Блокфюрер пройшов мимо. Піппіг знову насунув на лоба шапку. Ну, ясно, я ризикую... Серце шалено билося в грудях.

Та раптом його пройняв невимовний страх! В своїй уяві він уже бачив, як новак нишпорить у мішках.

Піппіг побіг. Задихаючись від швидкого бігу, увійшов він до контори складу. В’язні нетерпляче чекали на нього.

—  Де ти був? Ось уже з півгодини, як цей новак сидить у Цвейлінга. Що у них за справи?

Розе пробурчав:

—  Скінчиться тин, що вони посадять у бункер усіх нас. І треба ж було вам встрявати в таку історію.

Піппіг накинувся на нього:

—  За цю історію відповідаю я, один я, розумієш? Дай спокій усім іншим хлопцям.

Розе огризнувся:

—  Через тебе ми всі ще попадемо за грати.

Піппіг зовсім розлютився:

—  Про мене, краще б ти сьогодні, а не завтра йшов би собі додому та й порався на своєму городі.

В’язні постаралися примирити їх, побоюючись, щоб діло не дійшло до справжньої сварки.

Піппіг сердито вийшов із контори. Він зазирнув крізь скляні двері у кабінет Цвейлінга. Новак, виструнчившись, стояв перед письмовим столом.

На складі було порожньо.

Піппіг тихенько пройшов довгими рядами речових мішків. Це мало бути десь отут, посередині. Піппіг озирався на всі боки. Мішки висіли в два поверхи, до верхнього можна було добратися лише з допомогою драбини. У сьомому ряду, якраз навпроти середнього вікна — так сказав йому Кремер. Отам нагорі?

Піппіг розгледів номери, чітко намальовані на мішках. Він швидко виліз по драбині, обмацав один мішок — нічого. В ньому, здавалося, були, як і в усіх інших, звичайні речі — костюм, пальто, білизна, взуття... Піппіг так само обмацав усі три мішки. Нічого.

Проте він звернув увагу на те, що всередині кожного мішка лежать чоботи з довгими халявами. Піппіг зважив на руці ці чоботи і враз відчув, що один з них ніби важчий за другий... Він зліз із драбини, поставив її на місце і глибоко зітхнув.

В сухому повітрі пахло нафталіном.

Начальник по трудовій повинності прислав Вураха на склад на вимогу Цвейлінга. Перед тим Цвейлінг довго сушив собі голову, шукаючи якогось виходу. Ось тепер він стоїть перед нерозв’язною дилемою. Дійшло вже до того, що і свої есесівці, і в’язні не довіряють йому.

Він мусив виправдатися перед Рейнеботом, байдуже як. Навіть якщо для цього треба було б виказати сотню в’язнів, — це було б для нього однаковісінько. Але чи міг він назвати імена навмання? Рейнебот тоді обвинуватив би його в тому, що він хоче ввести їх в оману, і не мав би вже сумніву, що він справді зрадник.

Сама того не підозріваючи, Гортензія підказала йому можливий вихід із цього скрутного становища. Тоді увечері вона накинулася на нього з сердитою лайкою:

—  Ось бачиш, тепер ти опинився між двома стільцями! Ні, ви тільки подивіться, що це за мужчина! І це називається есесівець? Подумай же тепер, як тобі краще викрутитися. Хіба мало є в таборі сволоти, яка б могла допомогти тобі знайти тих, кого треба?..

І тоді Цвейлінг згадав про Вураха. Коли той прибув до табору, про нього колись говорили у начальства.

Вураха переправили в Бухенвальд, бо після доносу йому не можна було лишатися в Заксенгаузені...

Начальник по трудовій повинності вищирив зуби в посмішці:

—  Чому саме цей?

—  Ти ж знаєш, що в мене трапилось, — відказав Цвейлінг.

Все інше було простою формальністю.

І ось Вурах стоїть перед Цвейлінгом. Той уважно розглядає в’язня.

Присадкувата постать з занадто великою головою, на широкому плоскому обличчі малесенький, як кнопка, ніс — типовий бандит і шибайголова!

—  В армії був?

—  Так точно, гауптшарфюрер.

—  Що ж ти там накоїв? — Цвейлінг за звичкою висолопив язика.

Вураху, видно, неприємно було згадувати про «те», і він спробував уникнути прямої відповіді.

—  Я зробив якось дурницю.

—  Крадіжка в товариша, га?

Вурах дивився на Цвейлінга, як собака, що не дуже довіряє своєму хазяїнові.

