Якщо Цвейлінг не перешкодить на цей раз, як тоді, коли вони переносили дитину, то все повинно пройти як по маслу.

Цього разу все йшло добре. Цвейлінг пішов. За півгодини до відбою розбрелася по своїх бараках і вся команда. Піппіг замкнув двері складу. Двічі клацнув ключ у замку, але це був спритний фокус, насправді двері лишилися незамкнені.

Піппіг відніс ключ до воріт.

Тимчасом зовсім посутеніло. Піппіг легко порозумівся зі своїм блоковим.

—  Послухай, Макс, сьогодні я не ночуватиму в бараці, мені треба лишитися на складі.

І хоч блоковий добродушно пробурчав собі під ніс:

—  Що ти там ще надумав, старий плутяго? — проте Піппіг, не прислухаючись до його буркотіння, уже вислизнув з барака.

Склад стояв трохи оддалік від бараків, поруч з кухнею, пральнею, дезинфекційною камерою і лазнею. Піппіг потихеньку скрадався стежкою; жоден в’язень чи запізнілий есесівець не повинні були помітити його. Діставшись нарешті до темних будівель, він відчув себе у безпеці. Беззвучно прочинив двері складу і прослизнув усередину...

На складі було поночі. Про всякий випадок Піппіг сховався за штабелем мішків, в тому ж кутку, який правив раніш за схованку для дитини — і завмер вичікуючи.

Цієї ночі дощу не було, вітер теж вщух, і повний місяць світив з ясного безхмарного неба. Невдовзі Піппіг почув пронизливий свисток старости табору. Він лунав то ближче, то далі... Потім усе затихло.

Піппіг чекав годину, другу... Годинника у нього не було, і він розрізняв плин часу лише внутрішнім чуттям. Коли йому здалося, що настала північ і німе безгоміння будинку обіцяло успіх задуманого, Піппіг покинув своє сховище.

Молоток, обценьки, стамеску він знайшов у конторі. Такі інструменти завжди лежали тут напохваті.

Потім Піппіг прослизнув у кабінет Цвейлінга.

Він давно докладно обміркував на дозвіллі, що й як він робитиме, рухи його були чіткі й проворні.

Насамперед Піппіг трохи підняв важкий письмовий стіл і обережно відсунув його убік. Потім він загорнув старий витертий килим, постарався точно запам’ятати все так, щоб потім поставити кожен предмет знову на своє місце. Цвейлінг ні в якому разі не повинен був помітити, що хтось порався біля письмового стола.

Після цього почалася найважча і найскладніша частина роботи. Йому треба було обережно повитягати з підлоги гвіздки і підняти дошку завдовжки з метр. В тьмяному місячному сяйві він, напруживши зір, вдивлявся в підлогу, водночас обмацуючи пальцями гвіздки. Вони глибоко сиділи в дереві. Про це він і не подумав.

Тільки не нервуватися! Ризикуєш ти, чи я ризикую...

Він обмацував на тому місці, де стояв письмовий стіл, дошки підлоги. Головка одного з гвіздків трохи стирчала, та ба — занадто мало для того, щоб можна було ухопитись за неї обценьками. Піппіг спробував трохи підняти її стамескою. Але стамесці не було за що зачепитись, і воца раз у раз зіскакувала.

Спокійно, Руді, спокійно! Не пошкодь дерева! Думай про все!

Піппіг торкнувся стамескою головки гвіздка. Напруживши всю свою увагу, обмацував він стамескою гвіздок. Десь, в якомусь місці він неодмінно зачепиться за головку. Немає на світі жодного такого гвіздка, головка якого не сиділа б у дереві трошки криво.

І Піппіг знайшов таке місце. Але для того щоб просунути стамеску під головку гвіздка, навіть на якусь часточку міліметра, потрібна була точна й злагоджена робота інструмента, мускулів і нервів. Стамеска ледь-ледь зачепилася за головку. Рівномірно розгойдуючи гвіздок, Піппіг спробував витягти його.

Здавалося, цьому не буде кінця-краю, та ось гвіздок піддався. Піппіг міг уже ухопитися за головку обценьками. Проте і з цим інструментом треба було поводитися дуже обережно, уникаючи різких і сильних рухів, щоб не залишити сліду на підлозі. Піппіг довго примірявся і коли, нарешті, відчув, що обценьки міцно обхопили головку гвіздка, він підклав під них шапку і почав обережно, міліметр за міліметром, витягати гвіздок з його гнізда.

Нарешті!..

