Сьомий ряд по прямій лінії, якраз проти середнього вікна...»

Рип... рип... рип...

Перед Розе Рейнебот спинився. В очах у Розе потемніло від страху. Він?

Рейнебот, схопивши Розе за гудзика куртки, витяг його з шеренги.

—  Ви ж літня, розсудлива людина. Як могли ви дозволити, щоб вас вплутали в цю дурну історію?

—  Пане рапортфюрер... я... я нічого не знаю... нічогісінько...

Рейнеботу було втішно тримати за барки це жалюгідне тремтяче створіння. Це був саме той, кого вони шукали!

—  Знали ви чи не знали, це ми ще з’ясуємо.

Рейнебот поставив Розе осторонь. Тому від страху

небо за макове зернятко здалося.

—  Пане рапортфюрер... я ж справді не...

«Ще одне слово — і я вчеплюся йому в горлянку», тремтіло все в душі Піппіга.

Та зненацька Рейнебот обернувся до Розе і щосили загорлав:

—  Падло! Заткни пельку!

Це прозвучало, немов постріл.

Рейнебот кивнув пальцем ще одному в шерензі і, не кажучи ні слова, зробив йому знак стати поруч з Розе. Це був Піппіг. Той виступив із шеренги, став біля Розе і, скориставшись хвилиною, коли Рейнебот відвернувся від них, дав Розе доброго стусана в бік. В цьому стусані вилилася вся злість, що накипіла у нього в серці.

Несподівано в бараці № 61 появився Кремер.

Зідковський хотів швиденько накинути ковдру на хлопчика, який сидів на підлозі за ліжком, щоб староста не помітив його, але Кремер махнув рукою:

—  Облиш, я .все знаю.

Посильний щойно приніс йому від Ріомана пляшку молока і трохи печива. Кремер витяг ласощі з кишені і хотів дати їх маляті. Але враз якось засоромився і простягнув їх Зідковському.

—  На!

Поляк з вдячністю обережно взяв у нього з рук ці дорогоцінні речі. Його худе зморшкувате обличчя освітилося радістю. Він сховав скарб у ліжку.

Кремер підійшов до маляти. Воно довірливо звело на великого серйозного дядю лагідні оксамитові очі красивої молодої тварини, крізь які проглядали таємниці століть людської історії, що про них, здавалося, це беззахисне маля знало більше, ніж дорослі. Але Кремер побачив на дитячому личку зрілі думки дорослої людини, і це глибоко вразило його.

Він оглянув приміщення, яке правило водночас і за своєрідну амбулаторію. Тут стояли грубий стіл, кілька стільців, на полиці — пляшечки, слоїки з маззю, кілька скальпелів і хірургічних ножиць — найнеобхідніші матеріали та інструменти, потрібні для того, щоб лікувати хворих.

—  Де ти ховаєш дитину на випадок небезпеки?

Зідковський, заспокійливо посміхаючись, похитав

головою:

—  Тут безпечно. Сюди ніхто сторонній не заходить. Ні лікарі, ні есесівці. А якщо навіть і прийдуть — хлопчик швиденько — раз-раз — заповзе під ліжко.

Зідковський засміявся.

Кремер роздратовано накинувся на нього:

—  Безпечно, кажеш? Чоловіче, коли б ти тільки знав! Оце допіру вони заарештували половину команди на складі. Вони розшукують дитину! їм досить тортурами вирвати у одного з них признання, де сховано дитину, і вони одразу ж примчать сюди і перевернуть усе догори дном! Що тоді? Га?

Зідковський перелякано заметушився. Він узяв хлопчика на руки, ніби захищаючи його від невидимої небезпеки, притиснув до свого тіла і зацькованим поглядом озирнувся навколо.

—  Куди? — схвильовано промовив він.

—  Ото ж то, куди тепер? — закричав і собі Кремер. — От тобі й безпечно! Про це ви мали подбати насамперед! Дитина ж не іграшка, чорт забирай!

Зідковський не дуже прислухався до слів Кремера, він гарячково шукав, куди б сховати дитину. Думку про те, щоб сховати малого серед інфекційних хворих, він відкинув з самого початку. Лишалося тільки це приміщення, але де знайти тут надійний куточок?

Зідковський нишпорив очима по всіх закутках, він оглянув навіть дерев’яні підпірки, що підтримували дах барака.

—  Ну, то як?— сердито підганяв його Кремер.

Зідковський знизав плечима. Раптом у нього сяйнула щаслива думка. Він посадив хлопчика на ліжко і побіг у протилежний куток приміщення. Тут стояв великий цинковий цебер. Зідковський уважно оглянув його і сказав Кремеру, що саме підійшов до нього:

—  Ось куди...

