З будки вийшов вартовий у касці і довгій, аж до п’ят, шинелі. Розхитані двері, збиті так само грубо, як і паркан, якось неохоче заскрипіли на іржавих завісах.

Перед їх очима простягалася простора рівнина, в чорній пітьмі ніде не видно було ані душі. В нічній темряві бовваніли лише поодинокі високі дерева, гілки яких, немов руки, благально простягалися в мокрий від невпинної мжички морок, та розкидані де-не-де стовпи з ліхтарями. В червонуватому світлі ліхтарів, які окреслювали на землі ясне коло, блищали крапельки дрібного дощу. Маслянисто поблискувала рідка багнюка. Скрізь навкруги стирчали чорні пеньки дерев, тут же було розкидано кілька дощаних халуп. Німий і мертвий краєвид розстилався перед ними.

—  Бігом марш, свиното!

Високо підкачавши штани, розмахуючи зігнутими в ліктях руками, перестрибували вони через глибокі, по кісточки, калюжі. Спотикалися об непримітні в темряві цеглини, падали в ями; втрачаючи рівновагу, простягали вперед руки, ніби шукали опори.

—  Бігом! Чорт забирай!..

—  Ось як все це виглядало тоді, пане комісаре. Можете собі уявити, як ми жили на перших порах. Умиватися не було чим, тієї крапельки води, яка була в таборі, вистачало лише для кухні. Наше лахміття ніколи не висихало. Таким самим мокрим, яким увечері ми скидали його з себе, одягали ми його рановранці. І це прямо з теплої постелі, пане комісаре... У всіх у нас був пронос. Одразу ж за бараками були смердючі нужники — ями з покладеними навхрест дошками. Не було навіть клаптика паперу, щоб витертись. Та все це ще нічого б... Чи мали ми тоді вдосталь їжі? Коли б ви тільки знали, пане комісаре! Я повинен докладно описати вам це, інакше ви не зрозумієте...

Та замість того, щоб «описувати», Розе знову поринув у задуму й споглядання картин минулого, що пропливали в його спогадах.

...О четвертій годині ранку пролунав пронизливий свисток блокового. Штубові закричали:

—  Підйом!

Надворі була ще глупа ніч. В тьмяному світлі ліхтарів грязюка виблискувала, немов ставок, по дорозі між бараками вона текла, наче тісто з діжі, поволі спливаючи згори вниз. Мрячив дрібненький ДОЩИК. Одежа стала холодна, як лід, і зашкарубла, мокрі черевики затверділи, як камінь.

Минулися ніч і сон, народжувався новий день. Перш ніж вийти надвір під дощ і холод, вони нашвидку випивали чашку теплуватої ріденької кави. Частенько ця чашка кави була єдиною їжею на цілий день...

—  Так, так, пане комісаре, — простогнав Розе, охоплений цими гнітючими спогадами. — Скибку хліба нам видавали напередодні, увечері, і звичайно ми з’їдали його з супом.

Надворі пролунав свисток блокового.

—  Виходьте на перевірку!

Геть з барака, в грязь і холод.

—  Направо! Кроком руш!

Хлюп-хлюп! Лівою — правою, лівою — правою...

Наближаючись до майдану, всі ми були вже знову мокрі до рубця. Прожектори яскраво освітлювали наші обличчя, сліпили очі... Потім на майдан висипала ціла юрба блокфюрерів, які мали перелічити нас. Як розліталася в різні боки грязюка під їхніми ногами, але на них же були міцні чоботи... Перевірці, здавалось, кінця-краю не буде! Нагорі, у начальства, щось обов’язково не сходилось. Знову одного в’язня бракує! Чорт забирай!

—  Штубові — в ліс, шукайте негідника! — лунало з репродукторів.

І від усіх блоків мчали вперед очолювані старостою табору штубові.

Ні, ні, то був не Кремер, про нього в той час ніхто не міг і подумати. Старостою табору в той час був «зелений», карний злочинець, він давно уже подох, собака... А ми стояли і чекали, поки знайдуть того, кого бракувало. Стояли, безтямно втупившись в одну точку перед собою. Стояли і дрімали стоячи. Так минала одна година, друга. Куди ж міг забігти отой хлопець? Можливо, він звалився в нужник і потонув там? Ну що ж, туди йому й дорога! Тільки ще немало доведеться нам чекати, поки його витягнуть звідти довгими жердинами...

А може, він украв хліб і з переляку забіг у ліс і повісився? Ви не вірите, що через шматочок хліба може таке бути? Хіба ви можете це зрозуміти?.. Спробуй-но знайди його тепер у темряві серед густих дерев...

