—  А як же я можу це зробити? — невпевнено запитав він.

Ура! Це була перемога! Ось тепер уже, нарешті, Піппіг зробив останній крок по канату і знову відчув твердий грунт під ногами.

—  Вам зовсім не важко було б поговорити з комендантом, ви ж знаєте, як він ставиться до політичних.

Цвейлінг рвучко підвівся і прудкими кроками підійшов до вікна. В голові його напружено стукотіла одна думка: «Що він повинен зараз робити: вигнати Піппіга геть чи погодитись?»

Розгублений і нерішучий, він зробив водночас і те, і друге: повернувся лицем до Піппіга і грубо промовив:

—  Забирайтеся звідси!

І коли Піппіг рушив до дверей, він кинув йому услід:

—  І тримайте язик за зубами, зрозуміло?

Він питає, чи зрозумів Піппіг!

І Піппіг цілком щиро відказав:

—  Але ж, пане гауптшарфюрер, хіба про таке говорять...

Цвейлінг не тямив себе від люті. Він сів за письмовий стіл. Погляд його знову сковзнув по географічній карті.

Ще кілька днів тому він пересунув стрілку до Майнца, а тепер лінія фронту просунулася вперед аж до Франкфурта...

Угорі, на півночі Західного фронту, стрілка показувала на Дуйсбург. Мине, мабуть, зовсім небагато часу, і доведеться пересунути стрілку до Касселя. Потім, після Вестфалії і Гессена, піде Тюрінгія...

Безсила лють кипіла в ньому: як міг він виказати себе перед Піппігом. Лють переростала в гнітючий страх... У тебе Гефель і Кропінський на совісті... Як упевнено відчули себе одразу ці люди.

***

В обідню пору до Кремера зайшов Бохов.

—  Що нового?

—  Нічого.

Бохов стиснув губи. Обличчя в нього було стурбоване.

—  Що-небудь трапилось? — спитав Кремер.

Бохов не відповів. Він зсунув на потилицю шапку

і зробив такий рух, ніби хотів сісти на стілець, але враз спинився. Дуже важко давалося йому це рішення: через Кремера довірити якійсь сторонній людині таємницю схованої зброї. Уперше ця таємниця мала вийти за межі вузького кола посвячених.

Кремер бачив, що в душі Бохова йде боротьба.

—  Ну, говори вже!

Бохов зітхнув:

—  Ах, друже мій Вальтер, ну що це за життя, що за життя... часом я ладен проклинати того хлопця, там, нагорі...

Він мав на увазі Гефеля.

—  Ну що ти, — докорив йому Кремер, водночас і втішаючи його. — Це ж наш товариш. Правда, він зробив свинство, але проклинати? Чоловіче! Візьми себе в руки.

Грубувата сердечність Кремера заспокоїла Бохова.

—  Твоя правда, твоя правда... Тут є ще одна справа, яку треба якнайшвидше уладнати.

Кремер майже не здивувався, почувши від Бохова, що щось із схованої зброї було на складі. Для нього ясно було, що є тільки одна людина, якій можна довірити цю таємницю, — Піппіг!

—  Я зроблю це, можеш покластися на мене, — пообіцяв він Бохову.

Бохов назвав йому номери мішків, розказав, де вони висять, і простогнав:

—  Найгірше в цій справі те, що доводиться триматися осторонь, сидіти згорнувши руки...

Кремер випнув нижню губу:

—  А чому ж це сидіти згорнувши руки? А чого б нам не спробувати визволити обох товаришів із бункера?

Бохов засміявся, наче почув веселий жарт.

—  Я вже зробив дещо...

Посмішка Бохова так і застигла на його губах.

—  Та ти збожеволів?

—  Ні, — сухо відповів Кремер. — А я сподівався, що ти погодишся зо мною.

І він розповів йому все, про що вони говорили з Шюппом.

—  Шюпп уже напевно домовився досі з Піппігом. А Піппіг хлопець дуже спритний. Він неодмінно знайде слабку струнку у Цвейлінга і зуміє приперти його до стінки. Невже ж ми повинні так і пропустити цю нагоду, не спробувавши щастя?

—  Що ж буде далі?— процідив Бохов крізь зуби і затулив обличчя руками.

Похитуючи головою, дивився Кремер на змученого і знервованого до краю Бохова.

—  А я завжди казав собі: Бохов — це гранітна скеля, його ніщо не зможе вивести з рівноваги. Подивіться-но ви тепер на цю скелю...

