—  Ну, давай перевіримо ще останній шматок проводки...

Форсте у відповідь швидко прошепотів:

—  Якщо Гефель заговорить, я нахилюся і зашнуровуватиму черевик...

Шюпп зрозумів. Цього було досить, щоб підтримувати потрібний зв’язок і одержувати дальші відомості. Він знову виліз на драбину і за секунду гукнув униз до Форсте:

—  Порядок!

Вони ледь помітно моргнули один одному, більш їм не треба було говорити. І вони разом понесли драбину назад, до виходу.

—  Ну, що там? — сердито пробурчав Мандрил.

Шюпп, ніби з жалем, знизав плечима:

—  І тут я не знайшов нічого. Треба піти ще надвір і перевірити вмикання.

Наземна проводка йшла по фронтону флігеля, де містився бункер, і спускалася вниз. Провід стирчав просто із землі. Саме тут і була розірвана проводка. Шюпп посміхнувся. Цей Форсте, виявляється, спритний хлопець.

Шюпп швиденько полагодив це незначне пошкодження і повернувся до бункера. Він загвинтив нові запобіжники на щиті, і враз у бункері спалахнуло світло!

Мовчазний Мандрил, здавалося, був задоволений.

—  Що ж там таке було?

—  Нічого особливого, пане гауптшарфюрер, коротке замикання в наземному кабелі.

—  А чого ж ти одразу не перевірив його?

Шюпп з невинним виглядом розвів руками:

—  Якби ж то люди зразу могли все знати...

Мандрил не мав що заперечити на це і, владно кивнувши головою, відпустив електрика.

Шюпп почепив на плечі свій ящик з інструментами. Форсте і не глянув у бік електрика, коли той виходив з бункера...

Шюпп доповів про все, що йому вдалося розвідати. Здавалося, Кремер слухав дуже уважно. За звичкою, він сидів за столом, широко розставивши лікті і спершись підборіддям на кулаки. Але він давно вже не прислухався до слів Шюппа. Шюпп саме жваво й докладно описував, як пощастило йому приспати увагу Мандрила.

І'ефель витримав! Тільки тепер Кремер зрозумів, як неспокійно було в нього на серці, відколи схопили Гефеля. Він любив його, суворо, грубувато, але любив. Він проклинав його і все-таки не переставав любити.

Одне запитання електрика раптом відірвало його від цих думок.^

—  Гефель належить до керівництва?

І ніби сам злякавшись свого запитання, Шюпп поквапливо додав:

—  Ти можеш мені не відповідати.

Кремер підвів погляд і мовчки подивився на Шюппа. Шюпп прочитав в його очах відповідь і більше ні про що не питав. Вони сиділи один проти одного, поринувши кожен в свої думки. Кремер почував, як розтоплюється в його душі все недовірливе й жорстоке, перетворюючись на тепле братнє почуття до Гефеля.

—  І ось тепер через цю дурну історію з дитиною пропадуть вони ні за цапову душу... — Він задумливо перед собою.

—  Треба ризикнути, — сказав Шюпп, — якось визволити їх з бункера.

Кремер недовірливо засміявся.

—  Як же ти хочеш це зробити?

—  З допомогою Цвейлінга!

Ця швидка відповідь Шюппа аж ніяк не була експромтом, про це він думав уже не раз.

Кремер махнув рукою.

—  Через цього пса вони й уклепалися...

—  Знаю, — кивнув Шюпп, — Піппіг розказав мені. Саме тому й треба спробувати. Адже зі штрафною командою таке діло вигоріло...

Кремера це не переконало.

—  То було зовсім інше.

...Кілька років тому цілу групу політичних в’язнів через доноси кримінальних злочинців було переведено до штрафної команди; завдяки солідарності товаришів цих в’язнів було звільнено.

Шюпп не хотів відмовлятися від свого плану, слова Кремера не вплинули на нього, він нервово засовався на стільці.

—  Цвейлінг хоче припасти для себе лазівку і тут, і там, він не відмовить нам. Оце ми й повинні використати. Нехай Піппіг спробує. Можна мені поговорити з ним?

На якусь мить Кремер відчув у душі інстинктивний протест. Не тому, що йому не хотілося вдаватися до послуг есесівця; адже свого часу, в отій історії зі штрафною командою, вони вже робили так. Тоді йшла боротьба за владу між кримінальними злочинцями і політичними в’язнями, і ця боротьба наразила на небезпеку багатьох товаришів. А на цей раз Гефелю і Кропінському загрожує загибель саме через цього есесівця.