Він підняв кришку.

—  Та ти здурів, чи що? — з жахом вирвалося у Кремера, коли він побачив наполовину заповнений брудними скривавленими бинтами цебер.

Але Зідковський тільки посміхнувся у відповідь: мовляв, Кремер сам зараз побачить, що буде далі, ї гукнув своїх двох помічників з сусіднього приміщення, де лежали хворі.

Кремер прислухався до швидкої говірки Зідковського, який, доповнюючи польські слова енергійними жестами, давав якісь вказівки своїм землякам. Вислухавши його, вони вмить розбіглися в різні боки. Один з них швиденько повиймав з цебра гидкі зашкарублі бинти, другий приніс щітку і ганчірку. Потім збігали за мискою. У цебер налили якоїсь дезинфекційної рідини і старанно вичистили його.

Тимчасом Зідковський схопив бляшану кришку і почав стукати молотком, загинаючи її краї. Після цього він засунув кришку в цебер, тут вона застряла десь посередині і далі не йшла. Тоді Зідковський по- накидував на кришку закривавлені бинти, які вщерть заповнили цебер: здавалося, що він повнісінький знизу доверху.

Ось і схованка на випадок небезпеки!

Наскільки вони знали есесівців, навіть якщо ті нишпоритимуть тут по всіх куточках, то до цього цебра з брудними закривавленими бинтами, нізащо не підійдуть і близько. Кремер погодився з цим; він лише звелів Зідковському поставити когось із санітарів на варті; побачивши есесівців, вартовий міг би вчасно попередити про небезпеку...

— От бачиш, — швидко заговорив Зідковський, захоплений власною винахідливістю, — бинти — геть, дитину — в цебер, потім кришку, бинти зверху — добже.

Зідковський напружено дивився в обличчя Кремера, чекаючи, щоб той кивнув йому на знак згоди.

Кремер мовчки опустив погляд додолу. Навряд чи можна було придумати щось краще. А все інше треба було полишити на волю випадку. Якщо ж трапиться так, що есесівці не пройдуть мимо цебра, а зажадають, щоб його спорожнили, — Кремер глянув на трьох поляків, які стояли навколо нього, — тоді загине дитина, а разом з нею і цих троє хоробрих.

Він міг наперед сказати, що ці троє мужніх людей, не здригнувшись, підуть на смерть, це можна було прочитати в глибині їх блискучих ясних очей. Три пари очей були зараз спрямовані на нього. Троє нещасних поляків стояло перед ним, силоміць відірвані від землі своєї батьківщини. Він не пам’ятав навіть як слід їхніх імен, не знав про них нічого. Сіроголубий смугастий одяг прикривав їх тіла. І хоч їхні давно не голені обличчя густо заросли щетиною, що вкривала кожну їх складку і зморшку, як мох вкриває борозни землі, і від голоду й злиднів гостро повипиналися вилиці, очі на змарнілих обличчях змучених людей сяяли нічим не здоланним блиском. Смерть і злидні не могли загасити блиску цих очей. Немов незгасні смолоскипи, світилися вони з глибини їх приниження. Лише яка-небудь двонога тварюка в сірому мундирі пострілом з пістолета могла навіки загасити той блиск. Але навіть і тоді вони б згасли так, як тихо згасає падуча зірка, і чорна пітьма смерті ніжним покривалом огорнула б вічну й нетлінну красу.

І хоча Кремер, може, й не думав саме такими словами, але в глибині серця він почував це.

Зідковський привітно кивнув йому головою. Цей простий і щирий душевний порух немов перекинув міст поміж цими людьми, — міст, якого не могла зруйнувати ніяка сила в світі.

Кремер підійшов до ліжка. Якось несміливо провів рукою по голівці дитини і подумав при цьому: «Бідна маленька комашка...»

Він пригадав, як сам давно колись, ще як був маленьким хлопчиком, збирав комашок і жучків у коробку з дірявою кришкою.

Як важко було в нього на серці! Для цієї дитини він зробив тепер усе, що тільки можна було. Але як багато всього ще лишалося зробити! Чи не тримала ця невинна дитина в своїх кволих руках ту ниточку, на якій висіло все?

Кремер задумливо дивився на маленьке створіння. Через нього посадили в бункер Гефеля і Кропінського, десятеро в’язнів із складу заарештовано теж через нього. Тисячі готових на все стійких борців, незнаних і невідомих, перебувають у постійній небезпеці, і тепер ось знову троє бідолашних поляків, беззбройних і беззахисних, стоять навколо дитини, готові захищати її до Останку.