Рейнебот барабанив пальцями по борту мундира.

Клюттіг випростався і запитально глянув на Рейнебота. Той з’єднав гарячкове уривчасте бурмотіння хворого в осмислену фразу:

—  Партія дістала від Вальтера завдання захистити дитину. — Рейнебот примружив очі. — Доходить це до вас, пане гауптштурмфюрер? Якщо ми знайдемо дитину, то матимемо в своїх руках і партію.

Рейнебот кинувся в куток камери, штурхнув Кропінського чоботом, схопив за куртку на грудях і почав немилосердно бити його головою об стіну.

—  Де дитина? Прокляте польське стерво! Де дитина? Ти, падло, здохнеш ще раніше за он того, коли не скажеш. Де дитина?

І Рейнебот збуджено кинувся до Клюттіга:

—  Дитину треба знайти неодмінно!

І він, ніби охоплений якоюсь пристрастю маніяк, глянув на непритомного Гефеля.

—  Цей не повинен зараз здохнути, він ще потрібен нам. А поки що нам нема чого тут робити. Ходімо!— сказав він Клюттігу і разом з ним вийшов із камери.

Мандрил рушив за ними. Коли він знову повернувся до камери, Гефель лежав на старому солом’яному матраці, туго замотаний у дві старі ковдри. Форсте стояв перед ним навколішках.

У Мандрила від здивування перехопило дух.

Форсте, прийнявши швидке й сміливе рішення допомогти нещасному, поставив на карту все. Що зробить зараз Мандрил: накинеться на нього з лайкою і скине умираючого на підлогу чи...

—  Що це значить? — почув Форсте буркотливий голос за своєю спиною.

Відчайдушно-сміливий стрибок у невідомість, здається, вдався. Тепер ішлося про те, щоб закріпити завойоване. Форсте випростався з байдужим виглядом і сказав ніби між іншим, уже виходячи з камери:

—  Цей не повинен зараз здохнути, він ще потрібен вам.

І одразу ж — все це було наперед обдумано і приготовлено — він повернувся до камери з намоченою ганчіркою і поклав її на палаючий лоб Гефеля.

Саме на незвичність цього вчинку і розраховував Форсте: досі в бункері не доглядали жодного арештанта, особливо з тих, що були приречені на смерть.

Мандрил глянув на прибиральника, сумніваючись, чи можна такими простими заходами зробити «придатним для вжитку» умираючого. Він пробурчав собі під ніс щось невиразне; це могло означати і невдоволення, і згоду.

—  Але тільки те, що необхідно.

—  Ми ж тут не в санаторії, — відказав Форсте.

***

Знайти дитину!

Клюттіг хотів наказати, щоб обшукали весь табір.

Рейнебот засміявся:

—  Чоловіче! Як ти це собі уявляєш? П’ятдесят тисяч! Це ж ціле місто!.. Чи зміг би ти в місті бути водночас у різних місцях? Вони передаватимуть дитину з рук в руки, а ми ганятимемо по колу, як дурні барани. Чи ти хочеш наостанку зробити з себе посміховище?

Рейнебот плюхнувся на стілець, заклав великий палець за борт мундира.

—  Прокляття! — люто просичав він крізь зуби.

Тривога не давала йому всидіти на місці, він схопився на рівні ноги і шпурнув на стіл кашкет.

—  Що буде з нами?

Клюттіг спробував пожартувати.

—  Мені здавалось, ти хотів податися до Іспанії?

—  Ах, Іспанія... — Рейнебот роздратовано махнув рукою.

Клюттіг затягнувся сигаретою.

—  А тепер, видно, у тебе нерви розладналися?

—  Нерви? — Рейнебот злісно розсміявся.

Раптом він різко повернувся і підійшов до

карти.

Позавчора по радіо передавали зведення верховного командування: англійцям і американцям після шестиденних боїв удалося просунути свої передмостові укріплення ближче до населених пунктів Бохольт, Боркен і Дорстен і вдертися в Гамборн. А сьогодні вранці було передано нове повідомлення: «Фортеця Кюстрін впала під натиском кількісно переважаючих сил противника...»

Більшовики!

Кожного дня на Західному фронті з’являлися зовсім нові назви населених пунктів. На півночі бої йдуть уже, здається, поблизу Падерборна. На півдні удар спрямовано з долини річки Лан на Трейзу, Герсфельд і Фульду.

Американці!

Трейза — це був напрям на Кассель. З Фульди — шлях вів прямісінько на Ейзенах.