І цей донощик повинен... Яка безглузда ідея! І все-таки Кремер раз у раз повертався до неї.

Між комендантом і Клюттігом існувала постійна ворожнеча. Клюттіг опирався на кримінальних злочинців, комендант орієнтувався на політичних в’язнів. І якби вдалося нацькувати Цвейлінга на коменданта... Кремер гадав, що спритному Піппігу міг удатися такий трюк.

Круглі очі Шюппа вп’ялися в обличчя Кремера. Кремер пробурчав щось невиразне і провів ребром долоні по столу, ніби змахуючи щось, не кажучи ні «так», ні «ні».

—  Але беріться до цього діла дуже обережно, — нарешті промовив він.

***

Після розмови з Шюппом Піппіг побачив якусь можливість, використавши Цвейлінга, допомогти своїм друзям. І він з нетерпінням чекав нагоди, щоб поговорити з Цвейлінгом.

Незабаром така нагода трапилась.

—  Ви ще не знайшли донощика? — спитав Цвейлінг Піппіга, коли той приніс йому до кабінету список.

—  Ні, гауптшарфюрер, ми, певно, й не знайдемо його.

—  Чому ж це так? — Цвейлінг, за звичкою, висолопив язика.

Піппіг був виліплений з іншого тіста, ніж м’якосердий Гефель, він пішов напролом до своєї мети. Як цирковий еквілібрист обережно і водночас упевнено ставить ногу на канат, так Піппіг сміливо ступив на небезпечну стежку двозначних натяків і недомовок.

—  Цей негідник занадто добре замаскувався. —

І багатозначно додав:— Але ми знаємо тепер, чому він зробив це.

—  Цікаво! Хотів би й я знати — чому я?

—  Річ у тім, що той тип вважає себе дуже спритним хлопцем і сподівається, що він зможе звести рахунки з лагерфюрером.

—  Яким чином? — зацікавлено спитав Цвейлінг.

Піппіг відповів не зразу.

З блискавичною швидкістю зважив він всі за і проти, і так само блискавично прийшло рішення: раз поставив ногу на канат, то треба й перейти по ньому до кінця.

—  Адже це дуже просто, гауптшарфюрер, досить тільки глянути на лінію фронту.

Цвейлінг якось мимоволі повернувся до стіни, на якій висіла карта.

Піппіг напружено стежив за кожним його рухом, і коли Цвейлінг глянув на нього, на губах Піппіга блукала багатозначна посмішка. Цвейлінг розгубився. Невже це натяк на нього?

І він теж змушений був ступити на той же невидимий канат, і собі включившись у небезпечну гру двозначних натяків і недомовок.

—  Ви хочете сказати, що донощик лишає для себе лазівку на той випадок, коли все піде поіншому?..

—  Ну, ясно, — сухо відповів Піппіг.

Розмова урвалася. Тепер настав час для Піппіга підштовхнути її в бажаному для себе напрямі.

—  Коли все піде по-іншому, — повторив він Цвейлінгові слова і зробив рукою рішучий жест. — Але як саме? Цього не знає ніхто...

Цвейлінг відкинувся на спинку стільця і відповів безбарвним голосом:

—  Ну, так кепсько навряд чи обернуться справи.

Всі нерви Піппіга напружились:      співрозмовник

зрозумів його. І він наважився зробити по канату ще один крок уперед:

—  Це залежить від вас, гауптшарфюрер.

Цвейлінг знову висолопив язика. І в ньому все

напружилось. Він не відповів, і Піппіг продовжував:

—  Ми б охоче сказали: гауптшарфюрер Цвейлінг — хороший хлопець, він допоміг нам визволити з бункера Гефеля й Кропінського...

Гаряча хвиля ударила в груди Цвейлінгу, це була відверта пропозиція. Страх заворушився в глибині його душі. Поки що він у безпеці, між ним і в’язнями лежить бездонна прірва. Але одного чудового дня вона може раптом зникнути, і тоді вони візьмуть його за горло: у тебе на совісті Гефель і Кропінський!

І для есесівців теж існувала невблаганна дилема: або — або. Для в’язнів — воля або смерть, для есесівців — боротьба до останньої краплі крові або втеча в невідомість. Цвейлінг не почував ніякої охоти боротися до останньої краплі крові. Тим-то йому й припала до смаку пропозиція Піппіга.