Цвейлінг простягнув Вураху пачку сигарет і, коли той завагався, чи брати її, підбадьорливо промовив:

—  Ну, бери вже, бери...

Вурах швиденько засунув пачку в кишеню.

—  У Заксенгаузені ви утнули розкішну штуку, — провадив далі Цвейлінг.

Вурах, який сподівався, що за ту «розкішну штуку» його випустять із табору, не приховував свого розчарування. Він знизав плечима.

—  А яка мені користь з того? — Він сердито відступив на крок від столу.

—  Я поклопочусь про те, щоб вас звільнили.

Вурах почав прислухатися уважніше. Цвейлінг відверто натякав на щось.

—  Наш комендант — непогана людина, за ним нічого не пропаде...

Вурах спитав зацікавлено:

—  Ви гадаєте, що я?..

—  Недарма ж я взяв вас до своєї команди, — розпалював Цвейлінг його надії. — Але, звісно, спочатку я повинен мати щось у руках, ви ж самі розумієте.

Вурах кивнув головою, все стало йому ясно.

—  Ви ж знаєте, що в мене трапилось?

Цвейлінг, витягнувши довгу шию, зазирнув крізь

шибку дверей і, лише переконавшись, що ніхто не стежить за ними, провадив далі: — У нас, бачте, теж нечисто. Тут теж завелися такі нелегальщики, як у вас, у Заксенгаузені, розумієте? І ми мусимо знайти їх. Таке секретне доручення. Особисто від коменданта, розумієте? У вас же є досвід?

Цвейлінг вищирив зуби в посмішці.

Вурах задумався. Цвейлінг продовжував:

—  Якщо ми виявимо верховодів, і я зможу доповісти комендантові: це в’язень Вурах допоміг... Ну, ви розумієте, я ж мушу спочатку мати щось у руках.

Вурах поплямкав губами.

—  Я знаю, звісно, багатьох, з дезинфекційною командою, де я раніше працював, ми ходили по всьому табору...

—  Ну, от бачите, — швидко перепинив його Цвейлінг.

Вурах втягнув голову в плечі.

—  Але чи будуть це саме ті, яких ви шукаєте?

—  Саме це ви й повинні встановити. У моїй команді, напевно, теж дехто є з них. Ну що скажете?

Вурах збентежено махнув рукою.

—  Це не робиться так швидко. Я повинен подумати.

—  Думайте, чоловіче, думайте.

Цвейлінг підвівся.

—  Я познайомлю вас зараз з Піппігом — цей, безперечно, теж входить до організації. А ми з вами нібито не маємо нічого спільного між собою.

Вураху була знайома така тактика, і губи його ледь помітно скривилися в хитрій посмішці.

Цвейлінг покликав Піппіга і ткнув пальцем у бік Вураха.

—  Я допіру перевіряв цього хлопця. Візьміть його до себе в контору і придивіться до нього ще самі. Якщо він крутитиме хвостом, то одразу вилетить геть. Негідників нам не треба.

Коли Піппіг разом з новаком увійшов до контори, ніхто, крім Розе, і не глянув на нього.

Вурах відчув, яким холодом повіяло на нього.

«Тут треба бути насторожі», промайнуло в нього в голові.

Куди сховати пістолети — ось над чим сушив собі весь час голову Піппіг.

Цілісінький день, про людське око займаючись своєю звичайною роботою, він шукав надійної схованки. Уважно оглянув геть увесь склад, від стелі аж до підлоги. Куди подіти зброю, куди? Він не знаходив такого місця, яке здавалося б йому досить надійним. Прокляття!

Крізь скляні двері він побачив Цвейлінга, що ліниво розсівся за письмовим столом.

«Письмовий стіл! — подумав Піппіг з презирством. — Так ніби отой йолоп хоч раз у своєму житті написав що-небудь, крім свого безглуздого імені під рапортами начальству, а от письмовий стіл у нього є, немов у якогось генерального директора».

Раптом очі маленького наборщика заблищали. личчя його освітилося хитрою усмішкою. Його враз осяяла щаслива думка, він знайшов те, чого шукав!

Як завжди, після вечірньої перевірки Цвейлінг пішов зі складу, а вся Команда продовжувала роботу до пізнього вечора, аж поки не настав той час, коли от-от мав свистіти відбій староста.

Після арешту Гефеля Піппіг виконував його обов’язки, він сам замикав склад і здавав ключа вартовому біля воріт. А вранці, перед ранковою перевіркою, знову одержував його у вартового. Саме це і стало Піппігу в пригоді.