Лишилося ще п’ять гвіздків. Але це була дрібничка у порівнянні з тим, що він уже зробив. Піппіг підсунув стамеску під край дошки, як важіль.

Обережно, весь час підкладаючи під інструменти шапку, він зрештою повитягав усі гвіздки і підняв мостину.

В перші роки ув’язнення Піппіг працював у будівельній команді і тому знав, що під настилом підлоги порожнеча заповнена шлаком. Тепер уже робота пішла значно швидше. Піппіг відгорнув набік шлак, прослизнув на склад, приставив драбину і познімав мішки.

Досі він був спокійний. Проте коли він почав ритися в мішку і намацав халяву чобота, руки його враз нервово затремтіли.

«Спокійно, чорт забирай!» сказав він собі. Але нічого не допомагало, дрож пройняв його, коли всередині чобота він налапав таємничий предмет, загорнутий у ганчірки.

Піппіг схопив цей предмет, і його враз мов обсипало жаром. То був пістолет.

Важка, владна й горда зброя стерпіла, що тремтяча рука людини підкинула, ніби зважуючи її, на своїй долоні. Тільки на якусь коротку мить дозволив собі Піппіг піддатися цьому почуттю. Потім він швидко повитягав два інші пістолети, знову позав’язував мішки, повісив їх назад на місце, відніс драбину і поспішив із своїм скарбом до кабінету Цвейлінга.

Піппіг не став марнувати час на те, щоб розгорнути ганчірки і помилуватися пістолетами, а поквапливо сунув їх, як вони були, у приготовлене гніздо, ніби кожної хвилини, поки зброя не була схована, вона могла кудись зникнути. Та в ту саму мить, коли Піппіг хотів знову покласти на місце мостину, він затремтів з ніг до голови від невимовного жаху.

За дверима щось зашаруділо!

Піппіг виразно почув, як хтось стиха відчинив і знову причинив двері.

На якусь мить усе затихло.

Потім почулися обережні кроки. Все ще тримаючи в руках мостину, Піппіг став навколішки перед отвором. Він весь ніби заціпенів, прислухаючись до того, що діялося там, за дверима кабінету. Холодні краплини поту стікали по його грудях, мороз пройшов у нього поза шкірою.

Кроки лунали все ближче й ближче і, нарешті, затихли коло прочинених дверей. Піппіг дихав дедалі уривчастіше, а коли двері розчинилися і дві невиразні постаті ступили в темряву кімнати, йому зовсім перехопило дух.

Це були Мюллер і Брендель з табірної охорони. Обходячи табір, вони випадково натиснули на ручку дверей і увійшли.

—  Що ти тут робиш? — сухо й похмуро спитав Брендель.

Піппіг розкрив був рота, але не міг нічого відповісти: він ще не вийшов з свого заціпеніння.

Брендель і Мюллер підійшли ближче. Вони нахилилися над отвором, і Брендель, який не міг як слід розгледіти, що там лежить, сунув руку в криївку.

Тоді Піппіг ніби прийшов до тями. Він щосили штовхнув Бренделя в груди.

—  Геть лапи!

Але тут і Мюллер поліз руками у схованку, і ось уже обидва вони, вкрай ошелешені, тримали в руках по пістолету.

—  Звідки це в тебе?

Піппіг аж підскочив.

—  Не ваше діло!

Але дужий Брендель уже схопив Малюка за барки.

—  Звідки? Кажи!

Напруження дійшло до краю. Та Мюллер став поміж ними і розборонив їх.

—  Ти можеш сказати це нам, Руді. Якщо ти не мерзотник, то не будеш замилювати нам очі і скажеш, що ти тут...

—  Мерзотник? Та ти що, здурів? — накинувся на нього Піппіг, — Ви ж самі знаєте, що у нас трапилось. В нашій команді є донощик. А ці речі — Гефеля. Якщо вже ви побачили все, то не базікайте даремно, а краще допоможіть мені швидше сховати їх.

Охоронці переглянулися. Гефель був їхнім інструктором, і вони одразу ж зрозуміли зв’язок між подіями. І та недовіра, яку вони виявили в перші хвилини, була скоріше продиктована несподіванкою, ніж підозрою до Піппіга, якого вони знали вже не один рік як доброго й надійного товариша. Їхнє внутрішнє чуття, добре натреноване за довгі роки ув’язнення, дозволяло їм безпомилково відрізняти правду від фальшу навіть у найбільш непередбачених ситуаціях, і вони діяли відповідно до цього чуття. Не вагаючись, взялися вони допомагати Піппіг}' ховати пістолети.