— В’язень просить дозволу вийти...
Якщо ти сідаєш надто близько, вартовий люто накидається на тебе, б’є прикладом у спину:
— Падло! Чого сів у мене під носом?!
А якщо відійдеш на якийсь метр далі, то він може зірвати з плеча карабін...
Розе знесилено закинув назад голову. Це ніби приносило якусь полегкість на хвилину, але тільки на одну хвилину, бо одразу ж кров знову кидалася в голову.
Розе схопився з табуретки і почав жестикулювати:
— Я хочу розказати вам усе, пане комісаре! Ви повинні знати, що я пережив! Хто знає, як ви допитуєте зараз Піппіга! Я не маю ніякого відношення до дитини, ніякого, прошу вас...
***
Розе не закінчив фрази. Раптом в дверях камери забряжчав ключ. Тюремник протиснувся крізь двері, волочачи за собою якийсь клунок. Це був Піппіг!
— Тримайте його, — пробурчав тюремник до Розе, що стояв у камері, готовий утекти і заховатися в найдальшому її кутку. Розе скорився. Він підхопив Піппіга ззаду під руки, а тюремник тимчасом опустив койку. Вони вдвох поклали на неї нерухоме тіло.
Тюремник вийшов із камери, взявши з собою порожній глек, і скоро повернувся назад, наповнивши його водою. Він кинув Розе полотняну ганчірку.
— Ви самі бачите, що треба робити.
І він вийшов, залишивши обох заарештованих наодинці.
Очі Піппіга були заплющені. Одне око зовсім запухло. Від лівого вуха тягнувся кривавий слід аж до шиї. На носі і роздутих губах теж закипіла кров. Куртка розхристана, сорочка пошматована.
Рука Розе, в якій він тримав ганчірку, дрібно тремтіла. Завмираючи від цікавості й страху, він нахилився над Піппігом.
Повіки Піппіга затремтіли. Спотворене до невпізнанності обличчя скривилося в страшній гримасі: він силкувався посміхнутися.
Жах пойняв Розе.
Раптом Піппіг заговорив тихим, але напрочуд ясним голосом:
— Витри мені лице...
Руки Розе трусилися, коли він, намочивши ганчірку, витирав Піппігові обличчя.
Піппіг насилу ворухнув руками і обережно підняв трохи сорочку. Тільки тепер Розе помітив на його грудях великі круглі плями спаленого м’яса. Опіки. Хтось повипікав йому ці плями на живому тілі!
Піппіг відчув крізь заплющені повіки, що Розе дивиться на його груди.
— Сигарою, — тільки й сказав він, замість довгих пояснень, і після короткої моторошної паузи попросив: — Поклади мені мокру ганчірку на рани.
Коли мокра холодна ганчірка торкнулася живого м’яса, Піппіг застогнав від болю. Він дихав важко й уривчасто, і раптом з його грудей вирвалось:
— Води, швидше!
Розе озирнувся навколо, пошукав очима, помітив у стінній шафці алюмінійовий кухоль і набрав у нього води. Він трохи підняв Піппіга, підклавши йому руку під спину, і той жадібно випив воду. Здається, лише тепер він усвідомив, що той кошмар, який він щойно пережив, уже минувся.
Застогнавши з полегкістю, Піппіг відкинув назад голову, напружений вираз зник з його обличчя. Піппіг міг тільки трохи розплющити непошкоджене око. Він почав старанно обмацувати пальцями свій рот, так ніби це було зараз для нього важливіше за все. Кількох зубів бракувало, інші хиталися...
Піппіг кволо змахнув рукою: мовляв, це не має значення... Потім стягнув з грудей ганчірку і попросив Розе:
— Намочи знову.
Здавалося, сили потроху поверталися до нього. Минуло кілька хвилин, і він зовсім чітко вимовив:
— Не бійся, з тобою він такого не зробить. Я знаю тепер, чого він хоче.
Він говорив затинаючись: треба було спершу звикнути до дірок на місці вибитих зубів.
— Ми не випадково потрапили в одну камеру, — провадив він далі. — Ці пси думають, що вони хитріші за нас. Але й ми теж не дурні... Слухай, що я тобі скажу, Август!
Він на превелику силу підвівся, відсторонив руку Розе, який хотів допомогти йому, і важко перевів дух.
— Слухай же, Август, це важливо. Отой бугай не через те так люто бив мене, що я нічого не сказав, а тому, що... Слухай, слухай же, це дуже важливо...
