Ось він потягнув за собою і Кропінського. Через нього цей безневинний чоловік мусив терпіти всі муки і піде разом з ним на смерть. З цієї камери виходу не було.
Кропінський, який щиро вірив, що вони потрапили сюди лише через дитину, питає його, які імена вимагали від них кати; адже імена ці не мали до дитини ніякого відношення...
Холод цементної стіни проникав крізь мокру куртку Гефеля. Руки, затерплі від недавніх катувань, мов неживі, звисали вздовж тіла.
Кропінський більше ні про що не питав. Власні страждання не давали йому ні про що більше думати. І він почував, як холод все глибше і глибше вгризається в його тіло.
Темрява ніби злилася в один величезний чорний, мертвотний згусток ночі, і камера здавалася навіки відірваною від усього живого, що дихало там, за похмурими стінами тюрми. У них не лишилося більш нічого на світі, крім їх напрочуд живучих сердець, що билися в грудях, немов старанно заведені чиєюсь рукою годинники.
А Гефеля все мучило тяжке почуття провини.
Думки розгублено металися, заглиблюючись в найпотаємніші куточки його я, шукали якогось виходу з цього хаосу. Нерви його скидалися на розжарений до червоного дріт, все кричало всередині, так ніби він і досі ще висів... Щоб відігнати від себе страх, він швидко й збуджено зашепотів:
— Вони прийдуть знову! Слухай! Вони йдуть сюди! Вони знову підвісять нас! Чуєш, я не витримаю цього більше!.. Я...
Гефель стиснув руками шию. Слова застряли в його горлі. Він прислухався. Все було тихо. Кропінський мовчав. Розпач пойняв серце Гефеля. Товариш, що стояв поруч з ним, почував такий самий страх, як і він, і не кинув йому жодного підбадьорливого слова, за яке Гефель міг би вчепитися, як за рятівний пояс, у вирі страждань, що невблаганно ніс його до страшного кінця.
— Я боягуз, — безсило прошепотів він; останні іскорки волі, здавалось, ось-ось згасруть в його душі.
Гефель не міг бачити, як енергійно захитав головою Кропінський, заперечуючи йому, він тільки жадібно вслухався в шепіт товариша:
— Хіба ти один боїшся? Я теж боюсь, — лагідно прошепотів Кропінський, —Ми бідні маленькі люди, беззахисні, як мала дитина.
Його просте серце не могло підказати йому інших слів розради. Раптом він відчув на своєму обличчі гаряче дихання Гефеля. Гефель майже беззвучно закричав:
— Тут ідеться тепер зовсім не про дитину! Йдеться про щось інше, — Він застогнав, — Вони знову прийдуть! Я не витримаю більше, якщо вони ще раз підвісять мене, не витримаю! О боже мій!.. Ти ж нічого не знаєш, Маріане, ти ж нічогісінько не знаєш...
Бажаючи хоч чимось допомогти йому, Кропінський прошепотів:
— А що таке? Розкажи мені.
Гефель хотів заговорити, розповісти Кропінському все, щоб зникло почуття вини перед ним, та щось спиняло його, не давало йому розкрити цю глибоко сховану таємницю. Але ж цей чоловік, що стояв поруч з ним, був його товариш у житті і в смерті, він забере все це разом з собою в могилу...
Ця думка ніби підштовхнула його, і Гефель, спочатку заїкаючись, почав розповідати, відкриваючи слово по слову свою таємницю.
— Вони хочуть знати, хто з товаришів входить до комітету... у нас є підпільний комітет... Про це в таборі нічого не знають... Ніхто не знає...
Гефель розказав Кропінському про свою роботу як військового інструктора:
— Знаєш, вечорами ми сидимо під ревіром, під землею, розумієш?.. Я показую їм, як треба заряджати пістолет і як прицілюватись...
