Єдине, що дивувало Бренделя, було місце схованки.

—  Чоловіче, — прошепотів він, — як це тобі спало на думку сховати зброю під столом у Цвейлінга?

Піппіг і собі зашепотів у відповідь:

—  Тому що зад шарфюрера — найбезпечніша схованка. Коли вони й пронюхають щось, то тут ніколи не догадаються шукати. Ясно?

Переконлива логіка Піппіга вразила Бренделя.

—  Руді, та ти просто геній...

—  Не мели казна-що, — озвався Піппіг, потішений цим компліментом.

Порожній простір між пістолетами вони заповнили шлаком. Перш ніж знову закрити отвір мостиною, Брендель перелічив дошки, починаючи від зовнішньої стіни, — пістолети було сховано під одинадцятою. Намагаючись робити все якнайтихіше, вони знову міцно прибили дошку.

Піппіг клав зверху на гвіздки свою шапку і цим приглушував удари молотка. Потім вони старанно витерли підлогу і розстелили килим. Утрьох перенесли на місце письмовий стіл.

Піппіг запримітив узор килима на потрібному місці.

При тьмяному місячному сяйві, що проникало в кімнату, вони оглянули кабінет і переконалися, що тепер усе стоїть, як і було.

Лише тоді Піппіг занепокоївся, згадавши про те, що не він один знає про таємницю.

—  Хлопці, — благально сказав він, — ви ж мовчатимете, правда?

Якби ж то вони могли розказати йому, чим була насправді табірна охорона! Але вони тільки поплескали Піппіга по плечу.

—  Не бійся, Малюк, все буде гаразд.

І так само тихо, як з’явилися, вони зникли.

Піппіг відніс у контору інструменти і знову заліз у куток, дожидаючись світанку. Спати він не міг. Він сів, скоцюрбившись, на старі пальта, які розстелив на підлозі, і обхопив руками зігнуті коліна.

Ці три пістолети, певна річ, були не єдиною зброєю, яка переховувалася в таборі. Хоч з почуття дисципліни Піппіг ніколи ні про що не розпитував, проте зараз він охоче дізнався б трохи більше про все таємне. Він знав про те, що існує підпільна організація, але хіба це було все?

Він сперся підборіддям на коліна.

Чорт забирай, Руді, ось уже багато років ти нидієш у цьому пеклі, нещасний, побитий собака серед таких же самих нещасних собак, і в твоєму отупілому мозку ворушиться єдина думка: «Усім цим нескінченним мукам колись настане край, так чи так... ІЦо ж, власне, ти, дурню, уявляв собі під цим «так чи так»?»

Лиха доля люто шмагає його і тепер, перед самим кінцем. Та й справді, хіба він не просто побитий собака, що скоцюрбився тепер у кутку, вражений раптовим відкриттям: виходить, інші, яких він вважав такими ж самими жалюгідними собаками, давно вже поламали об коліно канчук і перетворили «так чи так» в рішуче «або — або»?

Гірко було Піппігу признаватися собі в цьому. Чому він не належав до таких, як Гефель? Може, йому не довіряли тому, що він такий маленький на зріст і клишоногий?

Кого знав він із «тих»? Нікого!

Чи був Кремер один із них?

Напевно!

«Завтра ж, — вирішив Піппіг, — завтра я поговорю з ним. Я не хочу бути жалюгідним собакою «так чи так»!»

Ще перед світанком, одразу ж після свистка старости, Піппіг залишив склад. На стежках поміж бараками вже показалися люди. Потяглися звідусіль до кухні штубові з цебрами в руках, щоб скоріше принести в барак ранкову каву.

В бараці майже ніхто й не помітив, що Піппіг не прийшов ночувати. В’язні вже злазили з нар. Сусід по нарах спитав Піппіга, де він провів ніч.

— У гарненької дівчини, — відповів Піппіг так сухо, що одразу відбив охоту до дальших розпитувань.

А тимчасом новина вже дійшла до Бохова. Незабаром після свистка старости його зв’язковий дістав через капо табірної охорони повідомлення про нічну подію на складі. Між зв’язковим і Боховим під покровом передранкових сутінок відбулася коротка тиха розмова. Спершу Бохов мало не розсердився на Кремера за те, що той самовільно порушив його розпорядження, але коли дізнався, що на складі появився підозрілий новак, то погодився, що Кремер вчинив правильно, наказавши переховати зброю, тим більше, що, як він мусив визнати, маленький Піппіг діяв дуже спритно. Зв’язковий точно переказав Бохову слова Піппіга про те, що зад шарфюрера — найбезпечніша схованка, —і Бохов мимоволі .посміхнувся.