Піппіг стомився, дихання з хрипом виривалося з його грудей.
— Не хвилюйся, — сказав Розе.
Піппіг спробував посміхнутися.
— Я й не хвилююсь зовсім... — Він замовк, почуваючи благодійну прохолоду на пекучих ранах. — Так мені легше, — зітхнув він.
Він знову ліг на спину. Якусь мить лежав нерухомо, не кажучи ні слова.
Розе наважився поставити йому одне запитання:
— А чому... чому він... не зробить цього зо мною? Це він сам тобі сказав?
Піппіг не відповів. Який він жалюгідний, цей боягуз! Нарешті він знову заговорив:
— Ти просто дурень...
Розе стало соромно, він сидів, опустивши додолу очі.
Піппіг вів далі:
— Отой бугай знає, що ти слабовольна людина. Саме тому він і посадив нас разом в одну камеру. Побачивши мене, ти повинен перелякатися на смерть. Ось на що він розраховує. І тоді — можеш бути певен, — тоді він спробує вивідати у тебе все, що йому треба, лагідненько, солоденьким голосом. Якщо ти не хочеш, щоб і тобі перепало так, як мені, то будь насторожі...
— Що ж я повинен робити? — обличчя Розе спотворила крива гримаса.
— Тримати язик за зубами, більш нічого.
Розе ковтнув слину.
— Ти просто нічого не знаєш, на цьому й наполягай, навіть якщо він і дасть тобі кілька разів по зубах. Чорт забирай, хіба ти не зможеш витримати?
Біль ставав нестерпним. Піппіг застогнав і почав судорожно крутити головою; Він був такий самотній у цю тяжку годину...
— Друже, дай мені ще води, — простогнав він, трохи звівся на лікті, коли Розе, тремтячи, підніс до його губів кухоль з водою, і, напившись, знову знесилено впав на матрац.
Розе бачив по обличчю змордованого товариша, які нелюдські зусилля робить той, щоб подолати біль. Нараз його пойняв сором. Тихесенько, скоріше для самого себе, ніж для товариша, він прошепотів:
— Ну, гаразд, Руді, гаразд, я нічого не знаю...
Піппіг трохи пожвавішав.
— От бачиш, от бачиш, — зрадів він. — І на цьому ти й наполягай. Гляди ж, не проговорись, Август, чуєш? Якщо той бугай помітить, що ти щось знаєш, він мокре місце від тебе залишить, розумієш? Але якщо ти мовчатимеш, розумієш?.. Бо я вже втовкмачив йому, що ти нічогісінько не знаєш про всю цю історію...
— Ти взяв усю провину на себе?
— Здурів ти, чи що? — раптом своїм колишнім тоном промовив Піппіг так, ніби він був зовсім здоровий. — Я сказав йому: якщо ми всі нічого не знаємо, то ти й поготів нічого не можеш знати, бо ти... просто дурень...
Сили Піппіга вичерпались. Він простягся на матраці, мускули його ніби розм’якшилися від болю.
Розе збентежено дивився перед собою.
Виходить, ось якої вони думки про нього. Піппіг не просив, не благав його бути хоробрим і мужнім, «...бо ти просто дурень...»
Розе хотілося сховатися кудись від самого себе, так йому було зараз соромно, і він низько похнюпив голову.
***
Після Піппіга Гай викликав до себе ще кількох бухенвальдців. Не для того, щоб допитувати. Просто він хотів «прощупати» їх. Допитуючи в’язнів, він керувався тим враженням, яке справляв на нього той чоловік, що в дану хвилину стояв перед ним, і залежно від цього ставив свої запитання. Скоро він зрозумів, що навряд чи доб’ється чогось від бухенвальдців. Всі вони затялись на тому, що нічого не знають.
«Ну, гаразд, — подумав Гай, — тимчасом залишимо все це так, як є, ви ще заспіваєте передо мною, як соловейки».
Тепер він вирішив сконцентрувати всю свою увагу на Розе, спеціально для якого він так «грунтовно обробив» Піппіга.
Уже надвечір він наказав привести Розе.
— Ну, мій любий, сідайте-но. Ваше прізвище Розе, правда?
— Так точно.
Гай закурив сигару і обережно поклав сірника на попільничку. Скрушно зітхнувши, він зауважив при цьому:
— Еге ж, вклепалися ви в дурну історію. Як довго ви вже сидите в таборі?
— Вісім років, — відповів Розе, зовсім ошелешений тим, що допит почався точнісінько так, як він і уявляв собі.