І він розповів далі, як радянські товариші таємно проносили в табір зброю, а коли Кропінський запитав, чи були в тих групах і польські товариші, Гефель відповів ствердно і змалював йому сміливий вчинок Йозефа Лєвандовського:
— Це було ще перед повітряним нальотом на табір, коли завод у Густлові ще працював і в найбільшому цеху там виробляли карабіни. Ми хотіли пронести один з них у табір. І це зробив Лєвандовський... Ми вибрали такий день, коли біля воріт вартував косоокий блокфюрер з дев’ятнадцятого барака, бо він, щоб ти знав, не може бачити крові, і саме в цей день Лєвандовський удав, ніби йому стало млосно, упав на машину... — Гефель ковтнув слину, — і навмисно встромив руку в супорт. Він сильно поранив собі передпліччя. Крові витекло стільки, що страшно було дивитись, і ми поклали його на ноші, а під Лєвандовським лежав карабін... Хоч кров так і цебеніла з рани, Лєвандовський був зовсім спокійний. Коли ми підійшли до воріт, він навіть і не ворухнувся. Косоокий блокфюрер не міг на це дивитись, і ми швиденько пронесли Лєвандовського через ворота... А на карабіні ми згодом обрізали ствол і приклад і вчилися по ньому. Я показував товаришам, як треба заряджати, як поводитися з затвором, як розбирати...
Гефель замовк. Він сказав уже досить з того, що рвалося назовні з його пойнятого страхом серця...
Він радів, що поруч з ним є товариш, який теж знає все і з яким він почував себе тепер міцно зв’язаним.
Кропінський слухав його, затамувавши подих. Йому так хотілося щось сказати, але він просто не знаходив слів.
— Добже, — тільки й шепотів він раз у раз, — добже, добже.
Розповідаючи, Гефель трохи підбадьорився. Він знову відчув: ні, він не боягуз, в нього досить сили волі... Це просто нерви його не витримали. Досить було йому подумати, що есесівці прийдуть знову і ще раз підвісять його, як він здригався від жаху. Мускули починали тремтіти, і страх заглушав усі почуття. Він весь трусився, згадуючи про ту страшну хвилину, коли місток між його фізичними силами і волею мало не зламався, тим-то він і шукав тепер опори в Кропінському. Коли після недовгої паузи Гефель знову заговорив, в голосі його звучали майже благальні нотки, він ніби просив підтримати його.
— От бачиш, які імена вони хотіли знати.
— Але ж ти не зрадиш?
— Ні, ні, я не хочу зраджувати! Але вони знову підвісять мене, і я не витримаю більше!
Кропінський розумів його, він так хотів допомогти товаришеві, але що міг він запропонувати йому, крім своєї солідарності.
— Я теж буду висіти, і я тепер теж усе знаю, як і ти. Ми бідні маленькі люди і зовсім самотні, і ніхто не захистить нас. Але ми нічого не скажемо їм, ні слова. Правда ж, Андре, ми нічого не скажемо, ані словечка. Ми будемо кричати, весь час кричати, коли вони питатимуть про імена. Це краще, ніж сказати...
Ці прості слова Кропінського сповнили серце Гефеля глибоким почуттям вдячності.
— Правда! Твоя правда. Ми кричатимемо весь час, і тоді ми не зрадимо...
Так підбадьорювали вони один одного, і їх слабкість перетворювалася в силу, ніби укріплювалися підпори містка, щоб він не захитався і не пішов на дно, коли незабаром над ним знову завирує бурхливий потік.
***
Весь ранок Кремера мучила страшна невідомість. Один раз Бохов уже приходив до нього, але він не міг сказати йому нічого нового; він не знав, чи пощастило Шюппу проникнути в бункер.
Як старосту табору, Кремера часто викликали до воріт. Він завжди йшов туди дуже неохоче. Сьогодні Рейнебот уже двічі викликав його до себе.
Ось знову щось клацнуло в репродукторі, і над його головою пролунав недбало-лінивий голос Рейнебота, той прогаркавив:
— Староста табору — негайно до воріт, живо!
Кремер натягнув пальто, надів шапку.
— Прокляття, чого йому треба від мене знову?
Кремер біг до воріт по майдану, мов по тонкому
льоду. Як довго триватиме все це? А може, Гефель уже зізнався в усьому? За себе, за своє життя Кремер не боявся, що б там не чекало його: раз мати породила, раз і помирати. Він вірив у себе, знав, що ніколи, ніхто й ніщо не зламає його. Пульс його бився рівно й спокійно. Він мав ясну тверезу голову і сильну волю, міг витримати все, і хоч які почуття вирували в його душі, зовні він завжди лишався незворушним, в думці зважуючи слова і свої, і свого противника.
Так і на цей раз стояв він перед Рейнеботом. Той сів на край стола, недбало подригуючи ногою, навіть запропонував Кремеру сигарету.