Тепер Форсте знав, чого добивалися від тих двох бідолах із камери номер 5. Він багато про що дізнався з нічних допитів і з розмов між Рейнеботом, Клюттігом і Мандрилом.

Він жив дуже відокремлено і майже нічого не знав про те, що відбувається в таборі. І все-таки Форсте зрозумів, що в таборі існує якась таємна організація і що камера номер 5 мала стати каналом, по якому есесівці хотіли проникнути в усі протоки цієї організації, щоб захопити її.

До війни батько Форсте був високопоставленим чиновником у Відні, і сам він, Ганс Альберт Форсте, по закінченні навчання в університеті так само вступив на державну службу.

Після окупації Австрії його разом з батьком було заарештовано, і вони довгі роки поневірялися по тюрмах, аж поки молодий Форсте не опинився, нарешті, в Бухенвальді. Форсте попав у бункер. Тут він і залишився, і скоро Мандрил призначив його прибиральником.

На противагу своєму попередникові, Форсте ніколи не брав участі у знущаннях з арештованих. Він тримався осторонь від Мандрила.

Форсте мовчки й слухняно виконував свою роботу. Жив у бункері як тінь. Мандрилові ніколи не доводилося гукати його, Форсте завжди вчасно був там, де треба, і Мандрил міг ні про що не думати: скрізь у нього був зразковий порядок. 1 з часом Мандрил звик до своєї мовчазної тіні.

Відтоді, як Гефель і Кропінський потрапили до бункера і Форсте так спритно налагодив зв’язок з електриком, у нього пробудилося бажання допомогти обом нещасним.

Але що він міг зробити?

Він знав, що Гефеля і Кропінського не уб’ють — принаймні поки що. З того часу, як Мандрил допитував Гефеля, катуючи його лещатами, Гефель тяжко захворів. Він лежав на вогкій холодній цементній підлозі камери і марив. І тепер не тільки Кропінський, але й Форсте тремтів від страху, що хворий у гарячковому маренні може виказати таємницю, яку він досі так мужньо оберігав.

Удаючи, що він старанно підмітає підлогу, Форсте весь час крутився коло камери номер 5, бо Рейнебот, Клюттіг і Мандрил були саме в камері. Вони загнали Кропінського в куток і зацікавлено схилилися над непритомним Гефелем, якого тіпала лихоманка.

Гефель марив.

Рубці на його скронях зробилися чорносиніми і страшенно розпухли. Нижня щелепа весь час тремтіла, немов від холоду, і зуби голосно цокотіли.

Мандрил байдуже стояв трохи віддалік і курив сигарету.

Клюттіг низько схилився над хворим і напружено слухав. Якісь уривки слів, уривки фраз вилітали з уст нещасного. Часом то був шепіт, безтямний і гарячий, часом пронизливо-різкі вигуки.

—  Ти маєш... рацію... Вальтер... ти... маєш... рацію...

Гефель застогнав, розплющив очі і безтямним поглядом втупився кудись у простір, не впізнаючи нікого навколо. Він конвульсивно зігнув руки, і кулаки його затремтіли, б’ючись об груди.

Раптом він закричав:

—  Партія тут... тут!..

Тіло його витягнулось, обличчя налилося кров’ю. Гефель глибоко вдихнув у себе повітря, і раптом пронизливий крик розітнув тишу камери:

—  Храааххх... я ж... називаю... імена... храааххх... га-га-гааггг...

Крики перейшли в хрипіння і завмерли десь у тремтячій горлянці.

Клюттіг, не тямлячи себе від збудження, прошипів:

—  Він зараз назве імена!

І він почав штурхати непритомне тіло носком чобота, ніби хотів витрусити з хворого ці імена.

Гефель став конвульсивно крутити туди й сюди головою, руки його безсило витяглися вздовж тіла, і хворий раптом заридав, весь здригаючись:

—  Тут... тут, — стогнав він, — Ти... маєш... рацію, Вальтер... вона тут... тут... і дитину, дитину... вона повинна захистити, захистити...

І як тоді, під час нелюдських катувань, Гефель почав бити кулаками й ногами об кам’яну підлогу камери.

Його тіло здригалося, голосне ридання поступово перейшло у жалібне, дитяче схлипування, на вкритих смагою губах виступила піна.