але де ж, скажіть мені ради бога, заховали ви це бідне малятко?
Розе мовчав.
Гай став біля вікна і забарабанив пальцями по шибці. Якусь мить він зважував у думці подальший план дій, потім враз ніби вирішив щось. Підійшов до Розе. Привітно, але досить-таки міцненько вхопив його за петельку, підняв .у повітря. З того, як безсило повис Розе в його руках, зрозумів, що діє правильно.
Він вийняв сигару з рота, струснув з неї попіл і ніби ненароком підніс жевріючий кінчик її під самісінький ніс Розе. Від їдкого диму і жару у того боляче защеміло в носі.
Гай сказав по-батьківському:
— Ану ж бо, будьте благорозумні, Розе.
Розе глянув своєму катові в очі, — в них причаїлася страшна небезпека. Розе нервово ковтнув слину, він відчув, що рука, яка тримала його за груди, ослабла. Гай поплескав Розе по плечу.
— Я не маю ніякої охоти робити з вами те ж саме, що з ГІіппігом, я не люблю цього. Але якщо ви змусите мене... Розе, чоловіче добрий, зрозумійте, адже я теж тільки виконую свій обов’язок!
«Коли він помітить, що я щось знаю...»
Розе, не кліпаючи, дивився в очі гестапівцю.
— Отже, де ви сховали бідне малятко?
Очі Розе палали. Він напружував усі свої сили й мужність.
— Я не знаю, — заїкаючись, пробелькотав він, не зводячи погляду з кулака гестапівця.
Проте Гай тільки зітхнув і скрушно підняв руки.
— Ну що ж, мені жаль вас. Ідіть тепер в свою камеру і порадьтесь з Піппігом. Сьогодні вночі я викличу вас ще раз...
Вже зовсім стемніло, коли тюремник привів Розе назад у камеру. Піппіга тіпала лихоманка: він був непритомний.
Тюремник поклав йому вогку ганчірку на лоб і, виходячи з камери, пробурчав до Розе:
— Не робіть дурниць, досить уже й цього одного.
Розе скоцюрбився на табуретці. Здається, всі страхіття і жахи всього світу зібралися докупи в цій камері. Як би хотілося зараз Розе промовити до когось хоч слово.
— Руді...
Піппіг лежав нерухомо, дихав важко й уривчасто.
— Руді...
Розе поторсав Піппіга за плече.
Нещасний застогнав. Розе облишив його. Маленький і безпорадний, він знову скоцюрбився на табуретці. Тепер він був зовсім один на світі!
Їдкий дим сигари, здавалося, все ще щипав його ніздрі, і він ніби й досі почував на своїх грудях руку того звіра. Холод, що йшов від кам’яних стін і підлоги, пронизував його наскрізь, і він здригався всім тілом. Загратована лампочка під стелею блимала тьмяним червонуватим вогником.
Скоро вже й ніч настане...
***
Комендант наказав усьому штабу зібратися в його кабінеті, тим-то вечірня перевірка пройшла цього разу дуже швидко. Клюттіга не було, замість нього рапорт приймав вічно п’яний Вейзанг.
Рейнебот виструнчився перед першим лагерфюрером і відрапортував, як годилося за уставом.
Потім загорлав:
— Розійдись!
Сьогодні все пройшло швидко. Щось тривожне носилося в повітрі. Десять тисяч чоловік знали це. Немов газ, що проходить крізь найменшу щілину, проникали в табір чутки про евакуацію.
Якщо глянути на всю цю картину стороннім оком, то могло здатися, що тут не було нічого незвичайного. Колона за колоною рушали в’язні вниз, розходячись з величезного табірного майдану. Як завжди, у вузьких проходах поміж бараками зчинялася метушня й затори. Маршовий порядок тут вмить зникав, бо кожен прагнув якнайшвидше дістатися до свого барака.
Лише окремі дрібнички вказували на те, що не все було так, як завжди. Рапортфюрер, лагерфюрер, блокфюрери не чекали, як звичайно, поки спорожніє майдан, а одразу ж після перевірки поквапливо зникли за ворітьми. Вартові, що звичайно походжали байдуже туди й сюди на головній сторожовій вишці, сьогодні стояли біля кулеметів, втягнувши голови у підняті коміри, щоб заховатися від різких поривів березневого вітру, який завивав і свистів за рогом вишки, і дивилися вслід в’язням, що розходилися з майдану.
Одразу ж після вечірньої перевірки прикомандированих в’язнів, які звичайно працювали до пізнього вечора, відпустили з різних будівель, зайнятих есесівцями, в табір. Щось тривожне таки носилося в повітрі!
В бараках, як завжди, стояв неймовірний галас. Навколо казана з супом товклися, як завжди, в’язні; так само, як завжди, байдуже роздавали жалюгідну юшку штубові, бряжчали миски. Як завжди, впритул один до одного сиділи на лавах за довгими столами в’язні, сиділи так тісно, що насилу могли орудувати рукою, в якій тримали ложку. Як завжди, жадібно накидалися вони після супу на хлібний пайок на завтра; цей раціон став за останній час ще меншим ніж досі. І все-таки щось змінилося, не все було, як завжди.
Безладні розмови пішли по іншому руслу, десятки тисяч думок зароджувались в головах і ніби з’єднувалися в одну гігантську думку, в одну велетенську процесію, яка під прапорами Надії, під прапорами Чекання мала вирушити назустріч кінцю, що із страхітливою раптовістю, немовби прорвавши запону хмар, нараз зримо став перед ними!
В усіх бараках можна було почути тільки одну розмову: про евакуацію! І багато хто з тих, кого довгі роки ув’язнення позбавили всякої надії на краще майбутнє, тепер навіч бачили, що наближається кінець цих страшних часів — кінець їхнього часу. Але що чекало їх попереду? Смерть чи воля? Важко було передбачити це. Події розгорталися нерівномірно, вони зливалися, змішувалися і переплутувалися між собою. Життя чи смерть? Хто міг би це сказати?
