Бохов важко опустився на табуретку.

—  Точно я ще не знаю нічого, але Кремер щойно приніс мені цю новину. Готується евакуація.

Ця новина, здається, не справила на Богорського великого враження,. Чи, може, він просто замкнувся перед Боховим? Бохов підвівся, не відриваючи очей від підлоги; нарешті він глянув на Богорського.

—  Отак-то, друже! Що ж воно тепер буде?

В запитанні вчувалася не безпорадність, в ньому звучала тривога за долю п’ятдесяти тисяч чоловік. Воно обіймало всі плани, що стосувалися цієї хвилини і з приводу яких не раз виникали за останні місяці суперечки; здавалося, тепер вирішальна хвилина настала. Чи повинні вони піти на евакуацію і покірно послати на смерть п’ятдесят тисяч чоловік? Чи, може...

Богорський різко відчинив шухляду, вийняв звідти географічну карту Німеччини, розстелив її на столі і поманив до себе Бохова.

Палець його сковзнув уздовж річки Одер і спинився біля Кюстріна.

—  Ось тут Червона Армія. — Він ткнув пальцем ще в якийсь пункт: — Берлін!

До Берліна лишилося зовсім небагато, пояснив він, і став порівнювати Східний і Західний фронти. На заході лінія фронту тяглася від Падерборна в напрямі на Вільдунген, Трейзу, Герсфельд, Фульду. Не могло бути сумніву, що удар буде спрямовано на Тюрінгію через Кассель, Ейзенах, Ерфурт.

Богорський знову ткнув пальцем в якийсь пункт на карті.

—  Веймар... — і додав:— Бухенвальд!

Проте шлях до Берліна із заходу був набагато довший, аніж зі сходу. Хто оволодіє Берліном, той і переможе гітлерівську Німеччину.

—  Але чи захочуть американці і англійці, щоб переможцем став Радянський Союз? Нєт!

Богорський, широко розставивши руки і провівши ними по карті, ніби згріб докупи фронти на заході і сході, з’єднавши їх під Берліном.

—  Американці будуть поспішати, бо вони мають ще довгу путь до Берліна, а час буде дуже короткий.

Бохов кивнув. Він розумів, що хотів сказати своєю неоковирною німецькою мовою Богорський: мовляв, американці поставлять на карту все, аби дійти до Берліна водночас із Червоною Армією. Отже, можна було напевно розраховувати на швидке просування американських військ вперед на Тюрінгію. Це буде щось ніби змагання бігунів. Хто кого випередить? Чи будуть тут американці, перш ніж фашисти встигнуть евакуювати табір?

—  А ми в самісінькій середині, — гірко посміхнувся Бохов і важко зітхнув. — Якось усе одразу збіглося докупи! Ми повинні сьогодні ж увечері скликати нараду комітету і обговорити становище, бо самі вдвох ми не можемо вирішувати, що нам тепер робити.

Бохов знову сів на табуретку і почав розвивати перед Богорським свої думки.

—  І ось зненацька в таборі з’являється отака собі малесенька комашка... так, так, я знаю, Леоніде, я знаю, я не це маю на увазі. Але подумай тільки: спершу схопили Гефеля й Кропінського. Через неї! Паралізується діяльність всієї підпільної організацїі. Теж через неї! А тепер вони заарештували десять чоловік зі складу. Теж через неї. Є від чого вдатися в розпач!

Богорський мовчав. Він дав Бохову висловити все, що накипіло в нього на душі. Той провадив далі:

—  Від цієї дитини, Леоніде, від дитини залежить усе. Доти, поки її не знайшли, Гефель тримається стійко, і Кропінський також, і ті десять чоловік. Але що буде, коли дитину знайдуть?.. Чоловіче! Ти ж знаєш, як розгортатимуться тоді події! Не треба бути великим мудрецем, щоб передбачити це. В цій дитині — сила Гефеля, думка про врятування її підтримує його волю. Досить тільки їм принести дитину до нього і сказати: «Ось бачиш, ми знайшли її, а тепер говори все!»— і я запевняю тебе, що волю його буде зломлено. А тоді? Що буде тоді?

Бохов стиснув долонями скроні.

—  Надто багато людей знають про цю дитину. Ось у чому таїться небезпека! Але тут уже нічого не вдієш, — стомлено сказав він, — вороття нам нема.

Бохов застебнув пальто, і закінчив зовсім діловим тоном:

—  Сьогодні ввечері я скликаю нараду комітету, не забудь про це.

Він хотів був уже йти, але на якусь мить спинився і стиха промовив:

—  І це теж стало тепер небезпечним. Але ми все одно повинні зібратися.

Вони мовчки потиснули один одному руки.

Довго ще після того, як Бохов пішов, Богорський сидів, замислившись і шукаючи якогось виходу. Занадто багато людей знали про дитину. В цьому справді крилася серйозна небезпека! Аж до Зідковського простягався тепер ланцюг тих, що мали якесь відношення до дитини. Цей ланцюг треба було розірвати. Йшлося про те, щоб захистити товаришів від них самих. Розірвати ланцюг, думав Богорський, але як?

***

Пройшло вже більш як годину, відколи Піппіга повели на допит, а Розе все ще сидів скоцюрбившись на табуретці. Мине ще якийсь час, і настане його черга.

Невимовний жах пойняв його душу.

В думці Розе бачив уже себе перед гестапівським офіцером.

—  Пане комісаре, я ж ні в чому не винен. Я виконував свою роботу і більш нічого.

А що йому здалося вигідним для себе, щоб уявний комісар спитав його:

—  Як довго сидите вже ви в концтаборі? — то він так і зробив у думці і відповів:

—  Вісім років, пане комісаре.

—  Вісім років! Як тільки ви могли це витримати?

Розе приємно було почути таке запитання.

—  Це були тяжкі часи. Знаєте, пане комісаре, коли вісім років тому я прибув сюди, табір був ще не такий, як тепер. Тоді в поліцейській в’язниці, коли я вперше почув назву Бухенвальд^[23], це здалося мені кумедним. Бухенвальд... це звучало якось так... я не знаю, як це сказати... Але я подумав тоді: «Ось ти потрапиш у гарний, чистий табір, там тебе оточуватимуть милі, симпатичні люди, члени партії, а через кілька місяців ти повернешся додому...»

Шепіт завмер, і Розе знову втупився нерухомим поглядом перед собою. Він згадав той день, вісім років тому, коли їхній транспорт прибув на Веймарський вокзал. Ось він разом з іншими в’язнями зійшов з вагона збірного ешелону на платформу, де їх зустрів есесівський конвой. В його спогадах спливали подробиці того дня. Розе ніби знову бачив, як стояли на платформі люди і з певної відстані спостерігали це видовище. Стояли ворожі й мовчазні! Такі самі ворожі й мовчазні були й есесівці. Сірозелені мундири, стальні каски, карабіни і череп на чорних петлицях. Зовсім молоді хлопці, років по вісімнадцять, не більше, але вони справляли якесь моторошне й відворотне враження.

В’язні залізли в грузовик. Есесівці посідали попереду і позаду на лавках, затиснувши поміж колінами карабіни. Начальник конвою, похитуючись, перехилився над кабіною і погрозливо промовив:

—  Розмовляти заборонено. Хто базікатиме, тому загилю по зубах. При спробі втекти — одразу ж стрілятимемо! Поїхали!

Дорога піднімалася вгору, а коли грузовик спинився, мовчазний конвой враз перетворився в якусь дику знавіснілу собачу зграю.

З брязкотом впала задня стінка автомашини, есесівці посхоплювалися з місць і, репетуючи, ударами прикладів почали зіштовхувати в’язнів з кузова на землю, а потім позаганяли їх у зелений барак, перед яким спинився грузовик.

Розе ніби знову бачив перед собою довгий напівтемний коридор з безліччю дверей. Есесівці бігали туди й сюди, їхні чоботи рипіли по підлозі. В’язні стояли довгими рядами, повернувшись обличчям до стіни, заклавши руки за голову. За їхніми спинами несамовито кричали і брутально лаялися есесівці, звучала військова команда. То тут, то там хтось з есесівців спинявся.

—  Як ти стоїш? Стояти струнко, смердюче бидло!

І в ту ж мить той, до кого зверталися, діставав

штурхана ногою нижче спини або сильний удар кулаком у потилицю і стукався лобом об стінку...

Картини-спогади розпливалися, Розе сидів на табуретці, безтямно дивлячись у простір. Поступово перед ним знову починали виринати картини, такі чіткі й виразні, немовби все це трапилося зовсім недавно...

Уже повечоріло, коли в’язнів із політичного відділення, нарешті, повели у табір. Розе ніби знову бачив, як він у юрбі інших в’язнів плентається по розгрузлій глеюватій дорозі назустріч невідомості. Якийсь шарфюрер, важко ступаючи, чвалав за ними. Ось показалися побудовані на палях спостережні вишки, схожі на мисливські засідки на деревах. Був там ще паркан з неочищених від кори стовбурів дерев, оточений дротяною загорожею, схожою на лінії нотного паперу.