Рейнеботові очі літали по карті, немов розтривожені мухи.

—  Прокляття! — ще раз вилаявся він.

Коли він знову обернувся до Клюттіга, на обличчі його вже не було звичайного спокою.

—  Отак-то, мій любий... А наш дипломат уже чекає гостей: ласкаво просимо, панове!' Прошу вас: євреї, більшовики, — тут все до ваших послуг!

Він випнув уперед нижню щелепу і гидливо скривив губи:

—  Прокляте лайно!

Раптом настрій його різко змінився.

—  З отими двома в бункері ми дали маху!

Клюттіг забув про сигарету в руці.

—  Дали маху? Ну, знаєш...

Рейнебот сердито перепинив Клюттіга:

—  Ці собаки нічого не говорять! Треба допитати ще раз усю команду! Серед них, напевно, знайдеться такий, що наробить від страху в штани. Оце й буде той, кого нам треба!

—  Ти хочеш знову піти на склад? — здивувався Клюттіг.

Рейнебот неуважно відмахнувся від нього рукою.

—  Самі ми вже не зможемо це зробити, мало часу! Гестапо!

Це слово вирвалося, немов удар кинджала, і зовсім ошелешило Клюттіга.

—  Ну, це вже ти занадто! Досить уже й того, що ми взялися за цю справу на свій власний розсуд, а тепер ти хочеш ще звернутися до гестапо! А що як комендант дізнається...

Рейнебот безцеремонно перебив Клюттіга:

—  А що буде з самим комендантом?.. Не сьогоднізавтра всі ми так чи інакше порозбігаємось звідси хто куди, переодягнувшись у цивільне, якщо тільки встигнемо. Але поки на мені цей мундир...

Він замовк, не договоривши, але і в самому мовчанні його був виклик...

І знову Клюттіг відчув, наскільки цей юнак розумніший за нього. Колишнього власника плісирувальної крамнички, одягнутого у мундир гауптштурмфюрера, на мить пойняв страх.

—  Ну що ж, гаразд, — погодився він, — хай буде гестапо.

***

В’язні робочої команди на складі знали про те, що есесівська адміністрація концтабору не випускає їх з поля зору, і були готові до всяких нових прикростей, які могли спіткати їх щодня й щогодини, проте поява Рейнебота й Клюттіга була для них немов удар грому серед ясного неба. Наказано було негайно вишикуватися всім.

Сам Цвейлінг, побачивши начальство, так розгубився, що не міг приховати тривоги й страху. Можливо, на цей раз вони прийшли за ним?

Вурах стояв у другій шерензі. Він спокійно й байдуже спостерігав усе, чекаючи, що буде далі; адже він, коли б до чого дійшло, міг легко довести свою непричетність до цієї справи.

Розе стояв у першій шерензі. Він зблід, мов стіна, і напружував усі свої сили, щоб не тремтіти.

Піппіг після арешту Гефеля став капо команди. Тим-то він вийшов на один крок уперед і відрапортував:

—  Команда складу вишикувалась!

—  Новий капо, га? —спитав навмання Рейнебот і, пильно вдивляючись у кожного в’язня, пройшов вздовж шеренг.

Клюттіг не відставав від нього ні на крок.

В голові Піппіга роєм роїлися стривожені думки: що привело сюди есесівців? Невже Гефель... Але Піппіг одразу ж загнав цю думку у найпотаємніший куток серця. Вурах, Цвейлінг? Погляд Піппіга сковзнув по обличчю Цвейлінга, так ніби він міг прочитати на ньому, яке відношення має той до цього візиту.

Цвейлінг стояв так само виструнчившись, як і в’язні.

Рейнебот повільно обходив шеренги і примічав кожного окремого в’язня, вибираючи того, який йому був потрібен. В напруженому страху, який світився на всіх обличчях, у мертвій тиші приміщення, яка порушувалася лише рипінням його чобіт: рип... рип., рип, у власному мовчанні він почував повноту своєї влади і тішився цим почуттям. Губи його застигли в любострасній гримасі.

«У цих хлопців дрижаки в душі скачуть, як тільки вони нас запримітять. Якби-то вони знали, що у нас самих душа в п’яти сховалася...» цинічно посміхаючись, сказав сам собі Рейнебот.

А в’язень Піппіг у цей час думав:

«Ви, мабуть, гадаєте, що ми боїмося вас, бо так тихо стоїмо перед вами, виструнчившись? Чом би не так! У вас душа в п’яти сховалася. Недовго вже барабанитимеш пальцями по мундиру, ти, красунчику!..