Бохов і не ворухнувся: йому було так приємно хоч на мить сховатися від усього, затулившись власними руками. Минуло досить багато часу, поки він опустив руки і кивнув головою Кремеру. Стомлена усмішка промайнула на його обличчі.

—  Твоя правда, Вальтер, зараз не можна втрачати розум, — Він збирався вже йти, але спинився:

—  А з цим Цвейлінгом... гаразд, спробуємо використати й цю нагоду...

І Бохов вийшов з кімнати.

З глибоким співчуттям дивився Кремер йому вслід. Як важко й стомлено опустилися у Бохова плечі...

***

В ту саму обідню пору в офіцерському казино сидів Мандрил і спостерігав, як один із в’язнів лагодить поламаний стіл в кутку залу. З тупим інтересом стежив Мандрил, як той порається біля столу; ось в’язень узяв в руки лещата, загвинтив їх, і вони міцно вгризлися в дерево. В усьому цьому не було нічого незвичайного.

Але того самого вечора, коли Мандрил сидів у казино, попиваючи шнапс, він знову пригадав ті лещата. Він раптом ніби ожив. Підійшов до поставленого в куточку стола і почав уважно розглядати залишені на ньому інструменти. Потім спробував відгвинтити лещата, але вони дуже міцно уп’ялися в дерево, і він насилу зняв їх.

В казино в цей час майже нікого не було. Кілька блокфюрерів сиділи за столиками, зацікавлено стежачи за дивною поведінкою Мандрила. В’язні-офіціанти теж крадькома стежили за кожним його рухом.

Мандрил тримав лещата в руках, за його низьким лобом, здавалося, ворушаться якісь думки. Ніхто з блокфюрерів не заговорив з цим чоловіком, що навівав на всіх таємний страх, і він мовчки повернувся до свого столика, не випускаючи з рук лещат. Його безкровні губи ледь помітно скривилися, коли він відчув спрямовані на нього звідусіль зацікавлені погляди.

Було вже досить пізно, коли Мандрил покинув казино. Хоч як багато б він випив, це ніколи не бувало помітно. Чим більше він випивав, тим прямішою бувала його хода. І хоч в голові його все затуманювалося, він ніколи не втрачав до кінця влади над собою, тільки думки снувалися ще більш мляво й повільно.

«Допитувати, аж поки вони не зізнаються в усьому».

Лещата навели його на нову думку.

Серед ночі він подався до п’ятої камери. Гефель і Кропінський, тісно притулившись один до одного, лежали на холодній підлозі; коли під стелею заблимало світло і до камери увійшов Мандрил, вони враз підвелися. Тремтячи від холоду й страху, стояли вони перед ним.

На землистосірому обличчі Мандрила важко було щось прочитати, коли він спитав Гефеля:

—  Ну як, ти вже надумався?

Гефель нервово ковтнув слину. Він мовчав.

Мов спіймана в тенета пташка, тріпотів у ньому страх. Камера тонула в похмурій півтемряві.

Мандрил постояв ще якусь мить, прислухаючись до тиші, ніби сподівався дочекатися відповіді, потім штурхонув Кропінського, що стояв поруч з Гефелем, у куток камери.

А в Гефеля спитав:

—  Ну, ти будеш говорити?

Гарячий клубок стояв у горлі Гефеля; він знову ковтнув слину і затаїв дух.

Кропінський стояв у кутку, щільно притулившись до стіни, неначе хотів врости в неї.

А Мандрил не квапився:

—  Ну, то як? Тепер ти заговориш?

У грудях Гефеля, немов у порожньому склепі, гучно відлунював кожен звук. Йому хотілося побігти до Кропінського, сховатися біля нього. Але ноги його ніби приросли до підлоги.

—  Значить, ти не хочеш говорити?

Мандрил підійшов до Гефеля і притулив йому лещата до скроні, так, як робив недавно столяр, коли порався біля столу.

—  Ну, скажеш?

Очі Гефеля широко розкрилися від жаху, Мандрил захопив лещатами шкіру на його скронях, затиснув і щосили крутнув.

Пронизливий зойк вихопився з грудей Кропінського.

В скронях Гефеля пульсувала збурена кров, крик, готовий зірватися з губ, завмер у грудях.

Мандрил засунув руки в кишені і підбадьорливо ударив Гефеля коліном у живіт.

—  Одне ім’я я вже знаю — це ти. Хто другий? Скажеш?

Ніби пекельний вогонь палив мозок Гефеля. Він щосили стиснув кулаки, невимовний жах засів у його горлянці, рвався назовні.