Дві години, три години...

Ми геть промокли під дощем. Втягаємо голови все глибше в плечі і дедалі більше скидаємося на марабу.

Поволі світає. Ми стоїмо, дивимось, куняємо. Голод все дужче дається взнаки, починає бурчати в кишках. Дехто не витримує довше. Ось один починає хитатися, падає навколішки, сусіди підхоплюють його, і він висить між ними, немов мішок. Деякі в’язні непритомніють, їх кладуть тоді біля барака, підклавши під голову згорнуту куртку, щоб вони принаймні не захлинулися в грязюці.

Прожектори давно вже вимкнуті.

Часом згори широкими кроками спускається якийнебудь блокфюрер і обходить ряди.

—  Увага! — повзе тоді по рядах шепіт.

Стомлені спини випростуються. Стояти струнко!

Направо рівняйсь!.. Та ось есесівець відходить, і знову стомлено опускаються плечі, згинаються коліна.

Нарешті десь ззаду чути свисток. Ряди оживають. Втікача знайдено! Розпростуються занімілі плечі. Обережно витягаються з багна ноги. Грязюка булькає і чавкає.

Хтось згубив у калюжі черевики. Підстрибуючи на одній нозі, він бабрається рукою в грязюці і витягає черевик. Лізе рукою всередину і очищає його від грязі. Шматки грязюки, немов коров’ячі кизяки, падають на землю.

Немов зграя оскаженілих собак, диким галопом мчать із лісу штубові. Староста табору — попереду! Слава тобі господи, втікача знайшли! Вони волочать його за ноги по камінню і пнях. Голова нещасного б’ється об землю і, мов м’яч, перестрибує через перепони на шляху. Чи він взагалі ще живий? Нагорі вони кладуть його, наче впольованого зайця, до ніг рапортфюрера. Тепер число в’язнів збігається!

—  Робочі команди, шикуйтеся!

Нарешті! А втім, у цьому нескінченному чеканні була й своя хороша сторона. Так минало кілька годин важкого робочого дня. А тепер — кроком руш з табору! Заспівуйте пісню!

У селі серед лісочку

Сонце вікна золотить.

Біля хати на горбочку

Мати сіла відпочить^[24].

Або:

Чудовий краю мій, багато літ

Про тебе слава йде на цілий світ,

І кожен хоче тут побуть

І зблизька й здалека сюди рушає в путь.

Розе захихикав. Він міг би годинами розповідати про все, що було тоді.

— ...Я працював у робочій команді на насосній станції у Веймарі. Ай-яй-яй... Що там робилося! — Розе цмокнув язиком. — Згори вниз тяглася траншея. Чотири метри завглибшки, чотири метри завширшки. По дну траншеї проходила водопровідна труба, широка, завтовшки з людину.

Ми повинні були закидати цю траншею, в цьому й полягала наша робота. Як невинно це звучить! Якби ви тільки знали! Накидана в траншею земля замерзала і ставала тверда, як камінь. Ми мусили кирками розпушувати її. Ай-яй-яй, як натирали нам руки держаки кирок! Спочатку вискакували пухирі, потім вони лопалися і появлялися свіжі рани. А копати треба було не спиняючись! Розпушувати і копати, розпушувати і копати. Чи боліли в нас спини? Ні, мало сказати «боліли», у спині мов ножем різало! Перебинтувати рани? Ні-і, мій любий, у Бухенвальді є або здорові, або мертві! А мертвяком ти міг тут стати дуже швидко. А що ж ти думаєш! Якщо шарфюрер наскіпається на тебе, можеш прощатися з життям!

На відстані п’яти метрів — цеп постів, молоді хлопці, які нудьгують знічев’я і мерзнуть, а в тебе течуть піт і дощ по обличчю, заливають очі. Але було щось іще гірше! Прокляті проноси! Ти хотів би спустити штани тут же, на місці... Але це заборонено. Ти повинен зголоситися у вартових постів і піти в ліс. Ха-хаха, в ліс... Це означає: пройти через цеп постів, а хто проходить через цеп постів, у того стріляють, як за спробу втекти. От і піди тут до вітру... Але пузо твоє, здається, зараз лусне! В останню хвилину, коли ти от-от накладеш у штани, тобі стає все байдуже. Аби випорожнитися, а там хоч і смерть. Впускаєш з рук кирку, спотикаючись об купи землі, біжиш до вартових, гострі ножі наче перерізають тобі навпіл спину; тремтячи, виструнчуєшся перед хлопчиськами-есесівцями: