***

Цвейлінг прийшов додому в зовсім пригніченому настрої.

—  Готтгольд, чи знаєш ти, що вони хочуть взяти тебе за горло? — Такими словами зустріла його Гортензія.

Цвейлінг знесилено опустився на стілець і розстебнув комір мундира.

—  Вони хочуть, щоб я вислідив таємну організацію.

—  Ну то й зроби це, — накинулася на нього Гортензія.

—  Але ж я нікого не знаю!

Гортензія схрестила на грудях руки.

—  Оце тобі за того клятого вилупка. Чом ти зразу не пристрелив його!

Цвейлінг був у розпачі.

—  Кого ж я повинен виказати?

Гортензія закричала:

—  Ну, я цього й поготів не знаю! Це ж ти знаєш цю сволоту із табору, а не я!

—  А якщо я назву не тих, кого треба?

Гортензія глузливо зареготала.

—  А яке нам до цього діло! Ти повинен рятувати свою шкуру!

Цвейлінг провів рукою по шиї.

Цілісіньку ніч не склепив він очей, і все думав, думав, гарячково шукаючи якогось виходу.

Поруч нього посапувала дружина. Але й вона раз у раз неспокійно кидалася уві сні.

***

Через кілька днів в команді складу з’явився новенький, буцімто на заміну двом заарештованим товаришам. Але обставини, за яких він появився, не лише Піппігу, а й усім його товаришам здалися дуже підозрілими.

Досі в таборі був заведений такий порядок, що жоден новак не надсилався до будь-якої важливої команди — в ревір, на склад, в команду статистики праці чи до контори, якщо перед тим усі його дані і його надійність не були перезірені в табірній. конторі людьми, які відали цими ділами. Такий порядок лежав в основі внутрішнього самоврядування концтабору: всі пропозиції про прийом тих чи інших новаків у різні важливі робочі команди подавалися есесівцю, начальнику по трудовій повинності, самими в’язнями, що займали в таборі адміністративні посади. Есесівці не цікавилися тим, з яких міркувань посилалися ті чи інші в’язні в різні команди. Вони дбали лише про те, щоб у таборі «все йшло як по маслу», бо самі і не мали змоги, і не хотіли керувати складним внутрішнім адміністративним апаратом концтабору. В’язні з внутрішньої адміністрації спритно користувалися цим і з часом у таборі утворився надійний осередок активістів.

Незвичайна поява на складі новака викликала підозру у в’язнів команди. Цвейлінг запевняв, що новенького прислав йому начальник по трудовій повинності, і, крім того, — при цьому він по-змовницькому підморгнув Піппігу, який стояв перед ним у кабінеті, — крім того, він, мовляв, передчуває, що, можливо, їм пощастить визволити Гефеля і Кропінського.

Піппіг відчув фальш в його словах і не піймався на гачок.

—  Що робитиме новенький? — спитав він.

—  А що ж йому робити? — відповів Цвейлінг таким тоном, ніби йому самому було неприемно, що до нього прислали цю людину.

На рукаві новака був нашитий трикутник політичного в’язня, та ніхто з команди його не знав. Звідки він прибув?

Ця думка не давала Піппігу спокою. Вигадавши якийсь пристойний привід, він нишком вийшов із складу і схвильовано поспішив до Кремера.

—  Нам прислали новака. Щось він мені не подобається.

Кремер попросив Прелля принести йому з контори облікову картку Вураха — так звали новака. Але картка нічого не сказала їм.

Вурах, Максиміліан, колишній військовослужбовець. В ув’язненні перебуває два роки...

Про причини ув’язнення в картці не говорилося нічого. «Напевно, за крадіжку в товаришів», висловив здогад Кремер.

Вурах прибув у Бухенвальд кілька місяців тому, в індивідуальному порядку, з концентраційного табору Заксенгаузен.

Про все це вони дізналися з його облікової картки.

Прибув в індивідуальному порядку?

Кілька місяців тому в концтаборі Заксенгаузен хтось доніс на цілу групу політичних в’язнів, і їх згодом було розстріляно. Про це розповіли в’язні, які прибули з цього табору у Бухенвальд.

Прелль, Кремер і Піппіг перезирнулися.

—  Вальтер, друже мій, — очі Піппіга розширились.

Кремер провів рукою по чолу.

—  Чорт забирай!

Максиміліан Вурах, індивідуальний транспорт, посланий в команду особисто начальником по трудовій повинності, — безперечно, це був шпигун.

—  Вальтер, друже мій...

Кремер мовчки простягнув Преллю картку, і той відніс її на місце, в картотеку контори.

Піппіга гризла тривога.

—  Невже цей тип хоче розвідати, де ми сховали дитину?

Кремер сидів за столом, широко розставивши лікті; він дивився на схвильоване обличчя Піппіга, і думки його линули значно далі цих догадок Малюка.

Не може бути нічого небезпечнішого для команди, як донощик з його вкрадливою підступністю.

Кремер насамперед подумав про пістолети. Останнім часом його мучило передчуття близької небезпеки, і він мивоволі пов’язав у думці появу на складі шпигуна зі схованою зброєю. Ця думка не давала йому спокою. Яке завдання мав шпигун?

Зненацька Кремеру здалося, що зброю сховано недосить надійно. Треба повиймати пістолети з мішків! Чи повинен він спершу порадитися про це з Бохавим? Кремер відкинув усі сумніви, і в ньому вмить визріло рішення діяти на свій розсуд — і негайно.

Він підвівся, тільки тепер помітивши, що Піппіг все ще говорить йому про щось, і махнув йому рукою, щоб він замовк.

—  А тепер слухай.

Піппіг перестав говорити.

Кремер підійшов до дверей, якусь мить постояв, ніби прислухаючись, що діється за ними, потім став зовсім близько до Малюка і доторкнувся пальцем до його грудей.

—  Слухай уважно, що я тобі зараз скажу, і — держи язик за зубами, зрозумів?

Піппіг швидко кивнув головою.

Кремер, збираючись з думками, випнув уперед нижню губу, потім коротко сказав:

—  Три речових мішки, ясно? — Він назвав Піппігу їх номери. — Вони висять високо вгорі, у сьомому ряду, якраз навпроти середнього вікна.

Піппіг не розумів, чого хоче від нього Кремер, і зацікавлено чекав, що казатиме староста далі.

Кремер міцно стиснув губи, глянув Піппігу прямо в очі і несподівано закінчив:

—  Три пістолети! В кожному мішку по одному.

Піппігу перехопило дух, але вираз його обличчя не змінився.

«Це добре», відзначив у думці Кремер.

—  Вони повинні зникнути, розумієш?

Піппіг мовчки ковтнув слину, його кадик схвильовано застрибав.

«Так от у чім справа... Хлопче, хлопче...»

Раптом Піппіг пригадав, як вагався Гефель, як відмовлявся переховувати на складі дитину, і йому стало соромно за те, що він підозрював Гефеля в боягузтві. Тепер йому все стало ясно.

Кремер заговорив знову:

— Ти повинен знайти кращу схованку. Роздивись як слід у себе на складі. Як тільки знайдеш щось, одразу ж скажеш мені.

Піппіг був занадто приголомшений усім, що він почув, і не міг говорити. Він лише мовчки кивнув головою і міцно потиснув Кремерові руку. В цьому потиску була мовчазна згода.

Потому Піппіг повернувся на склад.

Груди його ніби розширились. Зовсім іншими очима дивився він тепер на табір і його в’язнів. Дугоподібні ряди низьких бараків уже не здавалися йому тепер так покірно й злякано притиснутими до землі. Посеред дерев’яних бараків височів кам’яний будинок складу. Там було сховано зброю. Лише тепер ця неймовірна новина повністю дійшла до свідомості Піппіга. Ця новина розпирала йому груди. Існування невидимої всюдисущої сили потрясло його і сповнило почуттям незнаної досі радості.

Зброя!

Якийсь блокфюрер проходив повз нього. Піппіг мусив скинути перед ним шапку. Він зробив це майже машинально. При цьому в’язням заборонялося дивитися на есесівців. Есесівець теж не удостоїв в’язня поглядом. Всі вони були для нього як сміття під ногами...

Із зловтішною радістю стягнув Піппіг з голови шапку, в цьому русі був німий виклик. Ризикуєш ти, чи я ризикую?

Маленький клишоногий иаборщик із Дрездена ще ніколи в своєму житті не почував такої щирої радості, як в цю хвилину. Я ризикну, можеш бути в цьому певен, я неодмінно ризикну.